— Забув, — відповідав він і розгладжував зморшки на чолі або із сміхом пророчив, що скоро матиме величезну лисину.

У вітальні, в присутності Вести та Герхардта, Дженні трималася з ним так само ласкаво, але стриманіше. Вона любила ігри й головоломки — кульки під склом, ребуси, настільний більярд. Лестер також брав участь у цих нехитрих розвагах. Іноді він майже годину просиджував над якоюсь головоломкою. Дженні справлялася з ними дуже легко і бувала горда й щаслива, коли він просив її допомогти. Коли ж він неодмінно хотів вирішити загадку сам, вона мовчки стежила за ним, обійнявши його за шию і схилившись підборіддям йому на плече. Йому це подобалось, він тішився коханням, яким вона так щедро його обдаровувала, і не стомлювався милуватись її молодістю й красою. З Дженні він сам почував себе молодим, а найбільше лякало Лестера наближення безглуздої старості. Він часто говорив:

— Я хочу залишитись молодим або померти молодим.

І Дженні розуміла його. Кохаючи Лестера, вона тепер і сама була задоволена, що настільки молодша від нього.

Особливо втішала Дженні прихильність Лестера до Вести, що дедалі зростала. Вечорами вони часто збиралися в бібліотеці. Веста, сидячи за величезним столом, готувала завдання, Дженні шила, Герхардт читав свої нескінченні німецькі газети. Старого засмучувало, що Весті не дозволяють вчитися в приходській школі при лютеранській церкві, але Лестер про це й чути не хотів.

— Щоб її вчили якісь там німці? Ото ще! — заявив він, коли Дженні розповіла йому про завітне бажання старого. — Вчиться в початковій школі, як усі діти, і чудово. Скажи йому, нехай дасть їй спокій.

Іноді їм бувало вчотирьох особливо добре. Лестер любив подражнити семирічну школярку. Затиснувши її між коліньми, він починав перевертати навиворіт прості істини, спостерігаючи, як свідомість дівчинки сприймає його парадокси.

— Що таке вода? — питав він і, почувши відповідь «це те, що ми п’ємо», здивовано розкривав очі і далі допитувався: — Гаразд, але що це таке, не знаєш? Чому ж вас після цього вчать у школі?

— Але ж ми п’ємо воду? — не здавалася Веста.

— П’ємо-то п’ємо, а що таке вода, ти не знаєш. Запитай учительку, може, вона тобі скаже.

І він примушував маленьку сушити собі голову над важким завданням.

Їжу, посуд, одяг дівчинки — Лестер усе готовий був розікласти на хімічні елементи, і Веста, невиразно вгадуючи щось інше за зовнішньою оболонкою знайомих речей, стала навіть побоюватись його. Вранці, перед тим, як іти до школи, вона приходила показатись Лестеру, бо він дуже вимогливо ставився до її зовнішнього вигляду. Він хотів завжди бачити її чепурною, з величезним блакитним бантом у волоссі, він велів узувати її то в туфельки, то в високі черевички, залежно від сезону, а одягаючи її, вибирати відтінки, які підходили б до кольору її обличчя й характеру.

— У дівчинки весела, легка вдача, — сказав він одного разу. — Не вдягай її ні в що темне.

Дженні побачила, що і в цьому питанні слід радитися з Лестером, і часто говорила дочці:

— Біжи, покажись дяді.

Веста з’являлася й починала крутитись перед ним, примовляючи:

— Дивись!

— Так, так. Все в порядку. Можеш іти.

І вона бігла.

Він почав навіть пишатися Вестою. Виїжджаючи в неділю на прогулянку, він завжди садовив її між собою та Дженні; він наполіг, щоб дівчинку віддали вчитися танців, і Герхардт був у нестямі від горя й люті.

— Гріх же який! — скаржився він Дженні. — Тільки диявола тішити! Танцювати їй потрібно! Навіщо? Щоб з неї вийшла якась вертуха, щоб ми ж потім її соромились?

— Ну, що це ти, тату, — заперечувала Дженні. — Нічого в цьому страшного немає. Школа дуже гарна. Лестер каже, що Весті корисно повчитися.

— Ох, уже цей Лестер! Багато він розуміє в тому, що корисно дитині. Сам у карти грає, віскі п’є!

— Тихше, тихше, тату, не треба таке говорити, — втихомирювала його Дженні. — Лестер добра людина, ти сам це знаєш.

— Де в чому добра, але не в усьому. Ох, не в усьому.

І він ішов собі, незадоволено покректуючи. В присутності Лестера він помовчував, а Веста робила з ним, що хотіла.

— Дідусю, — говорила вона, сіпаючи його за рукав чи погладжуючи по шорсткій щоці, і Герхардт здавався. Він був безсилий перед її ласкою, щось підступало в нього до горла і стискало його.

— Знаю я тебе, пустунка, — говорив він.

А Веста, бувало, вщипне його за вухо.

— Облиш, — буркотів він, — годі пустувати.

Але кожен міг помітити, що Веста затихала тільки тоді, коли їй самій набридало пустувати. Герхардт палко любив дівчинку і виконував найменше її бажання. Він був її покірливим рабом.

Увесь цей час незадоволення родини Лестера, викликане його безладним укладом життя, дедалі зростало. Рідним було зрозуміло, що рано чи пізно трапиться скандал. Уже носилися зловісні чутки. Здавалося, всім усе відоме, хоч одверто ніхто нічого не говорив. Кейн-старший просто дивувався, — як міг його син зробити такий виклик суспільству! Коли б це була виключно цікава жінка або ж якась відома артистка, художниця, поетеса, — захоплення Лестера можна було б пояснити, якщо й не виправдати; але, як змалювала Луїза, це досить звичайна особа, що не має ані особливої краси, ані таланту, — незрозуміло, зовсім незрозуміло!

Лестер — його син, його улюбленець; як шкода, що він не влаштував свого життя по-людському. У Цинциннаті він подобався багатьом жінкам. Взяти хоч би Летті Пейс. От з ким йому треба було одружитися. Вродлива, розумна, і серце в неї добре. Старий Кейн горював і ремствував, а потім розсердився. Соромно Лестеру так ображати батька! Його поведінка протиприродна, непростима, нарешті, непристойна. Арчібалд Кейн довго страждав від цієї думки і, нарешті, відчув, що так продовжуватися не може, хоч йому було важко сказати, в чому ж мала бути зміна. Лестер сам собі голова і не стерпить зауважень. Виходить, нічого зробити не можна.

Низка подій у родині наблизила розв’язку. Луїза незабаром після своєї нещасливої поїздки до Чикаго вийшла заміж, і будинок старих спорожнів, хіба що наїжджали погостювати онуки. Лестер не був у Луїзи на весіллі, хоч і одержав запрошення. Потім померла м-с Кейн, і в зв’язку з її смертю старому Арчібалду довелося змінити свою духівницю. Це вимагало присутності Лестера. Лестер приїхав, пригнічений свідомістю, що останнім часом так мало бачився з матір’ю і завдав їй стільки горя, але про свої справи не обмовився ані словом. Батько хотів був поговорити з сином, але потім передумав, — був той у похмурому настрої. Лестер поїхав до себе в Чикаго, і на кілька місяців все знову затихло.

Після весілля Луїзи й смерті дружини старий Кейн переселився до Роберта, бо найбільшою втіхою для нього на старості літ були онуки. Роберт тепер тримав у руках всі справи фірми, хоч остаточний розподіл капіталу міг бути зроблений тільки після смерті старого. Розраховуючи зрештою стати головою всього підприємства, Роберт, не шкодуючи сил, догоджав батькові, сестрам і їхнім чоловікам. Невірно було б сказати, що він до них підлещується, просто це був холодний розрахунок ділка, набагато хитрішого, ніж міг припустити Лестер. Власні достатки Роберта вже вдвічі перевищували достатки решти дітей, але він тримав це в таємниці і вдавав, що має досить скромні кошти. Він знав, що заздрість родичів може йому пошкодити, і вів спартанський спосіб життя, до певного часу роблячи головну ставку на непомітні, але надійні готові гроші. Поки Лестер плив за течією, Роберт працював та й працював, не складаючи рук.

Та обставина, що Роберт плекав надію усунути брата від керівництва фірмою, не мала особливого значення, бо старий Кейн, після довгих міркувань над чикагським життям Лестера, сам прийшов до висновку, що передати йому скільки-небудь значну долю капіталу було б нерозумно. Очевидно, він переоцінив Лестера. Лестер, можливо, й розумніший і сердечніший від брата, — щодо естетичних потреб і успіху в суспільстві того аж ніяк не можна з ним порівняти, — але в Роберта чудова ділова хватка, він уміє без галасу домогтися свого. Якщо Лестер зараз не підтягнеться, то чого ж і ждати? Чи не краще залишити капітал тому, хто зуміє про нього подбати? І Арчібалд Кейн ладен був дати своєму повіреному розпорядження змінити духівницю в такий спосіб, щоб Лестер, якщо він не виправиться, не дістав у спадщину нічого, крім мізерного річного прибутку. Проте він вирішив дати Лестеру ще один шанс, — зажадати, щоб той відмовився від грішного способу життя і зайняв місце, яке йому належить у суспільстві. Можливо, ще не пізно. Адже в нього такі чудові перспективи на майбутнє. Невже він сам собі ворог? Старий Арчібалд написав Лестеру, що хотів би поговорити з ним, коли тому буде зручно, і через тридцять шість годин Лестер уже був у Цинциннаті.