І знову Катаріна спробувала простягти руки.

Руки Стіва тремтіли, коли він обхопив лезами одну з ланок ланцюга. Ніби десь іздалеку він почув страждальний, божевільний зойк, і вже не впізнав у тому звукові крик своїх власних думок: «Що я роблю курва що я роблю що я роблю ЩО Я РОБЛЮ?»

А потім він звів рукоятки болторіза.

Гучне ДЗЕННННЬ! — і ланцюг розпався, обидва його вільні кінці розлетілися, вдарившись об підлогу стайні.

Повсюди у Блек-Спрінзі його жителі відірвалися від справ, ніби почули далекий грім із небес. Люди раптом відклали роботу, припинили куховарити чи мити посуд, відчувши колективну пульсацію тривоги, що пронизала їх аж до середини кісток. Ніхто не міг зрозуміти, що то таке, але всі інстинктивно відчули: щось таки сталося, якась жахливо непоправна подія.

Залізо слід було прокусити ще у трьох місцях, і лише тоді зміг Стів розплутати ланцюги та зняти їх із худорлявого тіла відьми.

Коли він це зробив, вона повільно підвела мертві руки до свого обличчя з невидющими очима. А потім кивком покликала Стіва.

Вона повела його назад до будинку. Позаду них коні, оскаженілі від страху, били копитами у двері стайні, але Стів їх вже не чув. І на своє відображення він теж не подивився, коли вони пройшли повз дзеркало в їдальні, одне за одним, ніби два привиди. І це було добре, адже, якби він побачив своє обличчя, то, напевно, закричав би. То було обличчя старезного діда, причому очі та рот були настільки перекривлені, що, здавалося, вони більше ніколи не зможуть закритися.

Нагорі у спальні він знайшов манікюрні ножиці Джоселін і пінцет.

Катаріна чекала внизу, її витримка була безмежною.

Коли він знову поглянув на неї, вона вказала йому на свій рот.

Стів спробував почати розмову, але голос зірвався, і він не зміг видати ані звуку. Він прокашлявся і спробував іще раз:

— Поверни мені мого Тайлера.

Відьма пальцем вказала на свій рот.

— Будь ласка, поверни його до життя, як ти вже робила це із власним сином.

Тиша. Лише той палець. Кістлявий, непорушний, байдужий.

Стів підкорився.

Його пальці тремтіли, коли він один за одним розрізав шви, що з’єднували її губи.

Потім пінцетом витяг нитки з її мертвої плоті.

Потому відступив назад, і її понівечений рот із плямканням розтулився. Катаріна здригнулася і зробила скрипучий, схожий на шкряботіння, вдих. І знову жителі Блек-Спрінга відчули шок, цього разу навіть сильніший за попередній. Вирячилися очі, вулицями залунали крики, люди ніби в гарячці дивилися одне на одного й гадали: «Господи…. що це таке відбувається?»

Для Стіва тих сцен не існувало. Він почав знімати шви з її лівого ока.

Одна за одною падали нитки на підлогу.

Тріпалася вкрита лушпинням, синювата, запалена шкіра повік.

Покінчивши з лівим оком, Стів узявся за праве.

Але, коли й те було зроблено, відьма, прикривши очі рукою, відвернулася, захищаючи свого визволителя від себе самої. Її обличчя перекривилося, ніби вона страждала від нестерпного болю, а її тіло неприродно нахилилося вперед. Вільною рукою вона махнула Стівові, пропонуючи йому тікати, тікати, тікати — геть звідти.

І якраз тоді нова хвиля шоку прокотилася Блек-Спрінгом, але цього разу вона вдарила по жителях не зсередини — тепер її, здавалося, породила сама земля. На мить перед їхніми очима усе почорніло. Вулиці наповнив звук, гранично реальний, низький звук, ніби десь під містом, у темному склепінні перекочувалася якась велетенська потвора, і від тих рухів дрижали асфальт і дерева в лісі. Дзвони Кришталевої церкви відлунили глибоким, урочистим співом. В Акерманс Корнері вівці Джона Бланчарда прорвалися крізь огорожу і притьмом повтікали. Джейдон Холст нервово застогнав у гарячковому сні, в якому кат без обличчя знову і знову нівечив його закривавлене тіло. У центрі управління Відьмоконтролю Роберт Грім і Клер Хеммер побігли проходом до екрана, який з мерехтінням вмикався і вимикався, дзижчав і гудів. А потім у Блек-Спрінзі не стало електрики. Аварійні генератори заревли, але відразу ж і вимкнулися, а в деяких вікнах на тлі денного світла, що поступово вмирало, із тріскотом згасли різдвяні вогники.

Темрява впала не лише на Блек-Спрінг. По всьому Гайленду і по всій Гудзонській долині — саме так, на трасах і в офісних будівлях на Мангеттені — на жителів Блек-Спрінга, які в мить, коли Катаріна відкрила очі, перебували волею обставин за межами міста, напали смуток і морок, невимовні, жахливі, настільки потужні, що перевищували будь-яке людське розуміння. Негайно по тому вони почали бачити образи, яких їхні крихкі душі винести не могли, і в них пробудилася жага до смерті, як єдиної можливої втечі від власного існування. Були серед них щасливці, що перебували не так далеко від дому, і вони збагнули: сила, яка завжди приковувала їх до Блек-Спрінга, зросла до енного ступеня, отже, вони чимдуж понеслися назад… але були й такі, для кого порятунок так і не настав, і вони повісилися у комірках для мітел або, щосили натиснувши на газ, врізалися своїми машинами в дерева, трощачи власні тіла у хмарах диму та пітьми.

А в будинку наприкінці Діп-Голлоу-роуд Стів, роззявивши рота, із жахом вдивлявся у нелюдську, скоцюрблену постать, що досі закривала рукою злі очі. Її мертвотно-бліда плоть і покручені кінцівки нагадували свастику. І знову вона махнула йому рукою, щоб забирався геть. На мить йому здалося, що його ноги наповнилися рідиною, бо він ніяк не міг ними ворухнути. В шию ніби хтось устромив крижані голки, коли він подумав, що Катаріна відкрила очі… й зараз погляне на нього.

Із криком Стів Грант кинувся тікати із власного дому. Він побіг до лісу, щоб врятувати життя.

За десять миль звідти, у Ньюбурзі, Джоселін Грант також відчула першу хвилю шоку, але, прийнявши її за штурхан від розхитаних біоритмів, викинула те почуття з голови. Коли нахлинула друга хвиля, вона підняла погляд від примірника «Есквайра», який бездумно гортала, і вдивилася в огорнуту тишею лікарняну палату. А коли невдовзі по тому накотила третя хвиля, сильніша за перші дві, вона, ніби ракета, вистрибнула зі свого крісла, і журнал впав на підлогу.

Метт стогнав і крутив головою уві сні. Джоселін здивовано зупинилася біля його ліжка і поклала руку йому на плече.

— Метте, Метте, ти мене чуєш? Ти мене чуєш, любий?

Але Метт не відповів. Його ліве око закривав ватний тампон, підтримуваний пов’язкою через всю голову. З лівого ока пов’язку було вже знято. Око залишалося закритим, але цей його неспокій був найвагомішою ознакою повернення до життя за всі дні, що він тут лежав. Чи прокинеться він врешті-решт? Але її збудження раптом перекрила зростаюча паніка. «Сталося щось погане. Щось дуже погане.»

Джоселін це відчула. То не була гра її уяви. Це «щось» було повсюди навколо неї, але вона не могла збагнути, що то було. Воно було недоторканним, ніби перешкоди в ефірі між двома радіоканалами. Настінний годинник показував кілька хвилин по п’ятій. Вітер, ніби отримавши дозвіл робити усе що завгодно, хльостав поліетиленовим пакетом об решітки радіаторів машин, що виблискували на паркінгу, відбиваючи різдвяні вогники. Усе було ніби таким, як завжди, і водночас усе змінилося.

Щось пішло не так не лише тут, а й удома, у Блек-Спрінзі. Джоселін відчувала, як та невідома сила притягувала її.

Вона зателефонувала Стіву, але відповіді не було, навіть від його автовідповідача. Лише тиша. І в своїй голові вона почула безкомпромісну відповідь, ніби та тиша була безпосередньо пов’язана з її інтуїтивним чуттям: ми повинні дістатися дому, поки не стало занадто пізно.

Воно захопило її зненацька. Видіння. Те саме видіння, вона відразу ж його впізнала. Це видіння приходило до неї лише раз — вісімнадцять років тому в бамбуковому бунгало в Таїланді. Але воно завжди ховалося десь на задвірках її розуму, й на ньому лежала відповідальність за чимало темних хвилин їхнього життя у Блек-Спрінзі, попри те відносне щастя, яке, як вони гадали, в них було.