Тим часом генерали й секретарі, принижені тим, як з ними повелися, підготували повстання і на ранок арештували тирана, коли він їв виноград в своїй улюбленій альтані. Аби він не зміг сказати свої останні слова, його тут же вбили, всадивши в нього кулю. А потім взялися шукати чоловіка, який зник з урядового дому, й одразу ж його знайшли, бо він походжав базаром, продаючи рекламні заклики вуличним акробатам. Його запхали в тюремний автомобіль і відвезли у фортецю, де катували, щоб вивідати, якими саме могли би бути останні слова тирана. Позаяк вирвати з нього зізнання не вдалося, його забили на смерть копняками.

Вуличні торговці, які купили в нього вигуки, і далі викрикували їх на перехрестях, й один із цих криків згодом послужив паролем і відгуком контрреволюції, яка покінчила з генералами та секретарями. Декотрі з них перед смертю розгублено думали, що все це — ланцюжок дурних непорозумінь, що крики — це те, що, строго кажучи, можна продати, але не можна купити, хоча це й здається абсурдним.

І всі вони лежали в могилі: тиран, чоловік, генерали та секретарі, але вигуки подекуди лунали на перехрестях.

Із покинутого на столі листа виповзає рядок, біжить сосновою дошкою і спускається по ніжці. Досить придивитися, аби побачити, що рядок продовжує свій шлях паркетною підлогою, піднімається вгору по стіні, проникає в естамп, який є репродукцією картини Буше, прокреслює спину жінки, яка напівлежить на отоманці, врешті вислизає з кімнати через дах і стрижнем громовідводу спускається на вулицю. Там за ним важко встежити через вуличний рух, але якщо бути уважним, то побачиш, як він вилазить на колесо автобуса, що спинився на розі, який їде в порт. Там рядок спускається прозорою нейлоновою панчохою найбілявішої пасажирки, входить на ворожу територію митниці, поповзом в’юниться до найбільшої пристані і там (але його важко розгледіти, лише щурі видираються услід за ним на борт) піднімається на корабель з гримкими турбінами, біжить по дошках палуби першого класу, насилу пролазить у люк і в каюті, де смутний чоловік п’є коньяк і чує сигнальний гудок відправлення, спинається швом штанів, розшитим жилетом, повзе до ліктя і в останньому зусиллі ховається в долоні правої руки, яка в ту мить починає змикатися на руків’ї пістолета.

Сталося так, що фам танцював тропака і витинав півторака перед крамницею, де було повно хронопів і надійок. Найбільше це дратувало надійок, бо їм завжди хочеться, щоб фами танцювали не тропака чи півторака, а дрібушечку, яку знають хронопи й надійки.

Фами навмисне розміщуються перед крамницями, і цього разу фам танцював тропака і витинав півторака, аби допекти надійкам. Одна з надійок впустила на землю свою рибу-флейту — бо надійки, як і Морський цар, завжди мають із собою рибу-флейту — і вийшла, щоб збештати фама такими словами:

— Фаме, не танцюй ні тропака, ні півторака перед цією крамницею.

Та фам знай витанцьовував і сміявся.

Надійка покликала інших надійок, а хронопи стали колом, аби побачити, що буде.

— Фаме, — сказали надійки, — не танцюй ні тропака, ні півторака перед цією крамницею.

Але фам танцював і сміявся, аби втерти носа надійкам.

Тоді надійки накинулися на фама і всипали йому бобу. І він лишився лежати під загорожею, стогнучи і стікаючи кров’ю і смутком.

Хронопи, ці зелені й вогкі створіння, нишком підійшли. Оточили фама і почали його жаліти такими словами:

— Хроноп хроноп хроноп.

Фам розумів, і його самотність була не такою гіркою.

Фами співають довкіл

фами співають і кружляють

— ТРОПАК ПІВТОРАК ТРОПАК ДРІБУШЕЧКА

Фами танцюють в кімнаті

з паперовими ліхтариками й завісами

танцюють і наспівують

— ТРОПАК ПІВТОРАК ДРІБУШЕЧКА ПІВТОРАК

Охоронці торговельних центрів, чому ви випускаєте фамів, які ходять собі де завгодно, співаючи й танцюючи, фамів, які наспівують тропак півторак півторак,

танцюють півторака дрібушечку тропака,

як ви можете?

Якби ще хронопи (ці зелені, їжакуваті, вогкі створіння)

ходили собі вулицями, їх можна було б обминути,

привітавшись: «Добрий мобрий хронопи хронопи».

Але фами?

Хроноп і фам стрічаються на розпродажу в крамниці «La Mondiale».

— Добрий мобрий хронопе хронопе.

— Добридень, фаме. Тропак півторак дрібушечка.

— Хроноп хроноп?

— Хроноп хроноп.

— Нитки?

— Дві, але одна синя.

Фам шанує хронопа. Він ніколи не заговорить, доки не знатиме, що його слова саме такі, якими їм належить бути, остерігаючись, аби невсипущі надійки, ці верткі мікроби, не прослизнули в повітря і через одне хибне слово не посіли серце добродушного хронопа.

— Надворі дощ, — каже хроноп. — З усього неба.

— Не хвилюйся, — каже фам. — Ми поїдемо в моєму автомобілі. Аби не замочилися нитки.

Він обзирає повітря, але не бачить жодної надійки і задоволено зітхає. До того ж йому подобається бачити зворушливу радість хронопа, який тулить до грудей нитки — одна з них синя — і нетерпляче чекає, коли ж фам запросить його сісти у свій автомобіль.

При виході з Луна-парку хроноп помічає, що його годинник відстає, його годинник відстає, його годинник.

Хроноп журиться, побачивши натовп фамів, який піднімається Корр’єнтес об одинадцятій двадцять,

а він, зелене й вогке створіння, рушає об одинадцятій п’ятнадцять.

Хроноп розмірковує: «Вже пізно, але для мене не так пізно, як для фамів,

для фамів на п’ять хвилин пізніше,

вони прийдуть додому пізніше,

ляжуть спати пізніше.

А в мене годинник, де менше життя, менше дому, менше спання,

я нещасний і вогкий хроноп».

І попиваючи каву в «Річмонді де Флоріда»,

хроноп зрошує хлібну грінку своїми щирими слізьми.

Коли фами пускаються в мандри, то їхні ночівлі у місті зазвичай такі: один фам йде до готелю й обережно розвідує, які там ціни, яка постіль, якого кольору килими. Другий прямує в поліцейський відділок і складає документ із переліком рухомого і нерухомого майна всіх трьох, а також описом вмісту їхніх валізок. Третій фам йде в лікарню і переписує списки чергових лікарів і їхні спеціальності.

Покінчивши із цими клопотами, мандрівники збираються на найбільшій площі міста, обмінюються враженнями та йдуть у кав’ярню, щоб випити аперитив. Та перед тим беруться за руки і водять танок. Цей танець називається «Радість фамів».

Коли хронопи вирушають у подорож, то виявляють, що готелі переповнені, поїзди вже поїхали, дощ періщить як з відра, а таксі не хочуть їх везти чи правлять страшні ціни. Хронопи не вішають носа, бо твердо вірять, що таке трапляється з усіма, і, вкладаючись спати, кажуть один одному: «Гарне місто, прекрасне місто». І всю ніч їм сниться, що в цьому місті велике свято, на яке їх запросили. Рано-вранці вони встають раді-радісінькі; ось як подорожують хронопи.

Надійок, домосідок, забирають із собою в мандрівку речі та люди — вони як пам’ятники, на які треба піти подивися, бо самі вони не спроможуться прийти.

Фами задля збереження своїх спогадів беруться їх бальзамувати в такий спосіб: зафіксувавши спогад у всіх подробицях, вони закутують його з ніг до голови в чорне простирадло і ставлять сторчма при стіні у вітальні, почепивши наклейку, на якій написано: «Екскурсія в Кільмес» або «Френк Сінатра».