— От що, Дженні, ти мені потрібна. Розкажи мені, про себе.

— Мені треба поговорити з вами, — відповіла вона, намагаючись триматись так, як надумала.

— Про що? — запитав він, намагаючись у пітьмі розглядіти вираз її обличчя.

— Так далі не можна, — схвильовано пробурмотіла вона. — Я так не можу. Ви нічого не знаєте. Мені не слід було робити так, як уранці. Я більше не повинна з вами зустрічатися. Справді, не повинна.

— Те, що ти зробила вранці, зробила не ти, — дотепно промовив він, підхопивши її слова. — Це зробив, я. А відносно того, що ти не хочеш зі мною зустрічатися... то я хочу зустрічатися з тобою. — Він взяв її за руку. — Ти мене ще не знаєш, але я люблю тебе. Я від тебе просто божеволію. Ти створена для мене. Тепер слухай. Ти повинна бути моєю. Підеш до мене?

— Ні, ні, ні! — болісно вигукнула вона. — Я не можу, містер Кейн. Будь ласка, вислухайте мене. Це неможливо. Ви не знаєте. Ах, ви не знаєте. Я не можу зробити, як ви хочете. Я не хочу. І не могла б, коли б навіть захотіла. Ви не знаєте, в чому річ. Але я не хочу робити погано. Я не повинна. Не можу. Не хочу. Ні, ні, ні! Пустіть мене додому!

Він вислухав це відчайдушне благання не без співчуття, йому стало навіть трохи шкода Дженні.

— Чому не можеш, що це означає? — спитав він з цікавістю.

— Я не можу вам сказати, — відповіла вона. — Будь ласка, не питайте. Вам не треба цього знати. Але я не повинна більше зустрічатися з вами. Це ні до чого доброго не доведе.

— Адже я тобі подобаюсь.

— Так, так. Я нічого не можу з цим поробити. Але ви повинні залишити мене. Будь ласка!

З поважністю судді Лестер у думках ще раз зважив свою пропозицію. Він знав, що подобається цій дівчині, — власне, вона кохає його, хоч яке коротке їхнє знайомство. І його вабить до неї — може бути, не так уже непереборно, але все ж з незвичайною силою. Що заважає поступитися, тим більше, якщо їй цього хочеться? В ньому заговорила цікавість.

— Ось що, Дженні, — сказав він, — я вислухав тебе. Я не розумію, чому ти кажеш «не можу», якщо ти хочеш піти до мене. Ти кажеш, що я тобі подобаюсь. Чому ж ти упираєшся? Ти — якраз те, що мені треба. Ми б чудово порозумілися. У тебе вдача, про яку я міг би тільки мріяти. Я хотів би, щоб ти була зі мною. Чому ти говориш, що не можеш?

— Я не можу, — повторила вона. — Не можу. Не хочу. Не повинна. Ах, будь ласка, не запитуйте мене більше. Ви не знаєте. Я не можу вам пояснити.

Вона думала про свою дитину.

В Лестера Кейна було дуже розвинене почуття справедливості і вміння будь-яку гру провадити чесно. Він найперше намагався бути порядною людиною у своїх стосунках з іншими людьми. Він і тепер хотів бути ніжним і уважним, але головне — він повинен заволодіти нею! І він знову у думках зважив всі «за» і «проти».

— Послухай, — сказав він, нарешті, все ще тримаючи Дженні за руку. — Я не примушую тебе вирішувати негайно. Я хочу, щоб ти все обміркувала. Але ти створена для мене. Я тобі не байдужий. Ти сама визнала це сьогодні вранці. І я знаю, що це так. Чому ж ти така уперта? Ти мені подобаєшся, і я можу багато для тебе зробити. Чому б нам поки що не стати друзями? А про інше поговоримо пізніше.

— Але я не повинна робити погано, — твердила вона. — Я не хочу. Будь ласка, залишіть мене. Я не можу зробити, як ви хочете.

— От що, —  провадив він, — ти говориш не те, що думаєш. Навіщо ж ти казала, що я тобі подобаюсь? Хіба ти встигла змінити свою думку? Подивись на мене. (Дженні опустила очі). Подивись на мене! Хіба ти передумала?

— Ой, ні, ні! — сказала вона, дійшовши до сліз, скоряючись чомусь, що було дужче від неї.

— Тоді чому ж ти така вперта? Я люблю тебе, чуєш — божеволію від думки про тебе. Ось чому я цього разу приїхав. Я хотів бачити тебе!

— Справді? — здивовано перепитала Дженні.

— Так. Я приїхав би ще й ще раз, коли б це було треба. Кажу ж тобі, я люблю тебе до божевілля. Ти повинна бути моєю. Обіцяй, що ти поїдеш зі мною.

— Ні, ні, ні, — твердила вона. — Я не можу. Я повинна працювати. Я хочу працювати. Я не хочу робити погано. Будь ласка, не просіть. Будь ласка, не треба. Ви повинні відпустити мене. Справді ж! Я не можу зробити по-вашому.

— Скажи, Дженні, — запитав він раптом, — що робить твій батько?

— Він склодув.

— Тут, у Клівленді?

— Ні, він працює у Йангстауні.

— А твоя мати жива?

— Так, сер.

— Ти живеш з нею?

— Так, сер.

Він посміхнувся.

— Не говори мені «сер», дитинко, — грубувато сказав він, — і не називай мене «містером» Кейном. Я для тебе більше не містер. Ти — моя, чуєш, дівчинко?

І він притягнув її до себе.

— Будь ласка, не треба, містер Кейн, — благала вона. — О, будь ласка, не треба! Я не можу! Не можу! Залиште мене.

Але він міцно поцілував її в губи.

— Послухай-но, — повторив він своє улюблене слівце. — Говорю тобі, ти — моя. З кожною хвилиною ти все більше подобаєшся мені. Я ще мало тебе знаю. Але я не відмовлюся від тебе. Кінець кінцем ти прийдеш до мене, і я не хочу, щоб ти служила у покоївках. Ти не можеш залишатися на цій посаді, хіба що дуже недовго. Я повезу тебе куди-небудь. І я дам тобі грошей, чуєш? Ти повинна взяти їх.

При слові «гроші» Дженні пересмикнуло, і вона вихопила руку.

— Ні, ні, — казала вона. — Я не візьму.

— Візьмеш. Віддай їх матері. Я зовсім не намагаюся купити тебе. Я знаю, про що ти думаєш. Але це не так. Я хочу тобі допомогти. Хочу допомогти твоїм рідним. Я знаю, де ти живеш. Сьогодні я там був. Скільки вас в родині?

— Шестеро, — ледве чутно відповіла вона.

«Ой, вже ці бідняцькі родини», подумав він.

— Отже, візьми, — наполегливо повторив він, дістаючи гаманець з кишені. — І дуже швидко ми знову побачимось. Ти не уникнеш, дитинко.

— Ні, ні, — протестувала Дженні. — Я не хочу. Мені не треба. Ви не повинні просити мене про це.

Кейн спробував наполягти на своєму, але вона була непохитна, і зрештою він сховав гроші.

— Одно скажу, Дженні: тобі від мене не втекти, — спокійно заявив він. — Рано чи пізно ти однаково будеш зі мною. Адже ти сама це відчуваєш і знаєш. Це з усього видно. Я не маю наміру відмовитись від тебе.

— Ох, коли б ви знали, як ви мене мучите.

— Хіба я справді мучу тебе? — запитав він. — Невже?

— Авжеж, мучите. Я ніколи не зроблю так, як ви хочете.

— Зробиш! Зробиш! — запально вигукнув він; від однієї думки, що здобич вислизає, пристрасть його спалахнула з новою силою. — Ти будеш моя!

І він міцно обійняв її, незважаючи на всі її протести.

— Ну от, — сказав він, коли після короткої боротьби те таємниче, що з’єднувало їх, знову заговорило в Дженні і вона перестала чинити опір. На очах у неї були сльози, але він не помічав їх. — Хіба ти сама не бачиш? Я також подобаюсь тобі.

— Я не можу, — схлипнувши, повторила Дженні.

Її неприхований відчай зворушив Кейна.

— Чого ж ти плачеш, дитинко? — запитав він.

Вона не відповіла.

— Ну, пробач, — сказав він. — Більше я тобі сьогодні нічого не скажу. Ми майже приїхали. Завтра я виїжджаю, але скоро ми знову побачимось. Так, дитинко. Тепер я не можу від тебе відмовитися. Я зроблю все можливе, щоб тобі було не так важко, але відмовитися від тебе не можу, чуєш?

Вона похитала головою.

— Тут тобі треба вийти, — сказав він, коли карета доїхала до рогу. Він побачив світло у завішених вікнах Герхардтів.

— До побачення, — додав він, коли вона виходила з карети.

— До побачення, — пробурмотіла вона.

— Пам’ятай, — сказав він, — це тільки початок.

— О, ні, ні, — благально сказала вона.

Він подивився їй услід.

— Яка красуня! — вигукнув він.

Дженні зайшла в дім стомлена, розгублена, присоромлена. Що ж вона вчинила? Безперечно, вона зробила непоправну помилку. Він повернеться.

Він повернеться. І він пропонував їй гроші. Це найгірше.

Хоч після цієї хвилюючої зустрічі в обох залишилося почуття якоїсь недомовленості, але ні Лестер Кейн, ні Дженні не мали найменшого сумніву: на цьому справа не скінчиться. Кейн відчував, що дівчина зовсім причарувала його. Вона чудова. Він навіть не уявляв собі, що вона така мила. Її сумніви, благання, це боязке «ні, ні, ні!» хвилювали його, як музика. Безперечно, ця дівчина створена для нього — і він її доможеться. Вона надто чарівна, не можна випустити її. Яке йому діло до того, що скажуть її рідні та й цілий світ?