— Ви не збираєтесь побувати в мене з менш офіціальним візитом? — запитала вона напівголосно, користуючись хвилиною, коли бесіда за столом зробилася особливо жвавою.

— Збираюся, — відповів він, — і найближчого часу. Справді ж, я давно хотів до вас зайти. Але ви знаєте, як зараз стоять мої справи?

— Знаю. Я багато чула. Тому я й хочу, щоб ви прийшли. Нам треба поговорити.

Через десять днів він до неї прийшов. Йому хотілося побачити її; він сумував, не знаходив собі місця; після довгих років, проведених під одним дахом з Дженні, життя в готелі здавалося йому нестерпним. Треба було вилити комусь душу, а де ж шукати співчуття, як не тут? Летті тільки про це й мріяла, щоб його втішити. Коли б її воля, вона обняла б його і почала гладити по голові, як дитину.

— Ну от, — сказав він, після того як вони за звичкою обмінялися жартами, — яких пояснень ви від мене чекаєте?

— Ви спалили свої кораблі? — запитала вона.

— Ох, не знаю, — відповів він замислено. — І взагалі не можу сказати, щоб все це мене особливо втішило.

— Я так і думала, — зітхнула м-с Джералд. — Я ж вас знаю. Можу уявити собі все, що ви пережили. Я стежила за кожним вашим кроком і хотіла тільки одного — щоб ви знайшли душевний спокій. Такі речі завжди даються важко, але я й зараз переконана, що це на краще. Те було не для вас. І все одно ви б не витримали. Не можна вам жити, як слимаку в черепашці. Ви не створені для цього, так само як і я. Ви шкодуєте за тим, що зробили, але коли б ви цього не зробили, то шкодували б ще більше. Ні, жити далі так вам було б неможливо, — хіба ви не згодні зі мною?

— Справді не знаю, Летті. Адже я давно хотів до вас прийти, але вважав, що не маю права. Зовні боротьба закінчена — ви мене розумієте?

— Розумію, — сказала вона лагідно.

— Але всередині вона все ще триває. Я не зовсім уявляю, наскільки мене зв’язує моє фінансове становище. Скажу вам одверто, я навіть не знаю, чи кохаю я її. Але мені її шкода, а це вже немало.

— Вона, розуміється, добре забезпечена. — Це прозвучало не як питання, а як побіжне зауваження.

— Звичайно. Але Дженні людина особливого складу, їй багато не треба. Вона по натурі домосідка, зовнішній блиск її не приваблює. Я найняв для неї котедж у Сенд-вуді, це на озері, на північ від Чикаго; але вона знає, що може жити, де їй хочеться; грошей в її розпорядженні цілком досить.

— Я розумію, як їй тепер, Лестер. І розумію, як вам. Перший час вона буде дуже страждати, — всі ми страждаємо, коли змушені розлучитися з тими, кого кохаємо. Але все минає, і люди живуть собі далі. І з нею так буде. Спочатку буде дуже тяжко, а потім вона заспокоїться і не затаїть на вас образи.

— Дженні мені ніколи не докорить, це я знаю, — заперечив він. — Я сам дорікатиму собі, і ще довго. Така вже я людина. Зараз я, хоч убий, не можу сказати, чи викликана моя теперішня тривога силою звички, чи глибшим почуттям. Іноді мені здається, що я найтупіша людина в світі. Я надто багато думаю.

— Бідний Лестер! — сказала вона ніжно. — Я вже вас розумію. Тоскно вам жити самому в готелі?

— Дуже, — відповів він.

— Чому б вам не поїхати на кілька днів до Уест-Бадена? Я також туди їду.

— Коли? — запитав він.

— У наступний вівторок.

— Хвилинку, — сказав він. — Зараз подивимось. — Він перегорнув записну книжку. — Я міг би приїхати в четвер на кілька днів.

— От і чудово. Вам треба побути з людьми. Ми там погуляємо, поговоримо. То приїдете?

— Приїду.

Вона підійшла до нього, тягнучи за собою шлейф блідо-лілової сукні.

— Не можна так багато думати, сер, — сказала вона безтурботно. — Обов’язково вам треба докопатись до кореня. Навіщо це? А втім, ви завжди були такий.

— Що ж поробиш, — відповів він. — Я не вмію не думати.

— Ну, одно я знаю. — Вона легенько ущипнула його за вухо. — На другий раз ваші добрі почуття не примусять вас зробити помилку. Я цього не припущу, — додала вона сміливо. — Ви повинні бути вільні, поки не продумаєте все як слід і не вирішите, що вам треба. А я хочу вас попросити взяти на себе управління моїми справами. Ви могли б давати мені далеко цінніші поради, ніж мій повірений.

Він встав, підійшов до вікна й спідлоба подивився на неї.

— Що вам треба, це я знаю, — сказав він похмуро.

— А чом би й ні? — запитала вона, знову підходячи до нього. В її погляді було й благання, й виклик. — Чому б ні?

— Ви самі не знаєте, що робите, — пробурмотів він, але не одвів від неї погляду; вона стояла перед ним у всій красі дозрілої жінки, розумна, насторожена, сповнена співчуття й кохання.

— Летті, — сказав він, — ви марно хочете вийти за мене заміж. Я цього не вартий, запевняю вас. Я людина холодна, безнадійний скептик. Нічого з цього не вийде.

— А на мою думку, вийде, — не здавалася вона. — Я знаю, яка ви людина. І мені однаково. Ви мені потрібні.

Він взяв її за руки, потім притягнув до себе і обійняв.

— Бідна Летті! — сказав він. — Я цього не вартий. Дивіться — пожалкуєте.

— Ні, не пожалкую, — заперечила вона. — Я знаю, що роблю. Мені однаково, якої ви думки про себе. — Вона припала щокою до його плеча. — Ви мені потрібні.

— Так ви, чого доброго, мене доб’єтесь, — сказав він і, нахилившись, поцілував її.

— Ах! — вигукнула вона і сховала обличчя в нього на грудях.

«Недобре, — думав він, обіймаючи її, — не слід би мені цього робити».

Але він усе тримав її в обіймах, і коли вона, підвівши голову, знову потягнулася до нього, він поцілував її ще багато разів.

Коли б не вплив деяких обставин, Лестер, можливо, згодом і повернувся б до Дженні. Він добре розумів, що, міцно взявши в руки управління своїм багатством і вичекавши, поки вгомоняться пристрасті, він міг би піти на дипломатичний виверт і в тій чи іншій формі поновити свої відношення з нею. Але для цього йому довелося б поступитися незмінним правилом — виконувати свої обов’язки, навіть якщо про них ніде прямо не сказано. До того ж він не міг позбутися думки про дуже широкі можливості, які відкрило б перед ним одруження з м-с Джералд. Щира прихильність до Дженні не заважала йому усвідомлювати, як багато важить особистість і багатство її суперниці — однієї з найцікавіших представниць вищого світу. В думках він завжди протиставляв одну одній цих двох жінок. Одна — витончена, освічена, чарівна, обізнана з усіма тонкощами світського поводження й досить багата, щоб задовольнити будь-яку свою примху; друга — безпосередня, любляча, ласкава, не навчена світських манер, але, як ніхто інший, здатна відчувати красу життя й усе, що є чудового в людських стосунках. М-с Джералд розуміла й визнавала це. Засуджуючи зв’язок Лестера, вона критикувала не Дженні, а недоцільність цього зв’язку з точки зору його кар’єри. Інша справа шлюб з нею самою, — це було б ідеальним завершенням його найчестолюбніших задумів. Це було б добре з усіх боків. Він буде з нею так само щасливий, як і з Дженні — майже так само, — і на додаток йому приємно буде усвідомлювати, що він найвидатніша постать у світських і фінансових колах Середнього Заходу, його матеріальні проблеми також вирішувалися в цьому випадку якнайкраще. Лестер багато й серйозно думав і, нарешті, вирішив, що немає рації зволікати й відкладати. Розлучившись з Дженні, він уже завдав їй непоправної образи. Чи не однаково, якщо тепер до неї додасться ще одна? Дженні забезпечена, у неї є геть все, що їй потрібно, крім хіба його, Лестера. Вона сама вважала, що їм слід розлучитися. Так, стомившись від свого невлаштованого й незатишного життя, він вигадував собі виправдання й поступово звикав до думки про новий зв’язок.

Постійне спілкування з м-с Джералд і з’явилось тією рішучою обставиною, яка перешкодила Лестеру знову з’єднатися з Дженні. Все як навмисно складалося так, що саме вона повинна була врятувати його від згубного внутрішнього розладу. Поки він жив сам, він міг час від часу бувати в гостях, але це його мало цікавило. Він був надто млявий, щоб самостійно зібрати навкруг себе людей, які були б йому до душі і якими жінці, подібній до м-с Джералд, нічого не варто було себе оточити. Вдвох це було б їм особливо легко. Де б вони не вирішили жити, їх будинок завжди був би переповнений цікавими людьми. Йому залишалося б тільки з’явитися серед гостей і втішатись бесідою. Летті чудово розбирається в тому, яке саме життя його приваблює. Їй подобаються ті ж самі люди, що й йому. У них стільки спільних інтересів, життя з нею було б цілковитою втіхою.