Вперше Матильда побачила його — вперше цього разу — з вікна горішньої спальні. Флора пішла щось купити й прихопила з собою Карлітоса, щоб той не хникав від нудьги в годину сієсти; стояла січнева спека, і Матильда дихала повітрям біля вікна, водночас фарбуючи нігті в той колір, який полюбляв Херман, хоча Херман був у Катамарці та ще й узяв машину, і Матильду дратувало, що до центру чи до Бельграно доводиться діставатися пішки, вона вже звикла до відлучок Хермана, але сердилася, коли той забирав машину. Він обіцяв купити іншу машину, спеціально для неї, одразу після злиття компаній, проте вона нічого не тямила в бізнесі, хіба що розуміла, що компанії, либонь, іще не злилися; ввечері вона таки піде, мабуть, у кіно із Перлою, треба буде вибачитися, вони повечеряють десь у центрі, а от із гаражем тут провина Хермана, в Карлітоса на ногах якийсь висип, слід показати його педіатру — від самої думки про це робиться ще спекотніше, Карлітос влаштовує істерики, користуючись тим, що батька немає вдома і ніхто не дасть йому пари ляпасів, аби привести до тями; хлопець виробляє бозна-що і, коли Херман кудись іде, весь час її шантажує. Флора насилу вгамовує його пестощами та морозивом, до речі, після сеансу можна буде з Перлою поласувати морозивом. Вона побачила його під деревом — о цій порі вулиці безлюдні під подвійним покривом листя гілок, що переплітались у вишині; постать окреслювалася поруч зі стовбуром, лице Міло огортав сигаретний димок. Матильда відсахнулася, вдарившись спиною об бильце крісла, рукою, що пахла лаком, затиснула рот, щоб з нього не вихопився зойк, і притулилася до задньої стіни кімнати.
«Міло», — сяйнула думка, якщо можна було назвати думкою, цей миттєвий спалах, коли твоє нутро, немов блювоту, вивергає минуле й пов’язані з ним óбрази. «Це Міло». Коли знайшла в собі сили визирнути в інше вікно, на протилежному розі вже не було нікого, лише вдалині двоє хлопчаків бавилися з чорним собакою. «Він помітив мене», — здогадалася Матильда. Якщо це він, то він її побачив, він приходив, щоб її побачити, приходив саме сюди, а не під якесь інше дерево на якомусь іншому розі. Звісно, він її побачив, бо якщо приходив сюди, то знав, де її дім. А найгіршим було те, що він пішов, коли вона його впізнала, бачив, як вона відсахнулася, затиснувши рукою рота; тепер на розі було порожньо, і не залишалося місця для сумнівів: усе було гранично зрозумілим і загрозливим — і самотнє дерево, і вітер у листі.
Вона знову побачила його надвечір, Карлітос бавився електричним поїздом, а Флора мугикала якусь пісеньку на першому поверсі; ожилий дім начеб боронив її, навіював сумніви, вона переконувала себе, нібито Міло вищий на зріст і кремезніший, може, це просто примарилось їй у годину сієсти, в сліпучому сяйві. Вона раз по раз відходила від телевізора і, стоячи якомога далі, дивилась у вікно, притому не в те, що перед тим, та й то лише з горішнього поверху, бо боялася визирати просто на вулицю. Коли знову побачила його, він стояв майже на тому самому місці, тільки з іншого боку дерева; вже споночіло, і силует Міло невиразно тьмянів серед інших фігур, що проминали його, розмовляючи та сміючись: пробудившись од летаргійного сну, Вілья-дельПарке розходилася по кав’ярнях і кінотеатрах, квартал поволі починав жити вечірнім життям. Це був він, сумнівів не залишалося, та сама постать, порух руки, яким він підносив до рота сигарету, кінчики білої хустинки; це був Міло, якого вона вбила п’ять років тому, після втечі з Мехіко, Міло, якого вона вбила за допомогою сфальшованого папірця, який коштував їй хабара та неймовірних зусиль в одній з адвокатських контор у Ломас-де-Самора, де в неї був друг дитинства, котрий за гроші робив усе, що завгодно, але й по дружбі також; Міло начебто померлий від серцевого нападу в Мехіко — вона вбила його заради Хермана, бо Херман інакше б не погодився, Херман і його кар’єра, його колеги, його клуб і його батьки, заради Хермана, щоб вийти за нього заміж і створити сім’ю, мати власну домівку і Карлітоса, і Флору, і машину, і садибу в Мансанаресі, заради Хермана та його грошей, і відчуття впевненості — вона зважилася тоді, майже не роздумуючи, сита донесхочу злиднями та обіцянкамицяцянками, після другої зустрічі з Херманом у домі Реканаті, поїздка до Ломас-де-Самори для відвертої розмови, спершу він сказав «ні», мовляв, це було б занадто, так не можна чинити, ну й халепа, що ж, гаразд, за п’ятнадцять днів, згода, Еміліо Діас помер у Мехіко через серцевий напад, це було майже правдою, бо вони з Міло жили, мов мерці, в ті останні місяці в Койоакані, поки літак не повернув її до себе самої, до Буенос-Айреса, до всього того, що мало стосунок і до Міло ще перед тим, як вони поїхали разом до Мехіко й усе почало потроху руйнуватися в цій війні, позначеній взаємними недомовками, обманами та безглуздими примиреннями, які нічого не залагоджували, лише опускали завісу перед новою дією, новою ніччю довгих ножів.
Сигарета поволі тліла в роті Міло, котрий стояв, притулившись до дерева й утупившись у вікна її оселі.
«Звідки він взнав?» — подумала Матильда, марно силкуючись зосередитися на чомусь іншому, бо ця думка випереджала будь-яку нову. Звісно, він зрештою взнав, що помер для Буенос-Айреса, бо в Буенос-Айресі гадали, нібито він помер у Мехіко: було принизливо дізнатися про це, лють, наче порив вітру, шмагонула його по обличчю, це скидалося на удар батога, який змусив його сісти в літак і повернутись, і далі рухатися лабіринтом попередніх з’ясувань і уточнень, може, йому щось вибовкали Чоло та Марина, а може, матір Реканаті, старі відпочивальники, завсідники навколишніх кав’ярень; спершу лише здогади, а тоді цілком певна новина: вона вийшла за Хермана Моралеса, друже, що ви таке кажете, це неможливо, кажу тобі, обвінчалася та й по всьому, Моралеси, сам знаєш, текстильна промисловість, нерухомість, поважні люди, старий, поважні люди, але як же це, хіба таке можливо, вона ж сама сказала, ми всі повірили, що ти, не може такого бути, друже. Авжеж, такого не могло бути, і через це було ще дошкульніше, це Матильда стежила за ним із-за фіранки, час закляк у теперішності, що вмістила в собі все — Мехіко, Буенос-Айрес, пообідню спеку, сигарету, яку він раз по раз підносив до губ, і в якусь мить знову на розі нікого, нікогісінько, Флора гукає її, бо Карлітос не хоче митися, телефонна розмова зі стривоженою Перлою, сьогодні ввечері ні, Перло, щось зі шлунком, піди сама або зі Смаглявкою, мені боляче, краще я ляжу, а завтра тобі зателефоную, і весь час — ні, цього не може бути, якщо вони знали, то чому не сповістили Хермана, це не через них він розшукав її дім, не може бути, щоб через них, матір Реканаті одразу б зателефонувала Херманові хоча б для того, щоб розіграти перед ним виставу, щоб першою повідомити йому новину — вона ніколи не сприймала її як жінку гідну Хермана: який жах, двошлюбність, я завжди казала, що їй не можна вірити; а що коли ніхто так і не зателефонував Херманові, а може, й телефонували, але до офісу, а Херман далеко; напевно, матір Реканаті чекає на нього, щоб сказати все у вічі, щоб не пропустити жодної подробиці, вона чи хтось інший, від когось же Міло взнав, де мешкає Херман, не міг же він випадково розшукати їхню домівку, не міг випадково стояти й курити під тим деревом. А якщо зараз його там немає, байдуже, можна зачиняти двері на всі замки, але це теж байдуже, хіба що Флора здивується; залишається тільки снодійне, щоб після кількагодинних роздумів поринути в забуття, в якому час від часу виникатимуть сновидіння, однак у них не буде Міло, а вранці — зойк, коли вона відчула руку Карлітоса, той хотів зробити їй сюрприз, і плач скривдженого Карлітоса, і Флора веде його на вулицю, зачини добре двері, Флоро. Підвестися й знову побачити його на тому самому місці — він незрушно стоїть і дивиться просто на її вікна, — метнутися назад, а потім стежити за ним із кухні й край, і нарешті усвідомити, що ти в зачиненому домі, але це не може тривати довго, бо рано чи пізно доведеться вийти, щоб відвести Карлітоса до педіатра чи зустрітися з Перлою, вона щодня телефонує, нетерпеливиться й нічого не розуміє. Задушливе помаранчеве надвечір’я: Міло притулився до дерева, на ньому чорна куртка в таку спеку, в’ється й тане струмінь диму. Чи це тільки дерево, але Міло все одно там, все одно там о будь-якій порі, зникаючи ненадовго, поки діють пігулки чи телевізор працює до останньої програми.
