— Не можна бути в нього на повідку, — розмірковує вголос Ілла. — Хай там як, для мене він завжди шеф, є в ньому щось таке, навіть не знаю, як сказати, але воно в ньому є і мені цього досить.

— Він схибнувся через освіту, — каже Ярара. — Весь час про щось думає або читає, а це не йде йому на добро.

— Хтозна. Не знаю, чи через це, Лаура теж ходила на факультет, але по ній не видно. Не думаю, що це через освіту, він не тямиться, бо ми нидіємо в цьому закутні, а ще через те, що сталося з бідолашною Лаурітою.

— Помститися, — каже Ярара. — Він хоче помститися

— Всі ми хочемо помститися, одні — воякам, інші — щурам, тут важко зберегти здоровий глузд.

Ілла думає про те, що нестяма Лосано нічого не змінює, щури нікуди не поділись і полювати на них важко, люди з Калагасти не наважуються заглиблюватися в чагарники, бо пам’ятають історії з кістяком старого Мільяна та з ручкою Лауріти. Але й вони згубили тяму, а надто Порсена зі своєю вантажівкою та клітками, а ті, з узбережжя, та данці ще більші безумці, розкидаються грішми за щурів бозна чого. Це не може довго тривати, безглуздя колись таки скінчиться, і тоді знову голод, у кращому разі маніок, та й то не завжди, діти вмиратимуть з обдутими животами. Ні, краще вже залишатися навіженими.

— Краще залишатися навіженими, — мовить Ілла, і Ярара кидає на нього здивований погляд, а тоді сміється й згідливо киває головою.

— Головне не танцювати під його дудку, коли він розводиться про Хруща й усі ці речі, хай там що, він однаково кращий мисливець.

— Вісімдесят два щури, — озивається Ілла. — Він побив рекорд Хуана Лопеса, в того було сімдесят вісім.

— Не ятри рану, — говорить Ярара, — у мене лише тридцять п’ять.

— Сам бачиш, з якого боку не подивись, він завжди буде шефом.

Ніколи не знаєш до пуття, звідки з’являються новини; раптом хтось щось сказав у крамниці турка Абада, майже ніколи не відомо, хто саме, але люди живуть так осібно, що звістки наринають, як подуви західного вітру, що зрідка приносить трохи прохолоди, а часом і дощу — такого ж нечастого, як і новини, такого ж швидкоплинного, як цей дощ, який навряд чи врятує збіжжя, завжди жовте, завжди виснажене. Новина, навіть погана, допомагає й далі тягти лямку.

Лаура дізнається від дружини Абада, повертається на ранчо й переказує стиха, начеб Лауріта може зрозуміти, подає ще один мате Лосано, той неквапно смокче, втупившись у долівку, якою до вогнища повільно повзе чорна мураха. Він трохи випростовує ногу, розчавлює мураху й допиває мате, тоді передає Лаурі посудину, не дивлячись на неї, з рук у руки, як передавав уже стільки разів стільки речей.

— Треба ушиватися звідси, — каже Лосано. — Якщо це правда, вони невдовзі будуть тут.

— А куди?

— Не знаю, та й ніхто з тутешніх не знає, вони живуть, наче первісні або останні люди на цілій землі. Мабуть, на вантажівці до узбережжя, сподіваюся Порсена не заперечуватиме.

— Схоже на анекдот, — озивається Ярара; він скручує сигарету, неквапно ворушачи пальцями, мов гончар. — Їхати разом зі щурячими клітками, ти ба. А потім?

— Потім без проблем, — відказує Лосано. — Але на потім потрібні гроші. Узбережжя — не Калагаста, доведеться платити, щоб нас пропустили далі на північ.

— Платити, — вторує йому Ярара. — До чого дійшли — міняємо щурів на свободу.

— Вони ще гірші — міняють свободу на щурів, — жартує Лосано.

Із закутка, де Ілла вперто латає безнадійно рваний чобіт, долинає схожий на кашель сміх. Це теж гра слів, іноді Лосано влучає просто в десятку, і тоді здається, ніби він таки має рацію, викручуючи все навиворіт, наче рукавички, дивлячись на все під якимось іншим кутом зору. Чаклунство бідняка, як сказав колись сам Лосано.

— А як бути з дівчинкою? — запитує Ярара. — Ми не зможемо заглиблюватися з нею в хащі.

— Авжеж, каже Лосано, — але на узбережжі можна знайти рибалку, який переправить нас вище за течією, це питання везіння та грошей.

Лаура подає йому мате й чекає, але всі мовчать.

— Як на мене, ви вдвох повинні вирушати просто зараз, — мовить вона, не дивлячись ні на кого. Ми з Лосано щось придумаємо, а ви не баріться, вирушайте зараз же в гори.

Ярара запалює сигарету, випускає дим, що оповиває йому лице. Тютюн у Калагасті кепський — через нього сльозять очі й усі кашляють.

— Ти колись бачив ще одну таку божевільну? — запитує в Ілли.

— Ні. Мабуть, вона хоче позбутися нас.

— Ідіть до дідька, — Лаура відвертається від них, намагаючись стримати сльози.

— Гроші можна роздобути, — каже Лосано. — Якщо ми вполюємо достатньо щурів.

— Якщо вполюємо.

— Це можливо, — запевняє Лосано. — Треба тільки розпочати просто сьогодні, вирушити на пошуки. Порсена розрахується з нами і дозволить скористатися вантажівкою.

— Згода, — мовить Ярара, — але від слова до діла — самі знаєте.

Лаура чекає, втупившись у губи Лосано, уникаючи глядіти в його задивлені кудись у порожнечу очі.

— Треба йти до печер, — говорить Лосано. — Не прохопившись нікому ні словом, узяти всі клітки й повантажити на хуру Гусмана. Якщо пробовкнемося, вони почнуть торочити про старого Мільяна й не пускатимуть нас, бо добре до нас ставляться. Старий того разу також нічого їм не сказав, пішов на свій страх і ризик.

— Кепський приклад, — озивається Ярара.

— Просто він пішов сам, просто йому не пощастило, просто бозна-що ще. А нас троє, і ми не старі. Ми оточимо їх у печері — а я гадаю, що там одна печера, а не кілька, — а тоді викуримо звідти. Лаура розріже нам цю коров’ячу шкуру, обмотаємо ноги вище чобіт. А з грішми подамося на північ.

— Про всяк випадок прихопимо набої, — каже Ілла Лаурі. — Якщо твій чоловік правий, щурів стане на десять кліток, а решту перестріляємо, і нехай собі тліють, трясця їхній матері.

— Мільян теж мав рушницю, — мовить Ярара. — Втім, звісно, старий і сам.

Він дістає ножа, пробує пальцем лезо, підводиться, підходить до коров’ячої шкури й починає різати її рівними смужками. Він зробить це краще за Лауру, жінки не вміють орудувати ножем.

Гнідий увесь час тягне ліворуч, рябий його стримує, і хура, залишаючи невиразний слід, рухається вздовж пасовиська просто на північ, Ярара напинає віжки й кричить на гнідого, а той, наче протестуючи, мотає головою. Вже споночіло, коли дісталися до підніжжя невисокого стрімчака, але здаля вони встигли розгледіти вхід до печери, що вирізнявся на тлі білого каменю; двоє-троє щурів учули їх і сховалися в печері, поки вони вивантажували дротяні клітки й розставляли їх півколом біля входу до печери. Мулат Ілла бере мачете й починає рубати суху траву, з хури знімають ганчір’я та керосин; Лосано наближається до печери, бачить, що може ввійти туди, якщо ледь нахилити голову. Інші кричать йому, щоб не дурів, залишався ззовні; промінь ліхтаря нишпорить по стінах, шукаючи найглибший, непролазний хід — чорний отвір аж кишить червоними цятками, що починають хаотично метушитися, вихоплені світлом.

— Що ти там робиш? — гукає Ярара. — Вилазь, дідько б тебе вхопив!

— Хрущ, — стиха промовляє Лосано до отвору, з якого на нього, мов з вирви дивляться щурячі очі. — Виходь, Хрущ, виходь, королю щурів, ось і перетнулися наші дороги, ми тут із тобою сам-на-сам, і ще Лауріта, скурвий сину.

— Лосано!

— Та йду вже, йду, — неквапно озивається Лосано, вибирає пару найближчих очей і, не відводячи від них променю світла, видобуває револьвер і стріляє. Жмут червоних іскор, і на тому все, либонь, схибив. Тепер тільки викурювати їх димом, вийти з печери й допомогти Іллі, який розкладає суху траву та ганчір’я; вітер сприятливий, Ярара підносить сірника, і всі троє чекають біля кліток; Ілла залишив прохід, аби щури могли тікати з пастки, не обсмалившись, і можна було перехоплювати їх просто перед відкритими клітками.

— І цього боялися в Калагасті? — дивується Ярара. — Либонь, старий Мільян помер через щось інше і вони його зжерли, коли він уже околів.