М-с Герхардт посміхнулась, а Дженні голосно розсміялася.

— А як Вероніка? — спитала вона.

— Спить начебто, — сказав батько. — Я їй о п’ятій годині ще раз дав ліків.

Приготувавши убогу вечерю, мати сіла біля ліжка хворої дівчинки, збираючись, як завжди, провести біля неї всю довгу ніч.

Коли вечеряли, Себастян подав ділову пропозицію, до якої всі поставилися з належною увагою, бо він був людиною практичною, більш від інших досвідчений у всіх життєвих справах. Себастян служив всього-на-всього підручним у вагонобудівних майстернях і не дістав ніякої освіти, бо в церковній школі його навчали лише догматів лютеранської віри, які були йому дуже й дуже не до смаку, проте він був сповнений суто американської енергії й завзяття. Високий на зріст, атлетичної будови й дуже міцний, як на свої роки, він був типовим міським хлопцем. У нього вже склалась своя життєва філософія: якщо хочеш досягти успіху — не лови ґав, а для цього треба зблизитися чи принаймні вдавати, що близький до тих, хто в цьому світі, де зовнішнє й показне вище всього, посідає перші місця.

От через що Басс любив тинятись біля «Колумбус-Хауза». Йому здавалося, що цей готель — основний центр усіх сильних цього світу. Коли йому пощастило заощадити гроші на пристойний костюм, він почав вечорами ходити до центра міста й цілі години вистоював з приятелями біля входу до готелю; він клацав каблуками, палив сигари по п’ять центів за пару і, хизуючись, з незалежним виглядом позирав на дівчат. Тут бували й інші молоді люди — міські франти та ледарі, що заходили до готелю поголитись чи випити скляночку віскі. Басс захоплювався ними й намагався брати з них приклад. Людину тут оцінювали насамперед по зовнішньому вигляду. Якщо люди добре одягнені, носять персні та шпильки, — що б вони не робили, все добре. Басс хотів бути схожим на них, діяти, як вони, і швидко набував досвіду в марному й безглуздому витрачанні часу.

— Чому б тобі не брати у постояльців готелю білизну для прання? — сказав він Дженні, вислухавши її оповідання про події останнього дня. — Це набагато краще, ніж мити сходи.

— А як це зробити? — запитала вона.

— Та просто звернись до клерка.

Ця порада здалася Дженні дуже розумною.

— Тільки гляди, не озивайся до мене, якщо зустрінеш біля готелю, — попередив він її, коли вони залишилися самі. — І знаку не подавай, що знаєш мене.

— Чому? — простодушно запитала вона.

— Ти чудово знаєш, чому, — відповів брат; він уже не раз говорив, що в них усіх занадто жалюгідний вигляд, через таку рідню сорому не оберешся. — Якщо зустрінемося, проходь собі мимо, і все. Чуєш?

— Гаразд, — лагідно відповіла Дженні. Хоч брат був тільки на рік старший від неї, вона завжди підкорялася йому.

Наступного дня по дорозі до готелю вона заговорила з матір’ю про пораду брата.

— Басс каже, що ми могли б брати у постояльців білизну для прання.

М-с Герхардт, що всю ніч болісно розмірковувала над тим, як би заробити ще що-небудь понад три долари на тиждень за прибирання, схвалила ідею Басса.

— Це правда, — сказала вона. — Я запитаю у клерка.

Але, коли вони прийшли до готелю, зручна нагода трапилася не швидко. Потім доля всміхнулася їм: старша покоївка наказала помити підлогу перед конторкою клерка. Ця поважна службова особа явно прихильно до них ставилась, йому припали до душі добра, заклопотана матір і гарненька дочка. Через це він прихильно вислухав м-с Герхардт, коли вона насмілилась запитати його про те, що цілий день не давало їй спокою.

— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...

Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну нужду.

— Подивимось, — відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці. — Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось, — клерк записав номер на папірці, — підіть і скажіть, що це я вас прислав.

М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. Її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.

— Нічого, нічого, — сказав клерк, помітивши її хвилювання. — Підіть зараз же. Він саме вдома.

Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.

Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з’явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.

— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.

Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.

— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?

— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом. — Випрати білизну? Ну, зайдіть. Зараз подивимось.

Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.

— Зараз подивимося, — повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.

Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М’яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!

— Присядьте, ось стільці, — люб’язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.

Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.

— Це ваша дочка? — запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.

— Так, сер, — відповіла мати. — Це моя старша дочка.

— А чоловік у вас живий? — питав він далі. — Як ваше прізвище? Де ви живете?

М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.

— Скільки у вас дітей? — продовжував він.

— Шестеро, — відповіла м-с Герхардт.

— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов’язок перед країною.

— Так, сер, — відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.

— То ви кажете, це ваша старша дочка?

— Так, сер.

— А який фах у вашого чоловіка?

— Він склодув. Але зараз він хворий.

Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.

— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.

Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.

— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.

— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.

Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.

— От що, — сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері, — принесіть у понеділок.

— Добре, сер, — сказала м-с Герхардт. — Спасибі вам.

Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь ним оволоділа дивна неуважність.

— Печально, — сказав він, закриваючи книгу. — У цих людях є щось дуже зворушливе.

Образ Дженні, сповненої здивування й захвату, витав у кімнаті.

А м-с Герхардт з дочкою знову йшли похмурими й темними вулицями. Несподіваний успіх надзвичайно підбадьорив їх.

— Яка у нього прекрасна кімната, правда? — прошепотіла Дженні.

— Так, — відповіла мати. — Він чудова людина.

— Він сенатор, так? — спитала дочка.

— Атож.

— Напевно, приємно бути знаменитим, — стиха промовила дівчина.

Духовний образ Дженні — як описати його? Ця бідна дівчина, яку нужда примусила допомагати матері, що прала для сенатора, брала в нього брудну білизну й відносила чисту, мала чудову м’яку вдачу, усю принаду якої не вимовити словами. Бувають такі рідкісні особливі натури, які приходять у світ, не відаючи, для чого саме, і зникають з життя, так нічого й не зрозумівши. Життя завжди, до останньої хвилини, здається їм безмірно прекрасною, справжньою країною чудес, і коли б вони тільки могли здивовано блукати по ній, вона була б для них не гіршою від раю. Розплющивши очі, вони бачать навкруги довершений світ, який їм так по душі: дерева, квіти, море звуків і море фарб. Це — їхня дорогоцінна спадщина, їхнє найкраще багатство. І коли б ніхто не зупинив їх словами: «Це моє», вони, осяяні щастям, могли б без кінця-краю мандрувати по цій землі з піснею, яку коли-небудь почує весь світ. Це — пісня доброти.