Бо помста — це теж мистецтво, її форми неодмінно шукатимуть нюанси, що зроблять її рафіновано-чарівною.

«Цікаво, — думає Маріо, — він, здатний вмістити в собі цілий всесвіт звуків, що виникає в його мадригалах, так люто мститься, так низько, він, обдарований умінням плести таке досконале павутиння, споглядає, як падають його жертви, змушує їх повільно стікати кров’ю, оспівує у мадригалах муки, що тривають тижнями або й місяцями». Він дивиться на Паолу, котра повторює пасаж «Poiché l’avida sete» [43], по-дружньому посміхається до неї. Він чудово знає, чому Паола знову заговорила про Джезуальдо, чому майже всі вони дивляться на нього, опускають очі й змінюють тему. «Sete», каже він їй, не підкреслюй так «sete», Паоліто, спрага відчувається дужче, коли вимовляєш це слово тихо. Не забувай, які тоді були часи, як тоді вміли багато що без слів сказати або й зробити.

Бачили, як вони разом вийшли з готелю, Маріо поклав Франці руку на плече, Лучо та Роберто, сидячи в барі, спостерігали, як вони неквапно віддаляються, обійнявшись — рука Франки обхопила Маріо за талію, він трохи нахилив голову і щось їй каже. Вони сіли в таксі, що влилося в потік автівок, які зміїлися центральними вулицями.

— Не розумію, старий, — мовив Роберто до Лучо, — клянуся тобі, я нічого не розумію.

— І ти це кажеш мені, друже.

— Це ніколи не було таким очевидним, як сьогодні вранці, все кидалося у вічі, бо йдеться саме про те, що бачили очі, й безглузду спробу Сандро все приховати — цей бовдур надто пізно здогадався, що таке слід приховувати, а вона навпаки — вперше співала для нього й лише для нього.

— Карен звернула мою увагу, ти маєш рацію, цього разу вона дивилася на нього, буквально спопеляла його очима, а ці очі багато на що здатні.

— Отож, — озвався Роберто, — з одного боку, найбільший розлад відтоді, як почали грати разом, а за шість годин маємо концерт, та ще й який, тут нам спуску не дадуть, сам знаєш. Це з одного боку, що само по собі свідчить, що справу зроблено, це відчуваєш нутром, передміхуровою залозою, такі речі ніколи не випадають з-під моєї уваги.

— Те саме майже слово в слово кажуть Карен і Паола, хіба що не згадують передміхурову залозу, — мовив Лучо. — Я, мабуть, не такий чутливий, як ви, але цього разу все надто прозоре навіть для мене.

— А з іншого боку, Маріо такий щасливий, коли йде з нею за покупками чи випити десь по келишку — ну, просто досконале подружжя та й годі.

— Тепер уже не може бути, щоб він не знав.

— І попускав їй ці замашки дешевої шльондри.

— Годі, Роберто.

— Чорт забирай, чилійцю, дай мені принаймні розслабитися.

— Тут ти правий, — відказав Лучо, — перед концертом не завадить.

— Перед концертом, — озвався Роберто, — Я сам себе запитую, чи він…

Вони перезирнулися і, звісно, стенули плечима й дістали сигарети.

Ніхто їх не бачить, та все одно вони почуватимуться незручно, зіштовхнувшись у вестибюлі, Лілі гляне на Сандро, мовби наміряючись щось сказати, але завагається, заклякне біля вітрини, а Сандро лише змахне вітально рукою, задивиться на кіоск із сигаретами й попросить «Кемел», потилицею відчуваючи на собі погляд Лілі, а тоді, розрахувавшись, попрямує до ліфта, а Лілі тим часом відірветься од вітрини й пройде поряд із ним, наче з інших часів, з іншої примарної зустрічі, що раптом ожила й завдає болю. Сандро промимрить «добридень» і опустить очі, видобуваючи з пачки сигарету. Вже в дверях ліфта завважить, як вона зупиниться біля входу в бар, озирнеться на нього. Він старанно запалить сигарету й підніметься, щоб перевдягнутися до концерту. Лілі наблизиться до шинквасу й замовить келишок коньяку, зайвого о такій порі, як і дві підряд сигарети «Кемел», коли на тебе чекають п’ятнадцять мадригалів.

Як завжди в Буенос-Айресі, приятелі вже тут, і не лише в ложах, а й за кулісами, в гримувальнях — зустрічі, вітання, поплескування по спині, нарешті ви повернулися, друже, яка ж ти гарненька, Паоліто, дозволь познайомити тебе з матір’ю мого нареченого, гей, Роберто, ти щось сильно погладшав, привіт, Сандро, я читав рецензії з Мексики, вас там так нахвалюють, гомін переповненої зали, Маріо вітається зі старим другом, котрий запитує про Франку, вона десь тут, публіка вмощується на своїх стільцях, ще десять хвилин, Сандро неквапно робить порух, підкликаючи їх до себе, Лучо намагається позбутися двох нав’язливих чилійок із блокнотами для автографів, Лілі з’являється майже бігцем, люди такі чарівні, але перебалакати з усіма неможливо,

Лучо поруч із Роберто, він роздивляється на всі боки й щось швидко говорить до Роберто, за мить Карен і Паола запитують водночас: де Франка? Всі на сцені, але куди поділася Франка? Роберто до Маріо, а Маріо: звідки я знаю? Я залишив її в центрі о сьомій. Паола: де Франка? А далі Лілі та Карен, Сандро дивиться на Маріо, кажу тобі, вона поверталася сама, мабуть, зараз прийде, залишається п’ять хвилин, Сандро наближається до Маріо, Роберто мовчки заступає йому дорогу, ти мусиш знати, що відбувається, а Маріо: я вже тобі сказав, що не знаю, він пополотнів, дивиться кудись у пустку, прислужник щось каже Сандро та Лучо, метушня за кулісами, її немає, сеньйоре, ніхто не бачив, щоб вона заходила, Паола затуляє обличчя руками й перехиляється, наче збирається блювати, Карен підтримує її, і Лучо: будь ласка, Паоло, тримайся, залишаються дві хвилини, Роберто дивиться на мовчазного пополотнілого Маріо, либонь, такого ж мовчазного й пополотнілого, як Джезуальдо, коли той вийшов зі спальні, в програмі п’ять його мадригалів, нетерплячі оплески, але завіса не піднімається, її немає, сеньйоре, ми скрізь обдивилися, вона не повернулася до театру, Роберто стоїть між Сандро та Маріо, це ти вчинив, де Франка? Крики, здивований гамір по інший бік завіси, імпресаріо сіпається, прямує до завіси: пані та панове, хвилинку терпіння, будь ласка, істеричний зойк Паоли, Лучо намагається її втримати, Карен обертається й повільно йде геть, Сандро заточується, Роберто підхоплює його й утримує, мов опудало, яке дивиться на пополотнілого Маріо, Роберто усвідомлює, що це мало статися тут, у Буенос-Айресі, ось він, Маріо, концерту не буде, вже ніколи не буде, останній мадригал вони співають у порожнечу, співають без Франки, для публіки, яка їх не чує й починає розгублено розходитися.

В потрібний момент писати щось, наче під диктовку, для мене природно; відтак час від часу я всупереч усталеним правилам розробляю варіант якоїсь мелодії, яка зрештою стає заяложеною й одноманітною. В цьому сюжеті «підміна» полягала в припасуванні ще не написаної оповіді до «Музичних дарунків» Йоганна Себастьяна Баха.

Відомо, що тема цієї низки варіацій у формі канону та фуги була запропонована Баху Фрідріхом Великим [44], у присутності якого маестро зімпровізував фугу на задану тему, а згодом — невдячний та їдкий — написав

«Музичні дарунки», де королівська тема трактується в більш різноманітній і складній манері. Бах не зазначив задіяних у творі інструментів, за винятком Тріо-сонати для флейти, скрипки та клавесина; тривалий час навіть порядок частин залежав од волі музикантів-виконавців. У цьому разі я послуговувався записаною на платівку лондонським Harpsichord Ensemble [45] — сага XID 5237 — версією Міллісент Сільвер [46], що дозволяє додержуватися в усіх подробицях розробки кожного пасажу.

Обравши цю версію (чи то вона мене обрала, оскільки ідея написати оповідання — нерозривно пов’язана з її плином — прийшла мені до голови, коли я її слухав), я зачекав якийсь час; ніщо не повинно квапити творчий процес, і уявне забуття, абстрагування, сни, якісь випадковості непомітно сплітають свій майбутній килим. Я поїхав на узбережжя з фотокопією надрукованої на конверті анотації до платівки, в якій Фредерік Джонс аналізує елементи