Лілі та Роберто слухають Сандро й Лучо, ті вправляються в мудруваннях після двох склянок віскі. Розмовляють про Бріттена [34] та Веберна [35], а потім, як зазвичай, про Венозу, мовляв, сьогодні особливий акцент слід робити на «O voi troppo felici» [36] (Сандро) чи нехай краще мелодія ллється з усією властивою Джезуальдо двозначністю (Лучо). Той — так, інший — ні, треба саме так, пінг-понг заради задоволення кидати камінці в чужий город, кілкі репліки. Ось побачиш на репетиції (Сандро), ще невідомо, чи репетиція буде вдалою (Лучо), хотів би я знати чому, а Лучо вже набридло, розкрив був рота, щоб сказати те, що могли б сказати Роберто й Лілі, якби Роберто, зглянувшись, не втрутився в розмову, урвавши Лучо на півслові, й не запропонував випити ще по одній, Лілі погодилася, інші, звісно, також, тільки побільше льоду.

Однак повертається одержимість, така собі cantus firmus [37], навколо якої обертається життя трупи. Сандро відчуває це перший, музика стає для них центром, а навколо неї — світло восьми життів, восьми виконавців, восьми малих планет навколо сонця Монтеверді [38], сонця Жоскена Депре [39], сонця Джезуальдо. І Франка теж потроху підноситься в дзвінкоголосе небо — її зелені очі уважно чекають миті вступу, ледь відчутних ритмічних сигналів — несамохіть перекручуючи, викривляючи монолітність клону, Роберто й Лілі водночас думають про це, а тим часом Лучо й Сандро, заспокоївшись, повертаються до проблеми «O voi, troppo felici», шукають шлях під кутом зору здорового глузду, якого ніколи не бракує після третьої за вечір склянки віскі.

Чому він убив її? Звичайна історія, каже Роберто Лілі, він застав її в обіймах іншого, наче в танго Ріверо [40], і не був би він ді Веноза, якби не проштрикнув їх кинджалом або не наказав це зробити своїм катам, а потім, ховаючись від помсти братів небіжчиці, не зачинився в своїх палацах, упродовж багатьох років плетучи вишукане павутиння мадригалів. Роберто й Лілі розважаються, вигадуючи драматичні та сексуальні версії, бо їм набридла проблема

«O voi, troppo felici», що є предметом глибокодумної дискусії на сусідньому дивані. Здається, Сандро зрозумів, що зараз скаже Лучо; якщо репетиції триватимуть і далі так, як це відбувається тепер, виконання буде щораз більш механічним, вони залишатимуться прикутими до партитури й тексту, Карло Джезуальдо бракуватиме любові та ревнощів, Карло Джезуальдо без кинджалу й помсти, зрештою, такий собі старанний мадригаліст, один із багатьох.

— Давай репетирувати з тобою, — запропонує Сандро наступного ранку. — Справді, буде краще, якщо відтепер диригуватимеш ти, Лучо.

— Не дурійте, — скаже Роберто.

— Авжеж, — підхопить Лілі.

— Давай репетирувати з тобою, а там побачимо, і якщо інші згодні ти керуватимеш.

— Ні, — озветься почервонілий Лучо, ненавидячи себе за те, що почервонів.

— Справа не в тому, щоб замінити диригента, — скаже Роберто.

— Звісно, — докине Лілі.

— Він зможе, — скаже Сандро, — він зможе, і так буде краще для всіх.

— У кожному разі не для мене, — заперечить Лучо. — Я не уявляю себе в цій ролі, розумієш. Як і кожен, маю свої думки, але знаю свої межі.

— Цей чилієць просто чудо, — скаже Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

— Самі вирішуйте, — скаже Сандро, — а я піду посплю.

— Ранок покаже, — підсумує Роберто.

— Авжеж, — скаже Лілі.

Він шукав його після концерту, не тому що все було погано, але знову далася взнаки ця судомність, що весь час загрожувала небезпекою, похибкою. Карен і Паола співають без натхнення, Лілі бліда, Франка майже не дивиться на нього, чоловіки якісь зосереджені й начеб відсутні водночас; у нього самого щось із голосом, диригував незворушно, але мірою того, як один по одному виконувалися номери програми, його охоплював дедалі сильніший страх, гондураська публіка в захваті, але цього замало, щоб позбутися гіркого присмаку в роті, через те він і шукав Лучо після концерту, і там, у готельному барі, в товаристві Карен, Маріо, Роберто й Лілі вони пили майже мовчки, перебиваючись заяложеними анекдотами, в очікуванні, коли їх зморить сон. Карен та Маріо пішли одразу, а Лучо, здавалося, не хотів залишити Лілі й Роберто, знехотя продовжував сидіти, мовчки попиваючи останню склянку. Зрештою, буде краще, якщо ми повернемося до вчорашньої розмови, проказав Сандро, наче пірнув у воду, я шукав тебе, щоб повторити те, що вже говорив. Ага, озвався Лучо, а я відповім тобі те, що вже відповів. Роберто й Лілі знову приходять на допомогу, є різні варіанти, друже, навіщо наполягати на Лучо. Як хочете, мені однаково, каже Сандро, одним духом вихиливши віскі, побалакайте між собою, а коли визначитеся, скажете. Я голосую за Лучо. А я за Маріо, говорить Лучо. Не про голосування йдеться, чорт забирай (Роберто злоститься, Лілі його підтримує). Гаразд, ми маємо час, наступний концерт у Буенос-Айресі за два тижні. Я відлучуся до Ла-Ріохи, провідаю стареньку (Роберто), а мені треба купити сумку (Лілі). Ти шукаєш мене, щоб це сказати, говорить Лучо, гаразд, однак існує дещо, що потребує пояснень, кожен із нас має свою думку, ти, звісно, теж, і настав час їх викласти. В кожному разі не сьогодні, відрубав Роберто (Лілі: авжеж, мене змагає сон, а Сандро пополотнів, втупився невидющими очима в порожню склянку).

«Оце так халепа, — подумала Паола після химерних розмов і консультацій із Карен, Роберто й ще деякими, — наступний концерт ми провалимо, тим паче в Буенос-Айресі, хтозна-чому, але щось підказує мені, що там усі нас зустрінуть у багнети, що ж, кінець-кінцем, рідні допоможуть, на крайній випадок поживу з мамою та сестрою, поки щось знайду».

«Мабуть, кожен має щось на думці, — розмірковував Лучо, сам він не надто розводився на цю тему, вважав за краще прозондувати позиції інших. — Кожен робитиме все по-своєму, якщо немає єдиного розуміння клону, як сказав би Роберто, проте в Буенос-Айресі справа буде кепська, я це нутром чую. Цього разу все зайшло за край».

Cherchez la femme. La femme? [41] Роберто розуміє, що радше слід шукати її чоловіка, коли йдеться про те, щоб знайти щось важливе та певне, Франка, як завжди, вислизне з рук, мов акваріумна рибка: великі зелені безгрішні очі, вид у неї й справді безневинний, отже, слід шукати й знайти Маріо. За хмаркою сигарного диму Маріо злегка посміхається, звісно, старий приятель має повне право, авжеж, саме так, це почалося півроку тому в Брюсселі, Франка одразу мені сказала. А ти? Роберто з Ла-Ріохи, встромить ножа й потому. Ти ба, а я, Маріо, незворушний, мудрий поціновувач тропічних сигар і великих зелених очей, я нічого не можу вдіяти, старий, не по мені давати задній хід. «А вона?», хотів був сказати Роберто, але промовчав.

А от Паола — ні, хто може завадити Паолі, коли настав момент істини? Вона також знайшла Маріо (напередодні вони прибули до Буенос-Айреса, до концерту залишався тиждень, перша репетиція після перепочинку пройшла мляво, хоч Жаннекен [42], хоч Джезуальдо — майже однаково нудно). Зроби щось, Маріо, не знаю, що саме, але зроби. Єдине, що залишається, — це нічого не робити, мовив Маріо, якщо Лучо відмовляється диригувати, навіть не знаю, хто може замінити Сандро. Ти, чорт забирай. Так, але я не буду. В такому разі ти, мабуть, робиш це навмисне, закричала Паола, ти не лише сам тюхтій, а й хочеш, щоб ми всі пошилися в дурні. Не кричи, озвався Маріо, я тебе чудово чую.

Так усе й було, як я тобі кажу, я вигукнула це йому просто в обличчя, а тепер сам бачиш, що відповів мені цей… Цить, дівчинко, каже Роберто, рогоносець кепське слово, якби ти таке сказала мені, дістала б прочухана. Я не хотіла цього говорити, Паола начеб шкодує, ніхто не знає, сплять вони разом чи ні, та й, зрештою, хіба важливо, сплять вони чи лише дивляться одне на одного так, начеб робили це просто посеред концерту, не в тому річ. Тут ти несправедлива, озивається Роберто, от хто справді дивиться, хто повністю заглибився в себе й летить, мов метелик, на лампу, так це заплішений дурень Сандро, ніхто не може звинуватити Франку в легковажності на тій підставі, що він впивається в неї очима, мов п’явка, щоразу, коли бачить перед собою. А Маріо? — править своєї Паола, як він це терпить? Гадаю, він їй вірить, відповідає Роберто, він любить її та не має потреби впиватися, мов п’явка, або ходити з похмурим лицем. Нехай так, погоджується Паола, але чому він відмовляється бути нашим диригентом, якщо Сандро перший погодився на це, і Лучо його просив, і всі ми?