Там, на споді, є смерть, але ви не лякайтесь. Міцно тримаючи годинник в одній руці, візьміть двома пальцями завідний ключ і акуратно його витягніть. Одразу ж почнеться інший період, дерева розправлять листя, човни вирушать у регати, час, наче віяло, потроху наповниться сам собою і проросте вітром, береговим бризом, жіночою тінню, пахощами хліба.

Чого ж іще вам треба, чого ще? Одразу ж почепіть його на руку, дайте йому вільно тріпотіти, повторюйте за ним задихано. Страх покриває іржею анкери, все те, що було досяжне, але забулося, роз’їдає вени годинника, затруюючи зимну кров його маленьких рубінів. І там, на споді, сидить смерть, якщо ми не поквапимося і, випередивши її, зрозуміємо, що нам до неї байдуже.

Ми дивна родина. У цій країні, де все робиться з обов’язку чи заради фанфаронства, ми любимо робити щось із власної волі, просто так, нам подобаються симулякри, з яких немає жодного пожитку.

У нас є вада: нам бракує оригінальності. Майже все, за що ми беремося, перейняте — скажімо чесно: скопійоване — зі знаменитих взірців. Якщо ми привносимо щось нове, то воно завжди неминуче: анахронізми чи сюрпризи, скандали. Мій старший дядько каже, що ми — наче копії, зроблені під копірку, дуже схожі на оригінал, однак інший колір, інший папір, інше призначення. Моя третя сестра порівнює себе із механічним соловейком Андерсена; від її романтичності аж нудить.

Нас багато і ми живемо на вулиці Гумбольдта.

Ми дещо робимо, але розповідати про це важко, позаяк бракує найважливішого — неспокою і прагнення щось робити, несподіванок, що є настільки важливіші, ніж результати, провалів, коли вся родина, наче картковий будиночок, падає на землю і впродовж кількох днів з ранку до ночі чутно лише жалі та вибухи сміху. Розповідати, що ми робимо, є лише способом заповнити неминучі пустоти, бо інколи ми буваємо бідними, обвинуваченими чи хворими, іноді хтось помирає або (мені боляче про це згадувати) хтось зраджує, зрікається чи йде працювати в податкову службу. Але не треба робити з цього висновок, що нам ведеться зле або що ми меланхоліки. Ми живемо в кварталі Пасіфіко і щоразу, як можемо, щось робимо. У багатьох з нас є ідеї та бажання втілювати їх у життя. Наприклад, ешафот — ми понині не можемо дійти згоди щодо того, звідки взялася ця ідея: моя п’ята сестра заявляє, що це придумав один з моїх двоюрідних братів, які є страшними філософами, але мій старший дядько стверджує, що це прийшло йому до голови після того, як він прочитав роман плаща і шпаги. Насправді нам до цього байдуже, єдине, що важить, — це щось робити, і тому я розповідаю вам про це знехотя, лише для того, аби цього порожнього пообіддя не чути так зблизька дощ.

Перед домом є сад — рідкісна річ на вулиці Гумбольдта. Він не більший за патіо, але розташований трьома східцями вище, ніж тротуар, що надає йому показного вигляду помосту — ідеальне місце розташування для ешафоту. Позаяк він оточений огорожею з каменю й металевих прутів, можна працювати без того, щоб перехожі, так би мовити, пхали свого носа в чужий город; вони можуть годинами стояти, прикипівши до огорожі, але нам це не заважає. «Розпочнемо, як місяць буде уповні», — розпорядився мій батько. За дня ми ходили по дерево й залізо на склади на проспекті Хуана Б. Хусто, а мої сестри залишались у вітальні, вправляючись у вовчому витті, після того як моя молодша тітка заявила, що ешафоти притягують вовків і спонукають їх вити на місяць. Моїм двоюрідним братам належало достачити цвяхи та інструменти; старший дядько креслив плани, обмірковував з моєю матір’ю і моїм другим дядьком, скільки буде знарядь тортур і якими вони будуть. Пригадую фінал тієї дискусії: вони твердо урадили, що то буде досить високий поміст, на якому встановлять шибеницю й колесо, з вільним простором, де можна буде катувати чи стинати голову — залежно від кожного конкретного випадку. Моєму старшому дядькові це здалося значно убогішим і жалюгіднішим, ніж його початковий задум, але розміри нашого садка і вартість матеріалів завжди обмежують амбіції нашої родини.

У неділю по обіді, поївши равіолі, ми взялися до роботи. Хоча нас ніколи не обходило те, що про нас можуть подумати сусіди, було очевидно: кілька роззяв вважають, що ми збираємося спорудити одну чи дві кімнати, аби розширити дім. Першим, хто здивувався, був дон Креста, старенький сусід навпроти, який прийшов спитати, навіщо ми встановлюємо такий поміст. Мої сестри скупчилися в одному з куточків саду і завили, як вовки. Зібралась добряча юрба, але ми собі працювали аж до ночі та спорудили поміст і дві драбинки (для священника і засудженого, які не можуть підніматися разом). У понеділок одні члени родини пішли кожен на свою роботу і службу, бо із чогось же треба вмирати, а інші взялися зводити шибеницю, поки мій старший дядько вивчав стародавні креслення колеса. Його задум полягав у тому, щоб розмістити колесо якомога вище на майже рівній жердині — наприклад, на добре обтесаному стовбурі тополі. Аби догодити йому, мій другий брат і кузени поїхали фургончиком на пошуки тополі; тим часом мої молодший дядько і мати вставляли шпиці колеса у втулки, а я приладжував залізний óбід. Нам тоді було страшенно весело, бо повсюди гупали молотки, мої сестри завивали у вітальні, сусіди, згромадившись біля огорожі, обмінювалися враженнями, а між багряних та лілових барв надвечір’я підносився силует шибениці й виднівся мій молодший дядько верхи на поперечці — він прив’язував гак і ладнав зашморг.

На той момент люди не могли не розуміти, що ми робимо, і цілий хор протестів і погроз приємно надихнув нас завершити робочий день воздвиженням колеса. Кілька зухвальців спробували завадити моєму другому братові та кузенам занести в дім чудовий стовбур тополі, який вони привезли фургончиком. Перетягування каната закінчилося цілковитою перемогою нашої родини в повному складі, яка, дисципліновано смикаючи стовбур, втягнула його в садок разом з якимсь малим опецьком, що зачепився за коріння. Мій батько особисто повернув малюка його знервованим батькам, ввічливо передавши його їм через загорожу, і поки увага була зосереджена на цих сентиментальних переходах, мій старший дядько з допомогою двох моїх кузенів закріпив колесо на торці колоди і заходився його піднімати. Поліція прибула в той момент, коли родина, зібравшись на помості, схвально коментувала вигляд ешафота. Біля брами залишалася лише моя третя сестра, і їй випало вести діалог із заступником комісара власною персоною. Їй було не важко переконати його в тому, що ми працюємо у власній садибі над тим, чому лише застосування може надати антиконституційного характеру, і що сусідські пересуди є породженням ненависті та плодом заздрості. Настання ночі врятувало нас від подальшого гаяння часу.

При світлі карбідної лампи ми повечеряли на помості під лихими поглядами сотні сусідів; ще ніколи мариноване молочне порося не здавалося нам таким смачнючим, а небіоло[3] таким витриманим і солодким. Північний бриз легенько розгойдував зашморг шибениці; раз чи двічі скрипнуло колесо — наче на нього вже всілися ворони в очікуванні трапези. Роззяви почали розходитися, бурмочучи якісь туманні погрози; біля огорожі залишилося їх двадцятеро чи тридцятеро — вони, здавалося, чогось чекали. Після кави ми погасили лампу, аби впустити місяць, який піднімався над балясинами тераси, мої сестри завили, а кузени і дядьки поволі обійшли поміст, фундамент якого дрижав від їхніх кроків. У тиші, що настала, місяць розмістився на висоті зашморгу, а на колесі, здавалося, розляглася хмарина зі сріблястими краями. Ми дивилися на них, страх які щасливі, а от сусіди коло загорожі бурмотіли майже розчаровано. Вони запалили цигарки й подалися геть — одні в піжамах, а інші повільніше. Залишилася вулиця, свисток поліцейського віддалік і 108-й автобус, який вряди-годи проїздив. Ми вже повкладалися спати, і нам снилися свята, слони і шовкові вбрання.