Суд відбувся у вівторок увечері в Меморіальній залі, і на нього зібралося усе місто. Стів прибув разом із Джоселін і Тайлером і, побачивши ряди людей у чергах на вході, відразу зрозумів: скромний будинок, що, здавалося, ось-ось мав луснути від величезного натовпу, геть не був до того пристосований. Якщо у зборах Дня всіх святих взяли участь до восьми сотень людей, то наразі, мабуть, їх зібралося майже дві тисячі.

Тайлер благав, щоб йому дозволили залишитися вдома, але Стівові зателефонував хтось із ради й наголосив, що присутність його сина є обов’язковою. Серце раптом почало гупати у Стіва в грудях, ніби довбня. Того дня за обідом він не міг проковтнути ані крихти, хоча й намагався це приховати, і Джоселін спитала його, чи він часом не захворів.

— То, мабуть, просто нерви, — сказав він, шкодуючи, що не може розповісти їй, чим насправді занепокоєний.

Тайлера у муніципалітеті допитували двічі: в неділю і в понеділок. Стів підняв бучу, вимагаючи дозволити йому бути присутнім на допитах, оскільки Тайлер був неповнолітнім, але зрештою мусив здатися й чекати у приймальні разом з Пітом і Лоуренсом Вандермеєрами. В останнього на лобі був великий поріз із накладеними на нього швами. Тайлер вийшов, після нього зайшов Лоуренс. Стів запитав Тайлера, як усе пройшло, і той відповів, що не так вже і погано. У неділю вранці Джейдон почав давати зізнавальні свідчення, отже, їхні ноутбуки, телефони і Лоуренсів айпед були конфісковані для розслідування. Стів молився, щоб вони не припустилися помилок, але відверте обурення Піта тим, як Джейдон намагався втягнути у халепу ще й друзів, видавалося щирим і, певно, мало спрацювати на їхню користь. Коли трохи пізніше вони пішки поверталися додому, вже без Піта і Лоуренса, Тайлер сказав, що в нього склалося враження, ніби Бурак і Джастін не ляпнули нічого зайвого. Хоча Тайлер аж ніяк не був балакучим, скидалося на те, що йому вдалося продемонструвати готовність до щирого співробітництва зі слідством, а коли його запитали про гіпотетичний сайт, він удав, що нічого не розуміє, і то було краще, ніж мовчанкою перешкоджати слідству. Стівові залишалося тільки сподіватися, що й Лоуренсу вдасться зробити те саме.

Він був налаштований помірно оптимістично… до дзвінка з ради у другій половині цього дня.

Натовп юрмився коридорами по всіх проходах до Меморіальної зали і не давав пройти тим, хто чекав у гардеробі. Спочатку Стів, Джоселін і Тайлер приєдналися до групи людей, що стояли зліва від рядів складаних стільців, але як тільки їх помітили охоронці, що, здавалося, стовбичили повсюди, то відразу ж провели на другий ряд, де для них були зарезервовані місця поряд із Вандермеєрами. Пробираючись крізь скупчення людей, Стів відчував на собі їхні погляди. Усі обличчя були похмурі, на кожному з них читався якщо не страх, то гнів.

— Жалюгідне видовище, еге ж? — зауважив з усмішкою Піт, коли вони всілися.

Стів був приголомшений:

— Надто велика тіснява. Якщо вибухне паніка, люди затопчуть одне одного до смерті.

— Боюся, вони навмисно провокують сум’яття. Ти оце бачив?

І він вказав на сцену. За трибуною і плакатом з написом «ДОВІРЯЙМО БОГОВІ Й ОДНЕ ОДНОМУ» висів широкий плаский екран. Стів відчув, як кров відлила від його обличчя. Ці бовдури збиралися показати відеозапис, щоб спровокувати заколот.

— Сподіваюся, сюди не привезуть тих хлопців. Бо інакше вони стануть ягнятами, яких поведуть на заріз.

— Якщо це зроблять, ми будемо по вуха в лайні. Та навіть якщо й не зроблять, ми все одно будемо по вуха у лайні.

В кінці зали почалася штовханина. Люди натикалися на останні ряди стільців і кричали, маса народу позаду, що невпинно зростала, штовхала їх уперед. Охоронці побігли, щоб забрати з останніх рядів частину стільців і таким чином звільнити місце для стояння. Із великим занепокоєнням Стів помітив, що аварійні виходи вже були заблоковані. Тіснява була навіть на балконі.

— Люди добрі, дайте сісти особам похилого віку! — прокричав хтось. — Поступіться місцями, вчиніть як справжні американці!

Один за одним зайшли члени ради і розсілися за трибуною. Стів зауважив, що їх тільки шестеро, власниця м’ясної крамнички була відсутня. Тільки тоді гамір, нарешті, стих. Раптом запала така неймовірна тиша, що не було чути ані кроків, ані шурхотіння, ані кашлю. Ніби усі затамували подих в очікуванні дійства, що мало розпочатися.

Колтон Метерс взяв слово одразу, без вступних ремарок з боку мера. Його командирський голос був глибоким і гордовито-спокійним. Відлуння від нього розбивало тишу, ніби хвилі темної води.

— «Боже, Свої суди мені подай, і я правдою судитиму народ Твій, а вбогих Твоїх справедливістю, і тиснути буду гнобителя!» Псалом 71. Дорогі друзі, жителі міста, цього вечора ми зібралися разом, щоб винести судове рішення щодо жахливого злодіяння і блюзнірського знущання, яке зачіпає нас усіх, — каменування Катаріни ван Вайлер минулого четверга, 8 листопада, молодими людьми Джейдоном Холстом, Джастіном Вокером і Бураком Шеєром, що завершилося смертю нашої дорогої Рити Мармелл, упокій, Господи, її душу.

Усі, звісно, були у курсі того, що сталось, але тепер, коли пролунало конкретне звинувачення, натовпом прокотилося зітхання, в якому вчувалися лють і відраза. Цієї миті спільне обурення поділяв кожен — молодий і старий, чоловік і жінка, віруючий і атеїст.

Адріан Чесс, член ради, чий кричущий несмак в одязі перевершувала лише кричуща безхребетність, прокашлявся і почав читати з аркуша, не маючи в голосі й половини Метерсової харизми:

— Пані та панове, пані Мармелл померла в результаті смертельної внутрішньоцеребральної гематоми мозку в ту саму мить, коли сталося каменування, що, поза сумнівами, є аналогією з інцидентами 1967 року, коли було знято один зі швів на роті Катаріни. — Він кашлянув. — Масштабні наслідки безвідповідальних і мерзенних вчинків, скоєних цими молодими порушниками, могли б торкнутися кожного з нас. Ви, ймовірно, помітили, що я вживаю термін «порушники», а не «підозрювані». Я роблю це на підставі переконливих доказів, які ми вам зараз збираємося продемонструвати, щоб ви усвідомили усю варварську сутність цього злочину.

Стів побачив, як Роберт Грім, що сидів на сцені, заплющив очі. Повага Стіва до керівника служби безпеки зросла. Грім був проти цього — можливо, проти всього цього чортового процесу.

На пласкому екрані з’явився знайомий ліс за його будинком і розгорнулися недавні події. Тайлер, що сидів за Стівом, схилив підборіддя на груди і конвульсивно дрижав. Стів волів би, щоб Тайлера позбавили того видовища, але хлопець був змушений переживати усе спочатку: шпигання відьми палицями, бійку, в якій Лоуренс отримав поранення, крики відчаю і, нарешті, глухе ляпання об вологе дно резервуара каміння, що відстрибувало від заклятої плоті. Стів стиснув синові руку, але очі Тайлера вже були повні сліз. Джоселін до того відмовлялася дивитися це відео і тепер сиділа, закривши рот руками.

А потім екран згас, і присутні втратили контроль за емоціями. Жахливою була сама лиш думка про каменування, але коли вони на власні очі побачили, як це було, несамовитий гнів спалахнув, ніби легкозаймистий фосфор. Всі були шоковані. Почулися відчайдушні зойки. Люди ридали. «Де ці вбивці?» — заволав хтось. «Будь-хто з нас міг загинути», — почувся інший голос. «Ми дістанемо їх», — завищав іще хтось і засміявся маніакальним сміхом, що нагадував кінське іржання, ніби сам не вповні вірив у серйозність сказаного, але відразу ж цей сміх потонув у одному спільному, несамовитому, мстивому крикові: «Дістанемо їх!» Люди в кінці зали цілим натовпом подалися вперед і попадали одне на одного, ніби повірили в те, що на сцені були самі реальні підозрювані. Стів ані на мить не сумнівався у тому, що, якби то виявилося правдою, їх би лінчували тут же на місці. Поперекидалися стільці, затріщав розірваний одяг, люди попадали на підлогу, на когось наступили. Охоронці вживали неймовірних зусиль, щоб втримати ситуацію під контролем.