Мені завжди здавалося, що наша родина вирізняється стриманістю. Наша скромність доходить до неймовірних крайнощів — як у манері одягатися та їсти, так і в тому, як ми висловлюємося чи сідаємо в трамвай. Наприклад, прізвиська, які в кварталі Пасіфіко чіпляють так безцеремонно, для нас є приводом для обережності, роздумів і навіть занепокоєння. Нам здається, що не можна давати яке завгодно прізвисько тому, хто змушений буде його всотати і терпіти, як атрибут, усе своє життя. Жінки на вулиці Гумбольдта кличуть своїх синів Кльоцок або Мацько, а доньок — Ляля чи Манюня, але в нашій родині таких ординарних прізвиськ не буває, а тим паче таких претензійних і бридких, як Пузир, Доходяга чи Пугач, якими аж кишить в околицях вулиць Параґвай та Годой-Крус. Для ілюстрації того, наскільки обережно ми до цього ставимося, досить навести приклад моєї другої тітки. Природа щедро обдарувала її задком вражаючих розмірів, та ми ніколи б не дозволили собі піддатися легкій спокусі звичних прізвиськ: замість наділити її вульгарною кличкою Етруська Амфора, ми дійшли згоди щодо більш пристойного і родинного назвиська Дупендра. Ми завжди поводимося з таким тактом, хоча іноді доводиться воювати із сусідами і друзями, які наполягають на традиційних прізвиськах. Тому ми не приймаємо кличку Глобус, яку причепили моєму молодшому кузену, явному голованю, у корчмі на розі, і воліємо безконечно делікатнішу — Гарбуз. І так завжди.

Я хотів би пояснити, що ми це робимо не задля того, аби вирізнитися з-поміж решти мешканців нашого кварталу. Нам лише хочеться — поступово і не ображаючи нічиїх почуттів — змінити звички і традиції. Ми не любимо вульгарності у жодному з її проявів, і досить, аби хтось із нас почув у кнайпі фрази на кшталт: «То була надзвичайно груба гра» або «Ударам Фаджолі по воротах передувала чудова підготовча робота в центрі поля», щоб ми відразу ж подали правильніші й доречніші форми в надзвичайних ситуаціях, а саме: «Ми ще мало надавали їм копняків» або «Спочатку ми загнали їх під лавку, а потім накидали їм голів». Люди дивляться на нас здивовано, але завжди знайдеться той, хто намотає на вус те, що криється в цих тактовних фразах. Мій старший дядько, який читає аргентинських письменників, каже, що з багатьма із них можна було б зробити щось схоже, але ніколи не пояснює, що саме. А жаль.

Якось наш далекий родич став міністром і по блату влаштував значну частину нашої родини на роботу в поштове відділення на вулиці Серрано. Щоправда, тривало це недовго. Два перші дні з тих трьох, які ми там пропрацювали, ми надзвичайно швидко обслуговували відвідувачів, що коштувало нам несподіваного візиту інспектора із центрального поштамту і похвальної газетної замітки в «Ля-Расон». Третього дня ми вже були впевнені у нашій популярності, бо до нас приходили люди з інших кварталів надсилати свої листи і робити поштові перекази у Пурмамарку та інші такі ж несосвітенні місця. Тоді мій старший дядько вигукнув «Тук-тук я!», і ми почали обслуговувати їх відповідно до наших принципів і уподобань. У віконечку, де продавалися знаки поштової оплати, моя друга сестра кожному, хто купував марку, дарувала різнокольорову повітряну кульку. Першою, хто отримав свою кульку, стала огрядна пані, яка стояла, наче громом прибита, з кулькою в руці та маркою за один песо, яка вже була облизана і поволі скручувалася у неї на пальці. Хлопець із буйною чуприною навідріз відмовився брати свою кульку, і моя сестра задавала йому прочухана, поки в черзі до віконця зароджувалися протилежні думки. В сусідньому віконечку дещо спантеличеним провінціалам, які з дурного розуму вперто намагалися переказати частину платні своїм далеким родинам, підносили чарочку грапи й іноді пиріжки з м’ясом — усе це взяв на себе мій батько, який на додачу голосно переповідав їм поради старого Віскачі. А тим часом мої брати за віконечком із написом «Посилки» обмазували їх дьогтем і совали у відро з пір’ям. Потім показували посилку ошелешеному відправнику і звертали його увагу на те, з якою радістю люди отримуватимуть поліпшені в такий спосіб пакунки. «Шпагату не видно, — казали вони. — Як і того вульгарного сургучу. Й погляньте: здається, що ім’я одержувача сховалося під крило лебедя». Але скажу відверто: у захваті були не всі.

Коли приміщення заполонили роззяви та поліція, моя мати прегарно завершила це дійство, запустивши у публіку безліч кольорових літачків, зроблених з бланків телеграм, переказів і рекомендованих листів. Ми заспівали національний гімн і відійшли, зберігаючи бойовий порядок. Я бачив, як плаче маленька дівчинка, яка стояла третьою у черзі до віконечка з марками і знала, що кульку їй вже не дадуть.

Для боротьби з прагматизмом і жахливою тенденцією реалізації практичних цілей, мій старший кузен обстоює такий метод: вирвати з голови добрячу волосину, зав’язати на ній вузлика і дати їй плавно впасти в зливний отвір умивальника. Якщо волосина зачепиться за решітку, якою зазвичай прикрито цей отвір, досить лише трохи відкрутити кран, аби її змило водою.

Не гаючи жодної миті, треба взятися за роботу з повернення цієї волосини. Перша дія зводиться до того, щоб розібрати сифон умивальника і подивитися, чи не зачепилася вона за якусь нерівність у стічній трубі. Якщо її не видно, треба вигвинтити ту рурку, що йде від сифона до основного стояка. Там точно буде купа волосин, і доведеться покликати на допомогу решту родини, аби перебрати їх одну за одною у пошуках тієї, що з вузликом. Якщо вона не знайдеться, то постане цікаве завдання — розібрати стояк до першого поверху, а це означає, що доведеться добре попотіти: вісім чи десять років працювати в якомусь міністерстві чи торговому домі, аби зібрати гроші, які дадуть змогу купити чотири помешкання, розташовані під квартирою мого старшого кузена; в усьому цьому є страшна невигода — працюючи ці вісім чи десять років, не можна буде позбутися тяжкого відчуття, що волосини в стояку вже немає, що вона лише дивом могла залишитися там, застрягши в якомусь іржавому каналізаційному коліні.

Настане день, коли ми зможемо розібрати труби в усіх квартирах і кілька місяців житимемо в оточенні мидниць та інших посудин, наповнених мокрим волоссям, а також помічників і жебраків, яким щедро платитимемо за те, що вони шукатимуть, розділятимуть, класифікуватимуть і приноситимуть нам розмаїті волосини, щоб ми могли їх як слід роздивитися. Якщо волосина не знайдеться, ми увійдемо у значно непевніший і складніший етап, бо наступний крок приведе нас в найбільші клоаки міста. Купивши спеціального костюма, ми навчимося серед глупої ночі прослизати в каналізаційний колектор, озброївшись потужним ліхтариком і кисневою маскою, і досліджуватимемо більші й менші підземні галереї, можливо, нам допомагатимуть суспільні покидьки, з якими в нас зав’яжуться стосунки і яким нам доведеться віддавати левову частку грошей, зароблених за дня в міністерстві чи торговому домі.

Дуже часто нам здаватиметься, що справу завершено, бо ми знаходитимемо (чи нам приноситимуть) волосини, схожі на ту, яку шукаємо; та позаяк невідомо про жоден випадок, коли вузлик з’являється на волосині без втручання людських рук, то майже завжди врешті пересвідчуватимемося, що вузлик на принесеній нам волосині є попросту її потовщенням (хоча про жоден схожий випадок нам також невідомо) або нашаруванням якоїсь піщинки чи іржі, що з’явилася внаслідок тривалого перебування волосини на вогкій поверхні. Ймовірно, що відтіля ми зробимо ще кілька кроків уперед, забираючись у різні, більші чи менші труби, доки не дійдемо до того місця, куди вже ніхто не наважиться проникнути: головної труби, яка веде до річки, бурхливого потоку детритів, в якому жодні гроші, жоден човен, жоден підкуп не дасть нам змоги шукати далі.

Та може статися так, що перед цим, а може, значно раніше — наприклад, за кілька сантиметрів від стічного отвору в умивальнику, на рівні квартири на другому поверсі чи у першій підземній трубі, — ми знайдемо ту волосину. Подумайте лишень, якою буде наша радість, коли вражено підрахуємо, скільки нерозтрачених завдяки щасливому випадку сил ми заощадили на те, аби обґрунтовувати, обирати, фактично вимагати схожого завдання, яке кожен добросовісний учитель мав би давати своїм учням, починаючи від наймолодших, замість висушувати їхні душі правилом пропорції чи сумними подіями на Канча-Раяда[4].