В одного чоловіка падають окуляри і гучно брязкають об керамічну долівку. Він нагинається, страшенно засмучений, бо скельця до окулярів коштують чимало, але зі здивуванням виявляє, що вони якимось дивом не розбилися.

Тепер цей чоловік відчуває глибоку вдячність і розуміє: те, що сталося, можна розцінити як дружнє попередження, тому чимчикує в оптику і купує там шкіряний футляр із тканинною підкладкою для подвійного захисту — бо береженого Бог береже. Через годину в нього падає футляр, і, нагнувшись без найменшого занепокоєння, він виявляє, що окуляри розбилися на друзки. До чоловіка не одразу доходить, що знаки Божі незбагненні і що диво сталося власне зараз.

Поглянь на цю кульку живиці, яка проступає, витягуючись і збільшуючись, там, де зрослися два дерева. Позаду дерев є прогалина, і саме там живиця медитує й планує свою появу у формі кулі, у формі кулі з лапами, у формі живиці з волохатими лапами, яка згодом у словнику — ВЕДМІДЬ.

Відтак витворюється волога і м’яка куля живиці, вона обтрушується від нескінченних і округлих мурах, скидає їх на кожному кроці, залишаючи по собі рівненький ряд слідів. Тобто живиця ступає ведмежою лапою на соснові голки, розсікаючи гладку землю, і, витягнувши її, направляє роздерті на шмаття пантофлі вперед і залишає по собі множинний і круглий зародок мурашника, який пахтить живицею. Й отак обабіч дороги, засновниця симетричних імперій, форма з волохатими лапами йде, виділяючи споруду для округлих мурах, від яких, волога, обрушується.

Нарешті сходить сонце, і плюшевий ведмідь зводить жваве й дитиняче личко до медового гонга, до якого марно поривається. Живиця починає несамовито пахтіти, куля росте врівні з днем, волохаті лапи лише живиця, волохаті лапи живиця, що шепоче благання і визирає відповідь, глибокий резонанс гонга вгорі, небесний мед на його мордочці й язичку, радість волохатих лап.

У генерала лише вісімдесят людей, а у ворога п’ять тисяч. У своєму шатрі генерал лихословить і ридає. Потім пише натхненну відозву, яку поштові голуби розкидають над ворожим табором. Дві сотні піхотинців переходять на бік генерала. Далі відбувається сутичка, в якій генерал легко перемагає і два полки переходять на бік генерала. Через три дні у ворога є лише вісімдесят людей, а в генерала п’ять тисяч. Тоді генерал пише ще одну відозву, і сімдесят дев’ять бійців переходять на його бік. Залишається лише один ворог, оточений військом генерала, він мовчки вижидає. Минає ніч, а ворог не перейшов на його бік. Генерал лихословить і ридає у своєму шатрі. На зорі ворог поволі витягає з піхов шаблю і простує до шатра генерала. Заходить і дивиться на нього. Військо генерала кидається врозтіч. Сходить сонце.

У домі Хасінто є крісло, щоб умерти.

Коли люди старіють, одного дня їх кличуть сісти в крісло — таке саме, як усі крісла, але зі сріблястою зірочкою в центрі спинки. Той, кого покликали, зітхає, робить руками такий жест, наче хотів би відхилити запрошення, а потім сідає в крісло і вмирає.

Діти, завжди пустотливі, розважаються тим, що у відсутність матері морочать гостей, пропонуючи їм сісти в те крісло. Позаяк гості в курсі справи, але знають, що про це не можна говорити, то дивляться на дітей украй збентежено і відхрещуються зі словами, яких ніколи не вживають у розмові з дітьми — останніх це страшно забавляє. Урешті-решт гості знаходять якусь відмовку, щоб не сідати, але згодом мати про все дізнається і перед сном дає дітям березової каші. Але це не є для них наукою, час від часу їм вдається задурити голову якомусь простосердому гостеві і змусити його сісти в те крісло. В таких випадках батьки заплющують на це очі, бо побоюються, що сусіди довідаються про властивості крісла і прийдуть його позичити, аби всадовити в нього когось зі своєї родини чи друзів. Між тим діти ростуть, і приходить день, коли невідь-чому перестають цікавитись і кріслом, і гостями. Ба більше: вони уникають заходити у вітальню, йдуть околяса через патіо, і батьки, вже дуже старі, замикають на ключ двері у вітальню й уважно видивляються на своїх дітей, наче хочуть прочитати їхні думки. Діти відводять погляд і кажуть, що вже час обідати чи вкладатися спати. Зранку батько встає перший і завжди йде подивитися, чи двері у вітальню усе ще замкнені на ключ, чи хтось із дітей не прочинив їх, аби крісло було видно з їдальні, бо срібляста зірочка виблискує навіть у темряві, тож її добре видно з будь-якого кутка їдальні.

Видатний учений, історія Риму в двадцяти томах, явний кандидат на Нобелівську премію, визнаний авторитет у своїй країні. І раптом шок: книгогриз на повну ставку видає грубий пасквіль, в якому заявляє про відсутність згадки про Каракаллу[7]. Не надто серйозне, однак упущення. Спантеличені шанувальники перевіряють: Pax Romana... якого артиста втрачає світ... Вар, поверни мені легіони... чоловік усіх жінок та жінка всіх чоловіків (остерігайся березневих ід)... гроші не пахнуть... із цим знаком переможеш. Незаперечна відсутність Каракалли, сум’яття, відключений телефон, учений не може відповісти на дзвінок шведського короля Густава, але той король і не думає йому телефонувати, це радше інший хтось раз по раз марно набирає його номер, лаючись мертвою мовою.

Нехай Рим буде містом Фаустіни[8], хай вітер вигострить свинцеві стилоси писаря, що сидить[9], або ж за сторічним плющем одного ранку з’явиться цей викривальний напис: сторічних плющів не буває, ботаніка — це наука, до дідька тих, хто вигадує надумані образи. І Марат у його ванні.

А ще я бачу, як гонять цвіркуна по срібній таці, сеньйора Делія потихеньку підносить до нього руку, схожу на щось суще, і коли збирається його вхопити, цвіркун уже в сільничці (і йшли вони суходолом у середині моря, а фараон проклинав їх на березі) або перестрибує на делікатний пристрій, який з квітки пшениці дістає суху скибку хлібної грінки. Сеньйоро Деліє, сеньйоро Деліє, дозвольте цьому цвіркунові швендяти вашими тарелями. Одного дня він жахливо помститься: заспіває так, що ваші годинники з маятником задихнуться в своїх стоячих трунах або ж білизняна покоївка приведе на світ живу монограму, яка бігатиме домом, повторюючи ваші ініціали, наче б’ючи ними в бубон. Сеньйоро Деліє, гості дратуються, бо зимно. І Марат в його ванні.

Й нарешті, хай буде Буенос-Айрес в особливий і мерехтливий день, коли на сонці сушитиметься білизна, а всі радіоприймачі в кварталі нараз горлатимуть біржовий курс вільного ринку соняшника. В Ліньєрсі за один небувалий соняшник заплатили вісімдесят вісім песо, і той соняшник зробив репортерові Ессо ганебні заяви — трохи через утому після перерахунку його насіння, а почасти через те, що його подальша доля не була зазначена в квитанції про оплату. Надвечір на Травневій площі зберуться маси активних громадян. Вони пройдуть різними вулицями, доки не зійдуться при піраміді[10], і стане видно, що активні вони завдяки системі віддзеркалень, встановленій муніципалітетом. Ніхто не сумнівається, що публічні заходи пройдуть з максимальною помпою, що породило, як треба гадати, надзвичайні сподівання. Місця для глядачів продано, будуть його еміненція кардинал, голуби, політичні в’язні, трамвайники, годинникарі, пожертви, огрядні пані. І Марат у його ванні.

Задовольняють усі клопотання про перетин кордону, але Гука, верблюда, несподівано оголошують небажаним. Гук іде в управління поліції, де йому кажуть: що поробиш, вертайся в оазу, оголошеному небажаним марно подавати клопотання. Понурившись, Гук вертається на рідну землю. І родичі-верблюди, й друзі оточують його: що сталося, цього не може бути, чому саме ти. Потім делегація в міністерство переміщень, щоб оскаржити рішення щодо Гука, ґвалт кадрових чиновників: де ж таке видано, негайно вертайтеся в оазу, ми подамо до суду.