— Ах, це було б саме для нього, — зітхнула Дженні. — Він так любить все лагодити, і він міг би косити газон і доглядати за опаленням. Але він нізащо не приїде, якщо не буде певен, що ми одружені.

— Так, це ускладнює справу, оскільки ти не можеш пред’явити йому шлюбного свідоцтва. Старий мріє про явно неможливе. Важкувато йому буде справлятися з опаленням загороднього будинку, — додав вій, помовчавши.

Дженні пропустила його слова повз вуха. Вона знову замислилася про те, як погано й невміло влаштувала своє життя. Герхардт не приїде, навіть якщо в них буде чудовий будинок, де він міг би жити. А як добре йому було б з Вестою. Він би просто воскрес.

Вона сумно мовчала, поки Лестер не сказав, наче відповідаючи на її думки:

— Далебі, не знаю, що й придумати. Роздобути бланк шлюбного свідоцтва не так-то легко. Підробка карається законом. Мені б, чесно кажучи, не хотілося встрявати в таку справу.

— Та що це ти, Лестер, хіба можна! Мені просто шкода, що тато такий упертий. Коли він щось забере собі в голову, з ним нічого не вдієш.

— Давай почекаємо, поки не влаштуємось на новому місці, — запропонував Лестер. — А тоді ти поїдеш до Клівленда і сама з ним поговориш. Можливо, тобі й пощастить переконати його.

Йому подобалось, що Дженні така віддана батькові, і він готовий був допомогти їй у тому, що вона надумала. Старий Герхардт — мало цікавий суб’єкт, але не огидний, і якщо в нього буде охота попрацювати у великому хазяйстві, — будь ласка, Лестер нічого не має проти.

Слова про переїзд до Хайд-Парку не були сказані марно. Коли через два-три тижні все знову прийшло до норми, Лестер запропонував Дженні поїхати з ним туди, щоб наглядіти будинок.

Під час першої ж поїздки вони знайшли те, що їм було потрібно, — старий будинок на одинадцять великих кімнат, оточений газонами і гіллястими деревами, посадженими тоді, коли місто тільки ще починало будуватись. Тут було гарно, затишно, тихо. Дженні була захоплена простотою майже селянської садиби, хоч її й пригнічувала свідомість, що вона увійде до свого нового будинку не зовсім законною хазяйкою. Коли вона готувалася піти від Лестера, її підтримувала невиразна надія, що він приїде за нею і вони одружаться. Тепер на цьому поставлено хрест. Вона обіцяла залишитись, і треба буде якось до всього пристосуватися. Вона почала говорити, що такий великий будинок їм ні до чого, але Лестер не став її слухати.

— Дуже можливо, що ми будемо приймати гостей, — сказав він. — У всякому разі, треба умеблювати будинок і подивитися, що вийде.

Він дав агенту вказівки скласти договір на п’ять років з правом продовження оренди, і роботи на ділянці почалися негайно.

Будинок пофарбували зовні і оздобили всередині, газони підрівняли, все набрало чепурного, святкового вигляду. На першому поверсі розташували велику бібліотеку, таку ж простору їдальню, вітальню для прийомів, трохи меншу вітальню, величезну кухню й буфетну. На другому поверсі — спальні, ванні й кімната покоївки. Все було зручне, все тішило око, і клопоти по влаштуванню на новому місці сповнювали Дженні задоволенням і гордістю.

Одразу ж після переїзду Дженні з дозволу Лестера написала батькові, запрошуючи його переселитися до них. Вона ані словом не згадала про свій шлюб, даючи можливість йому самому зробити належний висновок. Проте докладно розповіла, у якому гарному місці живе і який у неї зручний будинок і великий сад. «Тут так добре, тату, — писала вона — тобі напевно сподобається. Веста вже ходить до школи. Приїжджай до нас, будемо жити разом. Це значно краще, ніж жити на фабриці. І я була б така рада!»

Герхардт прочитав цей лист і здивовано насупився. Невже правда? Але якби вони не одружилися, то хіба стали б переїжджати у такий великий будинок? Після стількох років, після всієї цієї брехні? Чи він сам з самого початку помилився? Ну що ж, краще пізно, ніж ніколи, але чи варто йому до них їхати? Він уже звик жити сам, так невже перебиратися в Чикаго, до Дженні? Він не залишився байдужим до її заклику і все ж вирішив відмовитися. Не міг він так одверто визнати, що й на ньому лежить частина провини за їхню сварку.

Відмовлення батька дуже засмутило Дженні. Вона порадилася з Лестером і вирішила сама поїхати до Клівленда. Розшукавши мебльову фабрику, де служив Герхардт, — безладне нагромадження будинків в одному з найбідніших кварталів міста, — вона довідалась про нього в конторі. Клерк повів її до складу, що стояв осторонь, і Герхардта повідомили, що його хоче бачити якась дама. Він встав з свого жалюгідного ліжка й зійшов на подвір’я, зацікавлений тим, хто б це міг бути. У Дженні серце стиснулося, коли він вийшов з темного під’їзду — сивий, з кошлатими бровами, у запорошеному, пом’ятому одязі. «Бідний тато», подумала вона. Він підійшов до неї, і його допитливий погляд пом’якшав, коли він зрозумів, які добрі почуття привели її сюди.

— Ти чого сюди приїхала? — запитав він з побоюванням.

— Я хочу забрати тебе до себе, тату, — почала благати Дженні. — Не можна тобі більше тут залишатися. Просто думати не сила, як ти тут живеш одним-один.

— О, — сказав він, збентежений, — то ти для цього приїхала?

— Так, — відповіла вона. — Поїдемо зі мною. Не треба залишатися тут.

— У мене добрий куток, — сказав він, немов виправдуючись.

— Знаю, знаю, але в нас тепер великий будинок, і Веста з нами живе. Невже ти не поїдеш? Лестер також тебе запрошує.

— Ти мені одно скажи, — зажадав він, — одружені ви чи ні?

— Звичайно, — хоробро збрехала вона. — Давно одружені. Спитай хоч Лестера, коли приїдеш.

Їй коштувало великих зусиль витримати його погляд, але вона не опустила очей, і він їй повірив.

— Ну що ж, — сказав він, — давно пора.

— Так ти поїдеш, тату? — не відставала вона.

Герхардт безпорадно розвів руками. Ласкава наполегливість Дженні зворушила його до глибини душі.

— Так, поїду, — сказав він і відвернувся, але плечі в нього тремтіли, і Дженні зрозуміла, що він плаче.

— Зараз, зі мною?

Замість відповіді він зник у темних дверях складу — пішов збирати свої речі.

Оселившись у Дженні, Герхардт негайно приступив до виконання різноманітних обов’язків, призначених, на його думку, спеціально для нього. Він взяв на себе турботи по опаленню й по ділянці, не припускаючи думки, щоб платили чужій людині в той час, коли сам він сидить без роботи. Дерева навколо будинку в жахливому стані, заявив він дочці. Треба дістати пилку та садовий ніж, і весною він ними займеться. У Німеччині знаються на таких речах, а ці американці — безпорадний, непрактичний народ! Потім Герхардт зажадав цвяхів та столярного інструмента і поступово відремонтував всі шафи та полиці. За дві милі від будинку він знайшов лютеранську церкву і вирішив, що вона краща від тієї, до якої ходив у Клівленді, а пастор — воістину людина, угодна богові. Він зразу ж наполіг, щоб Веста кожної неділі ходила з ним до церкви, і слухати не хотів ніяких відмовок.

Починаючи нове життя в Хайд-Парку, Дженні та Лестер були не зовсім спокійні: вони знали, що їм буде нелегко. На Північній околиці Дженні легко уникала знайомства і розмов з сусідами. А тут будинок, який вони займали, був на очах; слід було чекати, що сусіди вважатимуть своїм обов’язком з’явитися до них з візитом, і Дженні доведеться грати роль досвідченої хазяйки. Вони з Лестером докладно все обміркували, і він вирішив — нехай думають, що вони чоловік та жінка. Веста фігуруватиме як дочка Дженні від першого чоловіка, м-ра Стовера (дівоче прізвище м-с Герхардт), який помер зразу після народження дитини. Хайд-Парк був розташований так далеко від фешенебельного центра Чикаго, що Лестер вважав себе застрахованим від зустрічі з міськими знайомими. Він пояснив Дженні, як їй належить триматись, щоб перша гостя не застигла її зненацька.

Не минуло й двох тижнів, як перша гостя справді з’явилась, — то була м-с Стендл, особа, яка користувалась пошаною серед сусідів і жила через п’ять будинків від Дженні, також у чудовому особняку з газонами. Вона приїхала у власній колясці, повертаючись з поїздки по крамницях.