Дженні поклала лист у конверт, запечатала його і до певного часу сховала в надійному місці.

Ще кілька днів вона набиралася духу, щоб здійснити свій план, і нарешті, коли Лестер одного разу попередив її по телефону, що два-три дні не буде вдома, вона склала у кілька чемоданів все найпотрібніше для себе й Вести і послала по візника. Вона думала було повідомити батька про свій приїзд телеграмою, але потім згадала, що він живе на фабриці, і вирішила сама розшукати його. Герхардт писав їй, що Вероніка й Уїльям забрали не всі меблі, частину їх віддано на схов. Отже, буде чим обставити невелику квартирку. Закінчивши підготовку до від’їзду, Дженні сіла й почала ждати візника, і в цей час двері відчинилися, і до кімнати увійшов Лестер.

В останню хвилину він змінив свої плани. Йому не властива була особлива інтуїція, але цього разу він, начебто щось відчув. Домовившись із знайомими постріляти качок на болотах Канкакі, на південь від Чикаго, він раптом передумав і навіть вирішив піти з контори раніше, ніж звичайно. Що його спонукало до цього, він не міг би пояснити.

Йому було навіть дивно повертатися додому в таку ранню годину. Побачивши серед передпокою два чемодани, він остовпів. Що це означає? Дженні в дорожньому костюмі, зовсім готова їхати. І Веста одягнена. Лестер широко розкрив від здивування свої карі очі.

— Ти куди? — запитав він.

— Я... я... — почала вона, відступаючи від нього, — я їду.

— Куди?

— Я хотіла поїхати до Клівленда.

— Чого?

— Я... я весь час хотіла сказати тобі, Лестер, що, на мою думку, не можна мені більше тут залишатися. Недобре це. Я все хотіла поговорити з тобою і не наважувалася. Я тобі написала листа.

— Листа! — вигукнув він. — Нічого не розумію. Де цей лист, чорт забери!

— Ось, — сказала вона, машинально простягаючи руку до столу, де на видноті, на товстій книзі, лежало її послання.

— І ти хотіла поїхати від мене, обмежившись листом? — запитав Лестер вже суворішим голосом. — Ні, я відмовляюсь тебе зрозуміти. У чім справа, нарешті? — Він розірвав конверт і пробіг очима перші рядки листа. — Забери-но звідси Весту, — сказав він.

Дженні послухала. Потім, повернувшись назад, застигла серед кімнати, бліда, засмучена, розгублено оглядаючи стіни, стелю, чемодани, Лестера. Він уважно прочитав листа, зрідка переступаючи з ноги на ногу, і кинув його на підлогу.

— Слухай, Дженні, — заговорив він, з цікавістю дивлячись на неї і не знаючи, що йому, власне, сказати. От коли в нього трапилась можливість покінчити з цим зв’язком. Але йому цього зовсім не хотілося — все йшло так мирно й добре. Вони стільки років прожили разом, що роз’їхатися тепер було б просто смішно. До того ж він кохає її, розуміється, кохає. Проте одружитися з нею він не хоче, та, мабуть, і не може. Вона це знає. Свідчення тому — її лист.

— Ти щось плутаєш, — заговорив далі він повагом. — Не знаю, що на тебе находить, але в тебе зовсім неправильний погляд на речі. Адже я тобі говорив, що не можу з тобою одружитися, в усякому разі зараз. Є багато важливих обставин, про які ти й уяви не маєш. Що я тебе кохаю, ти знаєш. Та треба рахуватися й з моєю родиною, і з інтересами нашої фірми. Ти не розумієш, яке все це складне, а я розумію. Але розлучитися з тобою я не хочу, ти мені дуже дорога. Звичайно, я не можу утримати тебе силоміць, ти вільна піти від мене. Але, мені здається, це було б недобре. Невже тобі справді цього хочеться? Сядь-но на хвилинку.

Дженні, яка сподівалася зникнути без пояснень, зовсім розгубилася. Навіщо він почав цю серйозну розмову й говорить так, неначе просить її про щось. Їй стало боляче. Він, Лестер, переконує її залишитися, коли вона його так кохає!

Вона підійшла до нього, і він узяв її за руку.

— Послухай-но, — сказав він. — Справді ж, у тому, що ти їдеш, немає ніякого сенсу. Ти куди хотіла поїхати?

— До Клівленда.

— І як же ти збиралася там жити?

— Я думала — візьму до себе тата, якщо він згодиться, він зараз зовсім один, — і знайду якусь роботу.

— А що ти можеш робити, Дженні, крім того, що робила раніше? Невже ти знову підеш у покоївки? Чи станеш продавщицею у крамниці?

— Я могла б улаштуватися де-небудь економкою, — боязко сказала Дженні. Це було найкраще, що спало їй на думку під час довгих міркувань про можливу роботу.

— Ні, ні, — пробурмотів він, похитуючи головою. — Це не годиться. Усі твої плани нікуди не годяться, сама фантазія. І морального задоволення це тобі не дасть. Минулого не переробиш. Та це й не важливо. Зараз я не можу з тобою одружитися. Пізніше — може бути, але я нічого не можу обіцяти. Проте по добрій волі я тебе не відпущу, а якщо ти вже підеш від мене, я не хочу, щоб ти повернулася до свого колишнього життя. Так чи інакше я тебе забезпечу. Невже ти справді хочеш від мене піти, Дженні?

Перед владною наполегливістю Лестера і його енергійними доказами Дженні була безсила. Як тільки торкнувся він її руки, від усіх її рішень нічого не лишилося. Вона розплакалася.

— Не плач, Дженні, — сказав Лестер. — Все може обернутися краще, ніж ти думаєш. Почекай трохи. Скидай же пальто і капелюшок. Адже ти не підеш від мене?

— Не піду! — схлипнула Дженні.

Він притягнув її до себе на коліна.

— Не будемо поки що нічого змінювати, — продовжував він говорити. — Життя — складна річ. Одразу нічого не влаштуєш. А потім усе як-небудь уладнається. Я також зараз мирюся з тим, з чим в інший час нізащо б не згодився.

Поволі Дженні заспокоїлась і сумно посміхнулася крізь сльози.

— А тепер прибери все це на місце, — сказав він ласкаво, показуючи на чемодани. — І, будь ласка, обіцяй мені одну річ.

— Що? — запитала Дженні.

— У майбутньому нічого від мене не приховувати, розумієш? Нічого не вирішувати без мене і не діяти без мого відому. Якщо тебе щось мучить, прийди до мене і скажи. Я тебе не з’їм! Можеш говорити зі мною про всі свої турботи. Я допоможу тобі з ними впоратися, а якщо й не зможу допомогти, то не будемо мати ніяких секретів одно від одного.

— Я знаю, Лестер, — сказала вона, серйозно дивлячись йому у вічі. — Обіцяю, що нічого більше не буду приховувати, слово честі. Я раніше боялася, а тепер не буду. Справді!

— Отак краще, — сказав Лестер. — Я тобі вірю.

І він відпустив її.

Першим наслідком цієї розмови було те, що через кілька днів зайшла мова про долю Герхардта. Дженні вже давно про нього турбувалася, а тепер вирішила поділитися своєю тривогою з Лестером, і якось увечері, за обідом, розповіла йому про те, що трапилось у Клівленді.

— Уявляю собі, як йому там важко зовсім одному. Коли я думала поїхати до Клівленда, то збиралася взяти його до себе. А тепер не знаю, що й робити.

— Ти б послала йому грошей, — запропонував Лестер.

— Він не хоче брати в мене грошей, — пояснила вона. — Він вважає, що я погана жінка і живу грішним життям. Він не вірить, що я одружена.

— Він має для цього підстави, — спокійно зауважив Лестер.

— Аж подумати страшно, що він спить десь на фабриці. Він такий старенький, і зовсім один.

— А інші діти? Чому вони про нього не піклуються? Де твій брат Басс?

— Можливо, їм не хочеться про нього піклуватись, він такий дратівливий, — сказала вона простодушно.

— Ну, тоді вже я не знаю, що й порадити, — посміхнувся Лестер: — Йому слід би бути лагіднішим.

— Так, звичайно, — сказала Дженні, — але він такий старий і йому так важко жилося.

Деякий час Лестер мовчки крутив у руках виделку.

— Я ось про що думаю, — сказав він нарешті. — Якщо ми вирішили не розлучатися, краще виїхати з цієї квартири. Я вже прикидав, чи не заорендувати нам будинок у Хайд-Парку. Правда, далеко буде їздити до контори, але жити тут мені чогось набридло. І вам з Вестою буде непогано мати своє подвір’я і сад. Отоді ти могла б узяти батька до себе. Він нам не заважатиме. Буде поратися по хазяйству, допоможе ще тримати й будинок у порядку.