Дженні встала.
Вона ахнула, сплеснувши руками, потім ступила до Брендера.
Очі в неї наповнилися сльозами подяки.
Він побачив ці сльози і підійшов до неї зовсім близько.
— Ради бога, не плачте, Дженні, — сказав він. — Ви ангел! Ви втілення доброти! Подумати тільки, ви принесли стільки жертв і ось тепер плачете!
Він пригорнув її до себе, і тут притаманна обережність зрадила його. Він почував одно: збувається те, про що він так мріяв. От нарешті, після стількох невдач, доля дарує йому те, чого він найбільше жадав, — кохання, кохану жінку. Він обняв її і цілував знову й знову.
Англійський письменник Джефріс сказав, що довершена дівчина з’являється раз у півтораста років.
«Цей дорогоцінний скарб створюють усі чари землі й повітря. І південний вітер, що віє півтора століття над нивами пшениці; і пахощі високих трав, що коливаються над важкими медяними голівками конюшини й над грайливими квітами вероніки, приховують в’юрка — перетинають шлях бджолі; і живопліт з кущів троянд, і молода жимолость, і лазурові волошки в золотавій ниві, і тінь зелених ялин. Уся принада лукавих струмків, на берегах яких тягнуться до сонця півники; вся непереможна краса дрімучих лісів; всі далекі пагорби, від яких повіває диханням кмину й волі, — все це повторюється знову й знову сотні років.
Дика м’ята, дзвіночки, фіалки; пурпурна весна й золота осінь; сонячне сяйво, зливи й росяні ранки; безсмертні ночі; знову й знову за сто років повторюється весь круг невпинного плину часу. Неписаний літопис, якого нікому й не під силу написати: хто розповість про пелюстки троянди, що обсипались сто років тому? Сотні разів повертаються ластівки до свого гнізда під дахом, сотні разів! Та ось вона з’явилась — і цілий світ жадає її краси, немов квітів, яких уже немає. В очаруванні її сімнадцяти років містяться чари віків. Ось чому у пристрасті, яку вона викликає, таїться печаль».
Якщо ви зрозуміли й оцінили принаду лісових дзвіночків, повторену сотні разів; якщо троянди, музика, рожеві світанки й присмерки коли-небудь змушували дужче забитись ваше серце; якщо вся ця краса скороминуща — і от вона віддана вам у руки, раніше ніж світ зник від вас, — чи відмовитесь ви від неї?
Розділ VIII
Значення зовнішніх і внутрішніх змін, які часом відбуваються в нашому житті, не завжди нам одразу зрозумілі. Ми зворушені, налякані, — а потім неначе повертаємось до колишнього існування, але зміна вже сталася, ніколи й ніде ми вже не будемо такими, як були колись. Думаючи про несподівану розв’язку вечірньої зустрічі з сенатором, до якої призвело її бажання визволити брата, Дженні не могла розібратись у своїх почуттях. Вона дуже невиразно уявляла собі, які зміни і в громадському і в фізіологічному значенні можуть потягти за собою її нові взаємовідносини з Брендером. Вона не усвідомлювала ще, яким зворушенням, навіть за найсприятливіших умов, є для звичайної жінки материнство. Вона відчувала здивування, цікавість, непевність, і в той же час була справді щасливою й спокійною. Брендер добрий чоловік; тепер він став їй ближчим, ніж будь-коли. Він любить її. Їхні нові відносини неминуче змінять і її становище в суспільстві. Життя її стане тепер зовсім іншим, вже стало інакшим. Брендер знову й знову запевняв її у своїй вічній любові.
— Кажу тобі, Дженні, ні про що не турбуйся, — повторював він, коли вона йшла від нього. — Пристрасть подолала мене, але я одружуся з тобою. Я загубив голову, але я спокутую це. Іди додому і нікому нічого не кажи. Попередь брата, якщо ще не пізно. Збережи все в таємниці, і я одружусь з тобою і заберу тебе звідси. Я не можу зробити це зараз же. Мені не хочеться робити цього тут. Але я поїду до Вашингтона й викличу тебе.
І ось (він дістав бумажник і вийняв сто доларів — все, що в нього було з собою) візьми це. Завтра я пришлю тобі ще. Ти тепер моя наречена, пам’ятай це. Ти — моя.
Він ніжно обійняв її.
Дженні вийшла в нічну пітьму. Без сумніву, він додержить слова. В думках вона вже жила новим, чарівним життям. Безперечно, він одружиться з нею. Подумати тільки! Вона поїде до Вашингтона, до цього далекого, незнайомого міста. А батько й мати — їм більше не треба буде так багато працювати. А Басс, а Марта... Вона сяяла від радості, уявляючи, як багато зможе зробити для них.
Пройшовши квартал, вона уповільнила кроки, і її наздогнав Брендер; він провів Дженні до хвіртки її будинку й зупинився, а вона, обережно оглянувши все навкруги, легко збігла на ґанок і потягнула двері. Двері були не замкнуті. Дженні заждала хвилину, щоб показати коханцеві, що все гаразд, і ввійшла. В домі було тихо. Вона пробралася до своєї кімнатки й почула сонне дихання Вероніки. Потім безшумно пройшла в кімнату, де спали Басс і Джордж. Басс лежав, простягнувшись на ліжку і, здавалося, спав. Але коли вона увійшла, він прошепотів:
— Це ти, Дженні?
— Я.
— Де ти була?
— Послухай, — прошепотіла вона, — ти бачив тата й маму?
— Так.
— Вони знають, що я ходила з дому?
— Мама знає. Вона не дозволила мені питати пре тебе. Де ти була?
— Ходила до сенатора Брендера просити за тебе.
— Ага, он воно що. Мені ж не сказали навіть, чому випустили.
— Нікому нічого не говори, — благально сказала Дженні. — Я не хочу, щоб хто-небудь дізнався. Ти ж знаєш, як татусь до нього ставиться.
— Гаразд, — сказав Басс.
Але йому цікаво було, що подумав колишній сенатор, що він зробив і як Дженні з ним говорила. Вона коротко все розповіла, і одразу за дверима почулись кроки матері.
— Дженні, — пошепки покликала м-с Герхардт.
Дженні вийшла до неї.
— Ой, навіщо ти ходила!
— Я не могла інакше, мамо. Повинна ж я була щось зробити.
— Чому лишалася там так довго?
— Він хотів поговорити зі мною, — невиразно відповіла Дженні.
Мати дивилася на неї повними тривоги, змученими очима.
— Ой, я так боялася, так боялася. Батько пішов був до твоєї кімнати, але я сказала, що ти вже спиш. Він замкнув надвірні двері, але я знову їх відчинила. Коли Басс прийшов, він також хотів тебе бачити, але я умовила його зачекати до ранку.
І вона знову сумно подивилася на дочку.
— Все добре, мамусю, — бадьоро сказала Дженні. — Завтра я тобі про все розповім. А зараз іди спати. Як татусь думає, чому Басса випустили?
— Він не знає. Він думає, може, через те, що Бассу однаково не заплатити штрафу.
Дженні ласкаво обняла мати за плечі.
— Іди спати, — сказала вона.
Вона вже думала й поводилась так, начебто стала на багато років старшою. Вона відчувала, що повинна піклуватися і про себе, і про матір.
Наступні дні Дженні прожила немов уві сні. Вона знову й знову перебирала в пам’яті незвичайні події того вечора. Не так уже важко було розповісти матері, що сенатор знову говорив про одруження, що він хоче одружитися з нею, коли повернеться з Вашингтона, що він дав їй сто доларів і обіцяв дати ще, але зовсім інша справа — те єдине і найважливіше, про що вона не могла примусити себе заговорити. Це було надто святим. Обіцяні гроші він прислав їй другого ж дня з посильним — чотириста доларів, які він радив покласти на поточний рахунок у банк. Колишній сенатор повідомляв, що він уже на шляху до Вашингтона, але повернеться або викличе її до себе. «Будь мужня, — писав він. — Тебе ждуть кращі дні».
Брендер поїхав, і доля Дженні справді повисла на волосинці. Але вона зберегла ще всю наївність і простодушність юності; зовні вона була така, як колись, тільки якась м’яка замріяність з’явилася в ній. Безперечно, він викличе її до себе. Їй уже ввижались далекі краї, дивне, чудесне життя. У неї є в банку трохи грошей, вона ніколи й не мріяла про таке багатство, тепер вона зможе допомогти матері. Як завжди буває з молодими дівчатами, вона все ще ждала тільки хорошого: інакше, можливо, її скоріше охопили б тривожні передчуття. Вся її істота, її життя, майбутнє — все висіло на волосинці, це могло закінчитись і добре й погано, але для такого недосвідченого створіння зло стає очевидним лише тоді, коли воно вже сталося.
