І чого наша тітка так боїться впасти горілиць? Уже багато років наша родина з усіх сил намагається допомогти їй позбутися цієї фобії, але прийшла пора зізнатися у нашому провалі. Хай що б ми робили, тітонька боїться впасти горілиць; її невинна манія дається взнаки усім нам — починаючи від мого батька, який по-братськи супроводжує її повсюди та оглядає підлогу, щоб тітонька могла йти без обави, поки моя мати старається кілька разів на день підмітати подвір’я, сестри підбирають тенісні м’ячики, якими невинно бавляться на терасі, а кузени стирають усі неподобні сліди псів, котів, черепах і курей, яких у нас багато. Однак усе марно, тітонька наважується перетнути кімнату лише після довгих вагань, безконечних оглядин і роздратованого покрикування на дітей, які там вертяться тієї миті. Опісля тітонька рушає: спочатку ступає однією ногою і притупує нею, як боксер у кутку рингу, потім іншою, переміщаючи своє тіло ходою, яка нам у дитинстві здавалася величною, і витрачаючи кілька хвилин на те, аби перейти від одних дверей до інших. Це щось страшне.

Не раз ми добивалися від тітоньки зв’язного пояснення, чому вона боїться впасти горілиць. Одного разу на це питання вона зреагувала мовчанкою, яку можна було б розтяти косою; та якось увечері, перехиливши чарочку гесперидину[5], вона зласкавилася й натякнула, що, упавши горілиць, уже не зможе підвестися. На очевидне заперечення, що тридцять два члени родини готові прийти їй на допомогу, вона відповіла понурим поглядом і двома словами: «Все одно». Через кілька днів мій найстарший брат покликав мене ввечері на кухню і показав таргана, що лежав навзнак під раковиною. Ми мовчки спостерігали за тим, як він довго і марно намагається звестися, поки інші таргани, не боячись світла, сновигали підлогою, зачіпаючи того, що лежав догори ногами. Ми пішли спати в глибокій зажурі, і з тієї чи іншої причини ніхто відтоді не випитував тітоньку. Ми лише, як могли, облегшували її страх, водили її повсюди, підставляли їй плече і купували взуття з протиковзними підметками та інші пристосування для стійкості. І так життя текло собі далі — й нічим не гірше, ніж у інших.

Четверо моїх двоюрідних братів — хто більше, а хто менше — займаються філософією. Читають книжки, дискутують між собою, а решта родини захоплюється ними здаля, вірна принципу не пхати носа в чужі уподобання і навіть за можливості їм сприяти. Ці хлопці, яких я дуже поважаю, не раз піднімали проблему страху моєї тітки, доходячи неясних, але, мабуть, вартих уваги висновків. Як часто буває в таких випадках, моя тітка про балачки, що велися в неї за спиною, знала найменше, але усі ми ставилися до неї з іще більшою поштивістю. Роками ми супроводжували тітоньку в її хитлявих переходах з вітальні на подвір’я, зі спальні у ванну кімнату, з кухні в спіжарню. Нам ніколи не здавалося неподобним, що вона лягає спати на боці — у парні дні на правому, в непарні на лівому — і всю ніч зберігає цілковиту непорушність. На стільці в їдальні чи в патіо тітонька сидить дуже виструнчена: вона нізащо б не прийняла комфорту крісла-гойдалки чи глибокого фотеля. У ніч, коли запустили перший штучний супутник, ми всі полягали в патіо долі, щоб спостерігати за його рухом у небі, але тітка залишилася сидіти, і наступного дня в неї страшенно боліла шия. Ми, спостерігаючи за нею, потроху із цим змирилися. Допомагають нам у цьому наші двоюрідні брати, які, згадуючи про це, переглядаються розуміюче і кажуть щось на кшталт: «Вона має рацію». Але чому? Ми не знаємо, а вони не хочуть нам пояснити. Мені, наприклад, здається, що лежати горілиць дуже зручно. Все тіло опирається на матрац чи на кахлі патіо, ти відчуваєш п’яти, литки, стегна, сідниці, крижі, лопатки, плечі й потилицю, між якими розподілена вага тіла і які розсіюють її (скажімо так) по землі, так добре й так природно наближають його до цієї поверхні, яка пожадливо нас притягує і, здавалось би, хоче ковтнути. Цікаво, що для мене поза горілиць є найприроднішою й інколи я підозрюю, що саме тому тітонька її так боїться. Мені ж вона здається ідеальною, і в глибині душі я вважаю її найзручнішою. Так, я добре сказав: в глибині, глибоко всередині, горілиць. Мене це навіть трохи лякає, щось, чого я не спроможний пояснити. Як би мені хотілося бути таким, як вона, і як це мені понад силу.

Задовго до втілення нашого задуму в життя ми знали, що позування тигрів становить подвійну проблему — сентиментальну і моральну. Перша стосувалася не так позування, як самого тигра, позаяк ці котячі не люблять, щоб їх змушували позувати, і з усіх своїх сил, які в них чималі, опираються. Чи випадало за таких обставин кидати виклик ідіосинкразії цих тварин? Однак це питання переносило нас у моральну площину, де будь-який вчинок може бути причиною або наслідком слави чи ганьби. Вечорами у нашій хатинці на вулиці Гумбольдта ми зважували «за» і «проти», сидячи перед мисками зі звареною на молоці рисовою кашею й забувши посипати її корицею й цукром. Ми не були насправді певні, що зможемо змусити тигра позувати, і це нас мучило.

Врешті було вирішено, що ми змусимо позувати одного — лише заради того, аби побачити роботу цього механізму в усій його складності, і що згодом оцінимо результати. Не розповідатиму тут, як ми роздобули першого тигра: то було мудроване й морочливе завдання, біганина по консульствах і аптеках, складна інтрига з квитками, авіалисти й робота зі словником. Одного вечора мої кузени прийшли обмазані йодом: усе вдалося. Ми випили стільки небіоло, що моя молодша сестра, прибираючи зі столу, згорнула все граблями. Ми тоді були молодші.

Зараз, коли експеримент дав відомі нам результати, я можу повідомити подробиці позування. Либонь, найважчим є те, що стосується обстановки, бо потрібна кімната, в якій обмаль меблів, що рідко буває на вулиці Гумбольдта. В її центрі встановлюється пристрій: дві перехрещені грубі дошки, набір хлистів і кілька глиняних глеків з молоком і водою. Змусити тигра позувати не дуже важко, хоча може статися так, що операція провалиться і доведеться її повторити: справжня трудність починається в ту мить, коли до тигра, який вже позує, вертається внутрішня свобода і він намагається — в численні можливі способи — її реалізувати. На цьому етапі, який я назву проміжним, реакція членів моєї родини є визначальною; все залежить від того, як зреагують мої сестри, від спритності, з якою мій батько знову осадить тигра, працюючи з ним, як гончар із глиною. Найменший промах може обернутися катастрофою, перегорілими запобіжниками, розлитим по долівці молоком, жахом фосфоресцентних очей, які світяться в потемках, теплими цівками при кожному ударі лапою; мені навіть не хочеться цього уявляти, позаяк досі тигр позував нам без небезпечних наслідків. Як пристрій, так і різні функції, які доводиться виконувати нам усім — починаючи від тигра й закінчуючи моїми двоюрідними братами, — є ефективними й гармонійно поєднуються. Для нас важить не так сам факт позування тигра, як церемонія, яка здійснюється до кінця без відхилень. Необхідно, щоб тигр погодився позувати або щоб його згода чи відмова не мали жодного значення. У миті, які б хтось спокусився назвати ключовими — можливо, через воду в глеках, можливо, просто через схильність до штампів, — нашу родину переповнює надзвичайне збудження; моя мати не приховує сліз, а мої двоюрідні сестри конвульсивно сплітають і розплітають пальці. У позуванні тигра є щось від тотального зіткнення, рівняння на абсолют; баланс залежить від такого мізеру, а платимо ми за це настільки високу ціну, що короткі миті після позування, від яких залежить його довершеність, неначе виводять нас із самих себе, перепов­нюють тигрячістю і людськістю в одному застиглому русі, який є потрясінням, паузою і здобутком. Нема тигра, нема родини, нема позування. Неможливо знати що є: трепет не цієї плоті, укол рапіри в сонячне сплетіння, ректифікаційна колона. А потім ми виходимо в крите патіо, і наші тітоньки приносять суп так, наче десь чутно спів, наче ми прийшли на хрестини.