Моя віддана секретарка — одна з тих, хто сприймає свої обов’язки буквально, а це, як відомо, означає переходити межу, захоплювати територію, лізти п’ятьма пальцями у склянку з молоком, аби виловити нещасну волосинку.

Моя віддана секретарка займається, чи хотіла б займатися в моєму офісі всім. Усенький день ми ведемо сердечну битву за повноваження, з усміхом обмінюємося мінами та контрмінами, вилазками й відступами, захопленнями та звільненнями. Але вона знаходить час на все: не лише намагається зробитися господинею офісу, але й ретельно виконує свої обов’язки. От візьмімо слова: не минає і дня, аби вона їх не чистила, глянсувала, ставила на визначену для них поличку, готувала й опоряджала їх для виконання їхніх щоденних обов’язків. Якщо мені з язика зривається зайвий прикметник — бо всі вони народжуються поза орбітою моєї секретарки і почасти поза мною, — у неї вже напоготові олівець, аби його піймати й порішити, не залишивши йому часу на те, аби злютуватися з рештою речення і вижити через недогляд або звичку. Якби я дав їй волю — просто зараз дав їй волю — вона б, розлючена, викинула ці листки у кошик для паперів. Вона так заповзялася впорядкувати моє життя, що кожен мій непередбачений порух спонукає її нашорошитися, вуха нащулені, хвіст сторчака, вся вона — мов натягнута струна. Я мушу ховатись і, вдаючи, що пишу звіт, заповнювати аркушики рожевого або зеленого паперу словами, які мені подобаються, їх грою, вибриками, їх лютими чварами. Моя віддана секретарка тим часом порядкує в офісі, на позір неуважна, але готова до стрибка. Посередині вірша, який, бідака, народжувався такий радісний, я чую, як вона розносить його внівець, і відтак мій олівець галопом вертається до заказаних слів, квапливо їх викреслює, впорядковує безлад, фіксує, чистить, додає лоску, і те, що залишається, либонь, є чудовим, але цей смуток, цей присмак зради на язику, це обличчя шефа, в якого є секретарка.

Яке чудесне заняття: відірвати павуку лапку, покласти її в конверт, надписати «Панові міністру зовнішніх справ», додати адресу, вистрибом спуститися сходами, вкинути листа в поштову скриньку на розі.

Яке чудесне заняття: пройтися пішки бульваром Араґо, рахуючи дерева, і через кожні п’ять каштанів на мить спинятися, стоячи на одній нозі, і зачекавши, коли хтось гляне, видати глухий та короткий звук і крутнутися дзиґою із широко розпростертими руками — як птах-дрімлюга, який розкинувши крила, квилить на деревах Аргентинської півночі.

Яке чудесне заняття: зайти до кав’ярні, попросити цукру, потім ще цукру, ще і ще цукру, й насипати його цілу гору посеред столу, заки за лядою і під білими фартухами наростає злість, а потім легенько плюнути просто на середину цієї купи цукру і стежити за сходженням маленького льодовика слини, чути гуркіт розколотого каміння, яким воно супроводжується і який народжується у здавлених горлянках п’яти завсідників і господаря, порядного чоловіка посеред робочого дня.

Яке чудесне заняття: сісти в автобус, зійти навпроти міністерства, прокласти собі шлях, розмахуючи проштемпельованими конвертами, проминути останнього секретаря й увійти, твердо й поважно, у великий кабінет із дзеркалами якраз тієї миті, коли кур’єр в блакитній уніформі вручає міністрові листа, побачити, як той розпечатує конверта розрізним ножем історичного походження, засовує туди два тонкі пальці і виймає павукову лапку, видивляється на неї, — й акурат тоді задзижчати, як муха, і побачити, як міністр блідне, хоче викинути лапку, але не може, бо вона в нього уп’ялася, — повернутися й вийти, насвистуючи, оголосити, проходячи коридорами, про відставку міністра.

У банках і торгових домах цього світу всім плювати, якщо хтось зайде з головкою капусти під пахвою чи з туканом, або виспівуючи, як канарок, пісеньок, яких навчила мене моя мати, чи ведучи за руку шимпанзе в смугастій матросці. Та щойно увійде людина з велосипедом, як здіймається страшенний рейвах, транспортний засіб насильно виставляють на вулицю, а його власника різко відчитують працівники установи.

Для велосипеда, створіння скромного й слухняного, є приниженням і знущанням наявність табличок, які чванькувато перепиняють його перед пречудовими скляними дверима міста. Відомо, що велосипеди всіма способами намагалися виправити своє сумне суспільне становище. Але в абсолютно всіх країнах світу «заборонено входити з велосипедами». Дехто додає: «і псами», що подвоює у велосипедів і собак їхній комплекс неповноцінності. Кіт, заєць, черепаха фактично можуть зайти в корпорацію «Bunge & Born» чи в адвокатські контори на вулиці Сан-Мартін, і це викличе лише здивування, великий захват серед запопадливих телефоністок або від сили наказ, аби портьє викинув вищезазначених тварин на вулицю. Останнє може статися, але не є принизливим, бо, по-перше, це лише одна із численних можливостей, і потім це є наслідком якоїсь причини, а не холодної наперед визначеної каверзи, вибитої на бронзових чи емалевих табличках, скрижалях невблаганного закону, які топчуть просту невимушеність велосипедів, цих невинних створінь.

У кожному разі, стережіться, управителі! Троянди також простодушні та милі, але ви, мабуть, знаєте, що у війні двох троянд наклали головами принци, які були схожі на чорні блискавки, засліплені пелюстками крові. Аби не сталося так, що одного дня велосипеди на ранок вкриються шипами, що ручки їхніх рулів виростуть і вигнуться, наче роги бика, що, вкриті бронею своєї люті, вони посунуть хмарою на скляні двері страхових компаній і що скорботний день закінчиться загальним падінням акцій, цілодобовим трауром, візитними картками з висловленнями співчуття.

Якщо дзеркало розмістити на заході острова Пасхи, воно відстає. Якщо дзеркало розмістити на сході острова Пасхи, воно спішить. Шляхом складних вимірювань можна знайти точку, в якій це дзеркало показуватиме саме теперішній час, але немає жодної гарантії, що інше дзеркало в цій точці також показуватиме теперішнє, позаяк дзеркала бувають різні й реагують, як їм заманеться. Так антрополог Саломон Лемос, стипендіат Фонду Ґуґґенгайма, побачив себе померлим від тифу, коли під час гоління подивився у дзеркало — і все це на сході острова. Водночас маленьке дзеркальце, яке він впустив на заході острова, показувало ні для кого (воно валялося поміж каміння) Саломона Лемоса, який в коротких штанцях йшов до школи; потім голенького Саломона Лемоса у ванночці, де його завзято намилюють тато з мамою, а потім Саломона Лемоса, який агукає, розчуливши тітоньку Ремедітос, на фермі в окрузі Тренке-Лавкен.

Уже не один рік я працюю в ЮНЕСКО та інших міжнародних організаціях і попри це зберіг почуття гумору і навіть неабияку здатність абстрагуватися, тобто коли мені не до шмиги якийсь тип, я одним махом стираю його з мапи, і поки він базікає, лину думкою до Мелвілла, а той бідолаха думає, що я його слухаю. Так само коли мені подобається якась дівчина, я можу абстрагувати її від одягу, щойно вона увійде в моє зорове поле, і поки вона розказує мені, який холодний нині ранок, я довгі миті любуюся її пупчиком. Іноді та легкість, з якою я це роблю, є майже нездоровою.

Минулого понеділка були вуха. На початку роботи кількість вух, які переміщалися по вестибюлю, була надзвичайною. В моєму офісі я здибав шість вух; ополудні в їдальні їх було понад п’ятсот, симетрично вишикуваних у дві шеренги. Було кумедно бачити, як час від часу два вуха, що висіли в повітрі, виходили з черги й віддалялися. Вони були схожі на крила.

У вівторок я спинив свій вибір на тому, що, як мені здавалося, стрічається не надто часто: на наручних годинниках. Я помилився, бо в обідню пору побачив їх близько двох сотень: вони літали над столами туди-сюди, і цей рух дуже нагадував той, яким розрізають біфштекс. У середу я (дещо збентежено) зробив вибір на користь чогось фундаментальнішого, і це були ґудзики. Ну і видовище! Весь простір вестибюлю був заповнений косяками риб із тьмяними очима, які переміщалися горизонтально, а обабіч кожного маленького горизонтального батальйону висіли, розхитуючись, два, три або чотири ґудзики. У ліфті було страшне згромадження: сотні непорушних — або ледь ворухких — ґудзиків у дивовижному кристалографічному кубі. Особливо мені запам’яталося вікно (то було надвечір) супроти блакитного неба. Вісім червоних ґудзиків накреслювали витончену вертикаль, й то там, то сям плавно колихалися таємничі перламутрові кружальця. Мабуть, то була дуже вродлива жінка.