«Сигнал в автобуса бібікає: бі-бі-бі, бі-бі-бі…»

Несподівано Гризельда припинила шити й ошелешено підвела погляд; в одній руці в неї були ножиці, а іншою вона в той час пестила синове волосся.

«В автобусі лялі плачуть: а-а-а, а-а-а!..»

Любов і ненависть. Любов і ненависть.

«Мами в автобусі…»

І вмить Гризельді сяйнула думка: встромити ножиці в Джейдонове горло, нижче того місця, де ритмічно піднімається й опускається його кадик. То була суто раціональна думка, її породила не ненависть, а любов.

Це звільнить його від недолі. В цьому місті у Джейдона майбутнього не було, як не було й альтернативи місту. Хіба не має Гризельда права надати сенс його життю, принісши Катаріні неперевершену жертву?

Зазвичай поетичний геній Гризельди Холст обмежувався поціновуванням манірних привітань із листівок компанії «Холмарк Кардз», але зараз їй прийшло в голову таке:

«Дитина моя в тебе жбурляла те жахливе каміння.

Тепер віддаю я свою дитину тобі.

Як і вони колись тебе змусили вбити дитину твою».

Затамувавши подих, вона притиснула кінець ножиців до блідої шкіри Джейдонового горла.

Під ножицями м’яко подалася плоть.

Джейдон навіть не ворухнувся.

У ці кілька вирішальних секунд вона спробувала уявити собі життя без Джейдона. Не треба буде більше ховати його на задній половині м’ясної крамнички, ніби якусь ганебну таємницю. Не буде більше в її житті його вибухів гніву, його агресії, він не перешкоджатиме більше її спробам отримати Катарінину ласку…

Але Джейдон ворухнувся уві сні й поклав руку їй на стегно, і цей жест, цей дитячий, інстинктивний, обеззброюючий пошук материнської підтримки раптово повернув її до реальності. Хутко й боляче закалатало серце в її грудях, і з притлумленим стогоном Гризельда швиргонула ножиці в куток кімнати. Вона стиснула губи і поволі почала відновлювати контроль над собою.

«Тс-с, дитинко, — сказала вона і знову почала пестити сина. — Тихо-тихо. Неня поряд, ти в безпеці. В тебе, крім нені, нікого немає. Ніхто вже ніколи не робитиме тобі боляче».

І вона ніби почула Джейдонову відповідь: «Мамо, ми всіх їх змусимо заплатити за те, що вони зробили.»

І ось тепер ховали не Джейдона, а Тайлера Гранта. Катаріна ніби дала їм знак, що вона їх пробачила. І Гризельда з палаючими від морозу щоками просовувала ключ у замок м’ясної крамнички й подумки говорила собі: «Так, синку. Я приведу тебе разом із собою під покров Катаріниної ласки. Я покажу тобі правильний шлях. Ми з тобою і Катаріна — проти них усіх».

Задзвонив маленький дзвоник над дверима, і першим ударом, який вона прийняла на себе, був неймовірний сморід. Спрацював блювотний рефлекс, вона затулила рот рукою й відсахнулася. Вхопилася за одвірок, різко вдихаючи видихнуте нею ж повітря, і, не вірячи власним очам, витріщилася на вітрину із м’ясними виробами. Спочатку вона навіть не зрозуміла, що то було, гадаючи, що хтось прийшов, забрав звідти усе її м’ясо і поклав на його місце стару, запилену ковдру. А потім помітила: усе було вкрите синьо-сірим шаром цвілі, схожим на ніздрювату субстанцію, що покриває інфіковані рани. Сама по собі цвіль була матовою, але, попри те, вона яскраво жевріла у флуоресцентному світлі вітринних світильників. Усе її м’ясо, по всій вітрині, було зіпсоване і вкрите плямами від мушачих яєць, ніби її не було вдома не трохи більше як сорок хвилин, а кілька тижнів. Яловичий фарш кишів білими червами. Стейки знебарвилися, як легені хворого на туберкульоз. Фрикадельки, які вона замісила цього ранку, смерділи, ніби вони лежали, розкладаючись, у підливці від самого жовтня. Густа, жовтувата, повна паразитів піна обліпила рагу.

«Це — передвістя, — подумала Гризельда з жахом. — О, святі небеса, що ж це, в біса, відбувається?»

Знадвору донісся похоронний дзвін, і Гризельда, скрикнувши, зіщулилася, а за десять миль звідти на північ сліпі Меттові очі раптом розчахнулися під пов’язками, і коли медсестра побігла подивитися, що сталося, він волав: «Не робіть цього! Не робіть цього! Не дозвольте йому відкрити їй очі! Мамо! Тату! Не дозвольте йому відкрити їй очі!»

Після поховання Джоселін заявила, що хоче разом із батьком поїхати до лікарні, щоб бути поряд з Меттом. Завтра закінчиться його перший тиждень у Ньюбурзі. Коли, нарешті, після нескінченних співчуттів усі роз’їхалися по домівках, Джоселін сказала Стівові, що коли до початку наступного тижня не настане покращення, їм доведеться подумати, як повернути Метта назад до Блек-Спрінга… до того, як її вплив на їхнього молодшого сина не стане надто потужним.

Стів розгублено кивнув і сказав, що в нього залишилося кілька справ з похоронним бюро, які треба довести до кінця, і він приєднається до неї пізніше. А водночас він думав: «Ото й усе. Твій молодший син тепер — твій єдиний син, і не забувай про це».

У темному костюмі, з розстібнутим коміром і приспущеною краваткою, він пройшов до кінця заднього двору, до могили Флетчера. Він хотів побути наодинці зі своїм горем, і це було справжньою причиною його небажання їхати до Ньюбурга. Частина його мозку наполегливо відмовлялася визнавати, що в нього залишився тільки один син. Вона не бажала відпускати Тайлера. І це почуття приходило до нього знову і знову. Поява на похованні багатьох знайомих облич змусила його певною мірою втекти від свого відчаю, але після того відчай повернувся з новою силою. Він намагався спотворити реальність і, щоразу стикаючись із фактами, знову і знову відкидав їх, але відчай глибоко проникав йому в душу. Стів утворив ніби коротке замикання, яке віддалило його не лише від його сім’ї, а й від себе самого. Попри скорботу, він усе ж таки розумів, що, відрізавши себе від решти людей, почав небезпечну гру. У вівторок, коли закрили віко домовини, він, хоча й недовгий час, але цілком усвідомлено подумував про самогубство як про логічний засіб припинення болю. Але зрештою це здалося йому безглуздим проявом жалю до себе самого.

Стів Грант у загробне життя не вірив, як не вірив і в те, що воно з’єднає його з Тайлером.

Зимно. У лісі ще доволі світло, але в тому світлі було щось вороже. Давно, ще до того, як вони побудували стайню, на цьому місці стояв батут, і малий Тайлер проводив на ньому літо за літом, роблячи сальто з лінивою неуважністю, ніби для нього майбутнього взагалі не існувало. Стів згадав, що Джоселін трохи боялася темної ями під батутом. Вона боялася, що настане день, коли лусне одна із пружин, і Тайлер з вивихнутою ногою застрягне у цій темній дірі. Батут вони пізніше звідти забрали, а діра залишилася. Тією дірою була смерть, і зрештою смерть таки його вхопила. І зараз він лежав у тій дірі, за милю звідси, на цвинтарі святої Марії, у темній дірі, й там він залишиться назавжди.

Стів опустився на коліна поряд із насипом над могилою Флетчера, з орієнтиром нагорі, який Метт спорудив із обрубків деревини, і прошепотів: «Чуєш, друже? Попіклуйся там про Тайлера, гаразд? Я знаю, ти б за нього життя віддав. І я зробив би те саме».

І раптом йому почувся голос Тайлера: «Метте, Флетчер мертвий. Хіба ти коли-небудь чув, щоб Флетчер раніше так завивав?»

«Ні, але ж він до того і мертвим не був.»

Стів відчув, як усім його тілом пробіг холод. Тієї ночі він відкинув цю думку як нісенітницю, але ж то було правдою. Флетчер був мертвим… окрім тієї ночі, коли вони чули, як він виє в лісі. Тієї ночі Катаріна повернула йому життя.

«Ні. Про такі речі ми не думаємо.»

Він сіпнувся і пригадав іще одну думку: «Пізніше я вже не вірив у відьом, а отже, робив це, вправляючись у підтримці рівноваги.»

Хтось поряд із ним прокашлявся, і Стів, стрепенувшись, подивився угору. То був Лоуренс. У траурному костюмі він мав вигляд сумний і змучений.

— Вибачте, я не хотів вас налякати.

— Жодних проблем, Лоуренсе. Як ти?

Хлопець знизав плечима, ніби демонструючи, що його самопочуття зараз не мало жодного значення.