У цьому караван-сараї зупинялись найвидатніші політичні й громадські діячі штату. Декілька губернаторів по черзі обирали його своєю резиденцією. Обидва сенатори з конгресу Сполучених Штатів, коли їм у справах доводилося бути в Колумбусі, незмінно займали в цьому готелі номери-люкс. Одного з них, сенатора Брендера, хазяїн вважав майже постійним своїм мешканцем, оскільки в цього старого холостяка не було, власне кажучи, іншого дому в Колумбусі, крім готелю. Серед інших, менш осілих мешканців були члени конгресу й законодавчого зібрання штату, а також кулуарні політики, комерсанти, адвокати, лікарі і, нарешті, кого там тільки не було; вся ця різноманітна публіка приїжджала й виїжджала, і готель жив калейдоскопічно строкатим і метушливим життям.

Мати й дочка, яких доля раптово закинула в цей сліпучий світ, були надзвичайно перелякані. Вони ледве наважувались до чого-небудь доторкнутись. Широкий, застелений червоним килимом коридор, який вони повинні були замести, здавався їм величним, як палац; вони не насмілювались підняти очей і говорили пошепки. Коли ж довелося мити чудові сходи й чистити мідні дротики та ґрати, обом треба було закликати на поміч всю свою мужність: матері — щоб подолати нерішучість, дочці — щоб перемогти сором від того, що вона повинна робити це на очах у всіх. Під ними розкинувся величезний вестибюль, і всі, хто там відпочивав, курив, приходив і виходив, могли бачити їх обох.

— Як тут гарно, правда? — прошепотіла Дженев’єва і здригнулася від звуку власного голосу.

— Еге ж, — стиха відповіла мати, стоячи на колінах, вона невправними руками старанно викручувала ганчірку.

— Напевно, щоб жити тут, треба дуже багато грошей!

— Атож, — сказала мати. — Не забувай протирати ось тут, у куточках. Дивись, скільки бруду ти залишила.

Дженні, засмучена цим зауваженням, ретельно взялася до роботи і терла з усієї сили, вже не сміючи більше озиратись навкруг.

Ретельно, не шкодуючи рук, вони працювали до п’ятої години; на вулиці вже стемніло, і вестибюль був яскраво освітлений. Вони кінчали мити сходи: лишалося всього декілька східців унизу.

У цей час відкрились широкі двійчасті двері, що раз у раз розчинялися, впускаючи з вулиці струмінь холодного повітря, і увійшов високий немолодий чоловік у циліндрі й широкому плащі військового покрою; він помітно вирізнявся на фоні гулящого натовпу, — одразу видно було, що це поважна персона. Обличчя в нього було смугляве, з суворими рисами, але одверте й приємне; над блискучими очима звисали густі чорні брови. Він, не зупиняючись, узяв з конторки вже приготований для нього ключ і почав підійматися сходами.

Він не тільки обережно обминув літню жінку з ганчіркою в руках, але й поблажливо махнув їй рукою, немов примовляючи: «Нічого, я пройду».

У цю хвилину дочка вирівнялась і опинилась з ним віч-на-віч; по її очах було помітно, як вона налякана тим, що заступила йому дорогу.

Він привітно посміхнувся і вклонився.

— Даремно ви турбувалися, — сказав він.

Дженні тільки всміхнулась у відповідь.

Піднявшись на площадку вище, він мимоволі обернувся і, глянувши на дівчину, переконався, що вона, як і одразу йому здалося, надзвичайно гарна. Він помітив високе чисте чоло, волосся, рівно поділене проділом і заплетене в коси, блакитні очі й чудовий колір обличчя. Він встиг навіть помилуватись красивою формою уст, майже дитячим овалом обличчя і стрункою граціозною постаттю, втіленням юності, здоров’я й надій — усього, що так високо цінує людина вже немолода. Потім він з гідністю пішов далі, ні разу більше не поглянувши в її бік, але запам’ятавши її чарівний образ. Це був високоповажний сенатор Джордж Сільвестр Брендер.

— Який красивий цей чоловік, що зараз пройшов нагору, правда? — трохи пізніше сказала Дженні.

— Так, — ствердила мати.

— У нього тростинка з золотим набалдашником.

— Не треба задивлятись на людей, — повчально сказала мати. — Не годиться.

— Я на нього не задивлялася, — простодушно відказала Дженні. — Він сам мені вклонився.

— Нічого тобі дивитись на людей, — сказала мати. — Може, їм це не подобається.

Дженні знову мовчки взялася до роботи, але сяйво цього дивовижного світу не могло не цікавити її. Вона мимоволі прислухалась до гомону, що панував навколо, до розмов і сміху, що зливалися в суцільний веселий гамір. В одному кінці першого поверху був ресторан; звідти долітав брязкіт посуду, й не важко було догадатись, що там накривають стіл до вечері. У другому кінці була вітальня, — там хтось заграв на роялі. У всьому відчувався веселий, невимушений настрій, звичайний перед вечірньою трапезою. Він примусив серце бідної дівчини забитись від надії, бо вона була молода, злидні ще не встигли причавити її душу всім своїм тягарем. Вона далі старанно мила та чистила й часом забувала про свою стомлену матір, що працювала поруч, — про матір, чиї добрі очі оточені були сіткою зморщок, а уста беззвучно повторювали нескінченний перелік щоденних турбот. Дівчина могла думати тільки про те, яке привабливе все навкруги, і їй хотілося, щоб і на її долю перепала крихта цього блиску й радості.

О-пів до шостої старша покоївка, згадавши про них, прийшла їх відпустити. Сходи було прибрано; мати й дочка розлучилися з ними, зітхнувши з полегшенням, до того ж мати була дуже задоволена, що нарешті-таки знайшла роботу.

Вони йшли повз великі гарні будинки, і знову Дженні відчула невиразне хвилювання, викликане в ній незвичайністю та новизною всього того, що довелось побачити в готелі.

— Добре бути багатим, правда? — сказала вона.

— Авжеж, — відповіла мати, думаючи про хвору Вероніку.

— Ти бачила, яка в них там величезна їдальня?

— Так.

Тепер вони йшли мимо високих будинків, під ногами без ознак життя шаруділо осіннє листя.

— От би нам бути багатими, — майже сама до себе пробурмотіла Дженні.

— Не знаю, що й робити, — важко зітхнувши, призналася мати. — Вдома, напевно, зовсім їсти нічого.

— Давай зайдемо ще раз до містера Баумена! — з щирим співчуттям відгукнулася Дженні, зворушена нотками безнадійності, які прозвучали в голосі матері.

— Ти думаєш, що він ще повірить нам?

— Ми йому скажемо, що знайшли роботу. Я скажу.

— Гаразд, — стомлено згодилася мати.

Не дійшовши двох кварталів додому, вони несміливо увійшли в маленьку, тьмяно освітлену бакалійну крамничку. М-с Герхардт хотіла заговорити, але Дженні випередила її.

— Чи ви не дасте нам сьогодні наборг хліба і трошки сала? Ми одержали роботу в «Колумбус-Хаузі», в суботу ми неодмінно вам заплатимо.

— Еге ж, — додала м-с Герхардт, — тепер у мене є робота.

Вони були постійними покупницями Баумена ще до того, як почалися всі нещастя й хвороби, і він знав, що вони говорять правду.

— А чи давно ви там працюєте? — запитав він.

— Сьогодні перший день.

— Ви мене знаєте, місіс Герхардт, — сказав він. — Мені не хотілося б вам відмовляти. Містер Герхардт людина надійна, але я також не багатий. Час зараз важкий, — додав він, — а у мене родина.

— Так, я розумію, — стиха сказала м-с Герхардт.

Сховавши під стару шаль зашкарублі, червоні від праці руки, вона неспокійно стискувала їх. Дженні стояла поруч у напруженому мовчанні.

— Гаразд, — сказав, нарешті, Баумен. — На цей раз, так і бути, ще дам наборг. У суботу заплатите мені, скільки зможете.

Він загорнув їм хліб та сало і, подаючи Дженні пакунок, сказав з посмішкою:

— Коли у вас знову будуть гроші, ви, напевне, купуватимете де-небудь в іншому місці.

— Неправда, — заперечила м-с Герхардт, — ви ж знаєте, що ні.

Але вона була надто змучена, щоб починати з ним довгі суперечки.

Вони завернули за ріг і пішли похмурою вулицею, забудованою убогими халупами.

— Хотіла б я знати, чи дістали діти вугілля — стомлено сказала мати, коли лишалося кілька кроків до дому.

— Не хвилюйся, — сказала Дженні, — якщо не дістали, я піду й принесу.

— Якийсь дядько прогнав нас, — не встигнувши навіть привітатися, випалив Джордж, коли мати запитала про вугілля. — Але я все ж таки приніс трошки, — додав він. — З платформи скинув.