— Це не твій клопіт, — уперто сказав Лестер, ще обурений злістю на брата, сестер, О’Брайєна. — Часу вистачить. Я поки що нічого не вирішив. Ні, яка зухвалість! А втім, я не хочу більше говорити про це. Обід готовий?

Пам’ятаючи тільки про своє ображене самолюбство, Лестер навіть не старався говорити ввічливо. Він зовсім забув про Дженні, про її почуття. Він ненавидів Роберта і з радістю скрутив би в’язи Найту, Кітлі і О’Брайєну — кожному окремо чи всім разом.

Тема, розуміється, не була вичерпана, вона знову виникла вже за обідом. Дженні трохи заспокоїлась і зібралася з думками. Вона не могла говорити вільно в присутності Вести і Жаннет, але все ж зробила нову спробу.

— Я б могла найняти невеликий котедж, — сказала вона стиха, в надії, що він встиг охолонути. — Тут я не хочу залишатися. Що мені робити самій в такому величезному будинку...

— Будь ласка, припини цю розмову, — різко перебив її Лестер. — У мене нема настрою її підтримувати. Я зовсім ще не вирішив, що так буде. Я ще нічого не вирішив.

Він упирався, затаївши образу на О’Брайєна, і Дженні, нарешті, замовкла. Веста, що звикла бачити вітчима привітним і чемним, здивовано дивилася на його нахмурені брови.

У Дженні вже склалося враження, що при бажанні вона могла б удержати його, — дуже вже він вагався. Але вона цього не хотіла. Це було б недобре по відношенню до Лестера. Та й по відношенню до себе самої це було б недобре, жорстоко, непорядно.

І наступного дня вона стала знову його умовляти.

— Так треба, Лестер, запевняю тебе. Я не буду більше до тебе чіплятись, але так треба. Нічого іншого я тобі не дозволю зробити.

Ця суперечка відновлялася тепер кожного дня — то в спальні, то в бібліотеці, то під час сніданку, хоч не завжди вона точилась на словах. Дженні не приховувала своєї тривоги. Вона була переконана, що Лестера треба змусити діяти. Коли він зробився до неї уважнішим і ласкавішим, це переконання зміцнилося ще більше. Вона не знала, що треба робити, але тужливо поглядала на нього, намагаючись допомогти йому прийняти рішення. Вона запевняла себе, що буде щаслива — буде щаслива думкою про його щастя, коли вони, нарешті, розлучаться. Він добра людина, він має все, крім, може, дару кохання. Він не кохає її по-справжньому, мабуть, не може після всього, що було, хоч вона й кохає його глибоко. А на нього вплинув запеклий опір його родини. Це вона також зрозуміла. Тепер вона знала, що, незважаючи на свій ясний розум, він не може вирватися із зачарованого кола. Він надто порядна людина, щоб грубо розрубати вузол і покинути її, надто делікатний, щоб одверто дбати про власні інтереси та й про її майбутнє, але це його обов’язок.

— Вирішуй, Лестер, — твердила вона знову й знову. — Відпусти мене. Чому ти вагаєшся? Мені буде добре. Можливо, після того, як усе влаштується, ти захочеш до мене повернутися. Ну й повернешся, я буду тебе чекати.

— Я ще не прийшов ні до якого рішення, — була його незмінна відповідь. — Я зовсім не впевнений, що хочу з тобою розлучитися. Моє багатство, звичайно, цікавить мене, та гроші — це ще не все. Якщо треба, я можу прожити на десять тисяч у рік. Мені це не первина.

— Так, але зараз у тебе таке видатне становище в суспільстві, — заперечувала вона. — Зараз про це й думати нічого. Ти пригадай, скільки тобі коштує самий цей будинок. А тут півтора мільйона доларів — та я просто не припущу, щоб ти їх втратив. Я краще сама від тебе поїду.

— А куди б ти поділася, коли б до цього дійшло? — запитав він з цікавістю.

— О, я знайшла б який-небудь куточок. Пам’ятаєш Сендвуд, таке маленьке місто, не доїжджаючи до Кеноші? Я часто думала, що там було б дуже приємно жити.

— Мені важко думати про це, — не витримав він нарешті. — Це так несправедливо. Все, все було проти нас. Мабуть, я повинен був одразу з тобою одружитися. Дарма я цього не зробив.

Дженні мало не розридалася, але промовчала.

— Все одно, я подбаю, щоб це не був кінець, — сказав він напослідок.

Він думав, що, можливо, все якось обійдеться. Треба одержати гроші, а потім... Проте всякі угоди із совістю й викрути були йому глибоко огидні.

Вони, нарешті, домовились, що в останніх числах лютого Дженні поїде до Сендвуда й спробує що-небудь там собі наглядіти. Лестер сказав їй, щоб вона не зважала на витрати, — у неї буде все, що їй потрібно. І сам він приїжджатиме до неї в гості. Про себе він вирішив, що дехто жорстоко розплатиться за тяжкі хвилини, які він пережив. Він викличе до себе м-ра О’Брайєна і серйозно поговорить з ним. Треба ж розважити душу — нехай дізнається, що про нього думають!

І весь цей час у глибині його свідомості жила м-с Джералд — чарівна, витончена, довершена в усіх відношеннях. Він намагався не думати про неї, але не міг відігнати від себе її образ. І все частіше у нього виникала думка: «Чом би й ні?» До початку лютого він вирішив, що далі робити.

Маленьке місто Сендвуд, «не доїжджаючи до Кеноші», як висловлювалася Дженні, було розташоване зовсім близько від Чикаго, всього година з чвертю їзди дачним поїздом. Там було якихось триста котеджів, розкиданих у мальовничій місцевості на березі озера. Населення його було небагате. Будинки коштували не дорожче від п’яти тисяч доларів, але побудовані були здебільшого зі смаком, а вічнозелені дерева, які оточували їх, надавали всьому містечку по-літньому веселого вигляду. Колись давно Дженні з Лестером проїжджали тут у колясці, запряженій парою баских коней, і вона замилувалась білою дзвіничкою в зелені дерев і човнами, що тихо погойдувалися на спокійному плесі озера.

— Добре б пожити у такому місці, — сказала тоді Дженні, а Лестер відповів, що на його погляд місто нуднувате.

— Коли-небудь мене, може, й потягне сюди, але тільки не зараз. Дуже вже тут тихо.

Дженні не раз згадувала його слова. Вони спадали їй на думку, коли життя здавалося особливо тяжким і складним. Якщо вона залишиться сама і матиме кошти, як добре було б опинитися в такому містечку. Садок, кури, висока жердина із шпаківнею, і навкруги — квіти, трава, дерева. Жити в маленькому котеджі з краєвидом на озеро, літніми вечорами сидіти на веранді за шиттям... Веста буде повертатись із школи; можливо, з’являться нові знайомі. Дженні вже починало здаватись, що їй буде непогано самій, хоч майбутнє Вести не переставало турбувати її. Вона полюбила читати, багато разів перечитувала «Книгу нарисів» Вашингтона Ірвінга, «Елію» Лемба, «Двічі розказані історії» Хоторна. Веста радувала її своїми успіхами в музиці. Дівчинка була надзвичайно музикальна. Вона мала природжене почуття ритму, вона особливо любила пісні й п’єси, пройняті сумним, схвильованим настроєм, і сама непогано грала й співала. Голос в неї ще не визначився — їй було всього чотирнадцять років, — але слухати її було приємно. У ній примхливо поєднувались риси матері й батька; від Дженні вона успадкувала м’яку задумливість, від Брендера — енергію та жвавий розум. Вона цілком розумно говорила з матір’ю про природу, про книги, про сукні, про кохання, і Дженні, слідкуючи за тим, як розвиваються її інтереси, бачила нові світи, які відкривалися перед її дочкою. Дівчинка вивчала нові й нові предмети, і Дженні разом з нею починала розуміти життя сучасної школи, її різноманітну програму, в якій знаходилося місце й для музики, і для природознавства. Веста подавала надії, що стане багатогранною й діловою жінкою, не занадто спритною, але цілком самостійною. Мати втішалася думкою, що вона зуміє за себе постояти, і покладала великі надії на її майбутнє.

Котедж у Сендвуді, на якому зупинила свій вибір Дженні, був одноповерховий, з мезоніном і верандою на червоних цегляних стовпах, з’єднаних зеленими дерев’яними ґратами. Всі п’ять кімнат виходили вікнами на озеро. У їдальні були скляні двері, полиці великої бібліотеки могли вмістити багато книг, наріжна вітальня з трьома вікнами весь день була залита сонцем. На ділянці біля будинку росло кілька гарних дерев. Колишній власник розбив у саду клумби й приготував зелені діжки для кущів і декоративних рослин. Будиночок був білий, із зеленими віконницями й зеленим ґонтовим дахом.