— Ще три-чотири місяці, — озивається Лосано до Лаури, котра ставить тарілки на стіл під навісом. — А тоді зможемо перейти на той бік, здається, там тепер спокійніше.

— Можливо, — відповідає Лаура, — втім краще не думати про це, ми вже стільки разів помилялися.

— Так. Але ж не залишимося ми тут назавжди полювати на щурів.

— Це краще, ніж перейти на той бік невчас, бо тоді вони полюватимуть на нас, мов на щурів.

Лосано сміється, затягує ще одне ласо. Їм направду непогано ведеться, Порсена платить за щурів поштучно, тут усі живуть з цього; поки триватиме полювання, в Калагасті буде що їсти — данська компанія, яка присилає з Копенгагена пароплави, потребує щораз більше щурів, Порсена вважає, що їх використовують для лабораторних дослідів з генетики. Хоч на це придадуться, каже часом Лаура.

З колиски, яку Лосано зладив з коробки з-під пива, чути перший протест Лауріти. Лосано зве її хронометром, бо хникання завжди починаються в ту мить, коли Лаура, скінчивши готувати їжу, береться за дитячу пляшечку. З Лаурітою їм і годинник не потрібен, вона сповіщає точний час краще, ніж сигнали по радіо, сміється Лаура, беручи малу на руки й даючи соску; Лауріта посміхається, в неї зелені оченята, кукса правої ручки поплескує по долоні лівої, наче по барабану, маленьке рожеве передпліччя закінчується півкулею гладкої шкіри; лікар Фуентес (взагаліто він не лікар, але в Калагасті це нікого не обходить) якнайкраще зробив свою справу, і рубця майже не видно, мовби Лауріта ніколи й не мала ручки, — ручки, яку зжерли щури, коли люди з Калагасти почали полювати на них за гроші, які платили данці, і щури відступали, поки одного дня не кинулися в контратаку: нестямне нічне вторгнення завершилося панічною втечею — це була відверта війна, і чимало людей відмовилися від полювання на щурів, обмежившись обороною за допомогою пасток і рушниць, почали знову вирощувати маніок або знаходили якусь роботу в інших селищах. Однак решта й далі полювала на щурів, Порсена платив поштучно, і вантажівка вирушала на узбережжя щочетверга; Лосано перший сказав йому, що й далі полюватиме на щурів, сказав ось тут, на цьому ранчо, поки Порсена дивився на щура, якого Лосано забив ногами, а Лаура тим часом бігла з Лаурітою до лікаря Фуентеса, але вже нічого не можна було вдіяти, лише відтяти те, що зосталося від ручки, залишивши цей бездоганний рубець, аби Лауріта могла вигадати свій барабанчик, свою мовчазну гру.

Мулата Іллу не турбує, що Лосано так полюбляє грати словами — у кожного свої дивацтва, думає мулат, але йому не подобається, що Лосано занадто захоплюється цим і хоче, щоб усе підпорядковувалося його грі, щоб і він, Ілла, і Ярара, і Лаура наслідували його і тут, як наслідували багато в чому впродовж цих років, відтоді як почалася їхня втеча північними ущелинами після тієї бійні. За ці роки, думає Ілла — тижні то були, чи роки, ми вже втратили їм лік, — усе було зеленим і нескінченним: сельва з її власним часом, без сонця та зірок, а тоді ущелини, червонуватий час каміння, гірських потоків і голоду, найбільше голоду; намагатися рахувати дні чи тижні означало посилювати відчуття голоду, тоді їх було четверо, спершу — п’ятеро, але Ріос зірвався в провалля, а Лаура ледь не померла від холоду в лісі, вона вже була на шостому місяці й швидко втомлювалася, їм довелося затриматися бозна на скільки часу, зігріваючи її багаттями з сухої трави, поки вона змогла рушити далі; часом Ілла знову бачить Лосано, котрий несе на руках Лауру, а та пручається, каже, що вже здорова, може йти; і так вони рухалися на північ до того вечора, коли уздріли вогні Калагасти й зрозуміли, що тепер усе буде гаразд і вже сьогодні вони їстимуть на якомусь ранчо, нехай навіть потім їх викажуть, і прилетить вертоліт, і їх уб’ють. Однак їх не виказали, тут не знали жодних причин, аби їх виказати, тут усі помирали від голоду, як і вони, поки хтось не виявив поблизу пагорбів великих щурів, і Порсені спало на думку послати на узбережжя зразки.

— Мо’ та на кару щура канатом — значить лише те, що значить, — каже Лосано. — Фраза не має жодної сили, бо не дає нічого нового, до того ж ніхто не може зв’язати щура канатом. Ти залишаєшся з тим, з чого почав, така вже притичина з цими паліндромами.

— Еге ж, — погоджується мулат Ілла.

— Але якщо дійти до суті, тоді інша річ.

— Яка різниця?

— Той варіант уже не годиться як паліндром. Треба дійти до суті, і все зміниться, з’явиться щось нове, і це вже не буде дзеркало, або вийде інше дзеркало, яке покаже те, чого ти не знав.

— І що ж це за нове?

— А те, що треба дійти до суті. А суть, ось вона: щур хижак, і це тобі дає: кажи Хрущ.

— Хрущ?

— Це ім’я, а всі імена виокремлюють і позначають. Тепер ти знаєш, що існує щур на ім’я Хрущ. Звісно, всі вони мають якісь імена, але тепер є один на ім’я Хрущ.

— І що це тобі дає?

— Я ще не знаю, але рухаюся далі. Вночі я надумав подивитися на це інакше. Не ловити, не хапати, не в’язати, а навпаки — розв’язати, відпустити. Як би тоді вчинив щур, я, ти? Щойно подумав про це, у мене вийшло таки ти б утік. А якщо прочитати це навпаки, вийде кіт, убити, кат. Нові слова, завваж.

— Не такі вже й нові, — озивається Ярара, який сидить осторонь, — до того ж два останніх вживаються на пару.

— Нехай, — відповідає Лосано — але вони вказують путь і, можливо, це єдиний спосіб покінчити зі щурами.

— Не будемо з цим поспішати, — сміється Ілла — якщо щури закінчаться, з чого ми житимемо?

Лаура приносить перший мате, заклякає, притулившись до плеча Лосано. Мулат Ілла знову думає про те, що Лосано занадто полюбляє гру слів, що колись він зовсім схибнеться і все піде під три чорти.

Лосано теж думає про це, поки затягує шкіряні ласо, а залишившись з Лаурою та Лаурітою, звертається до них обох так, начеб Лауріта його розуміє, а Лаурі подобається, що він залучає дочку до розмови, так вони втрьох відчувають більшу близькість, коли Лосано розповідає їм про Хруща і про те, як треба солити воду, щоб покінчити зі щурами.

— Щоб то була справжня атака на ката, — сміється Лосано. — Цікаво, що в найпершому паліндромі, з яким я колись стикнувся, теж ішлося про ката, хтозна, про якого саме, може, то був Хрущ. Я прочитав його в оповіданні, де було чимало паліндромів, але запам’ятався тільки цей.

— Ти розповідав мені його якось, здається, у Мендосі, але я забула.

— Я лева та каменем, а кат Авеля, — розмірено промовляє Лосано, майже наспівуючи для Лауріти, а та сміється у своїй колисці, бавлячись біленьким пончо.

Лаура ствердно хитає головою, в цьому паліндромі справді йдеться про ката, до того ж це не хто інший, як Каїн.

— Ти ба, — озивається Лосано, — завсідні умовності, споконвічне чисте сумління, добрий Авель і лихий Каїн, як у старих ковбойських фільмах.

— Про хлопця й негідника, — майже ностальгічно пригадує Лаура.

— От якби автор цього паліндрому звався Бодлером, це не мало б негативного забарвлення, а лунало б радше піднесено. Пригадуєш?

— Трохи, — каже Лаура. — О роде Авеля, спи, пий та їж Господь тобі всміхається прихильно.

— О роде Каїна, плазуй і жалюгідно помирай у твані.

— Так, а ще там мовиться щось ніби: Роде Авеля, прах твій угноїть паруючу землю, а далі: Роде Каїна, безталанні нащадки шляхами брестимуть, щось таке.

— Поки щури дітей твоїх всіх не зжеруть, — ледь чутно мовить Лосано.

Лаура затуляє руками лице, вона вже давно навчилася плакати беззвучно, знає, що Лосано не розраджуватиме її, а от Лауріта — так, їй видається кумедним цей жест, і вона сміється, доки Лаура не опустить руки і по-змовницьки їй не підморгне. Надходить година мате.

Ярара вважає, що мулат Ілла правий і колись-таки через цю дурну примху Лосано скінчиться пауза, під час якої вони принаймні в безпеці, принаймні живуть серед цього люду з Калагасти, залишаючись тут, бо не мають іншого виходу, чекаючи, поки час бодай трохи притлумить спомини про те, що було на тому боці, і ті, звідтіля, також поступово забудуть, що не змогли схопити їх, що вони загубилися в якійсь глушині, живі, а відтак винуваті, і тому встановлено ціну за їхні голови, навіть за голову сердешного Ріоса, котрий уже давно зірвався в провалля.