— Сто чортів у печінку… — тільки й міг вимовити Джейдон.

— Ти оце відзняв? — запитав Лоуренс. Тайлер опустив очі й побачив, що тільки-но припустився найганебнішої помилки у своїй кар’єрі репортера-початківця. Він був настільки шокований, що не встежив, як камера посунулась і почала знімати супер-пупер-цікаву картинку з краю тротуару, а відьомський трюк із ляльковою анімацією залишився за кадром. Він відчув, як його щоки заливає рум’янець, і подумки вилаяв себе, проте решта хлопців надто заглибилися у те, що робила вона, щоб звертати на нього хоч якусь увагу.

— Що трапилось? — запитала Сью, намагаючись розгледіти бодай щось з-за спини Бурака у дверному прорізі. Нікому й на думку не спало покликати її.

— Погляньте на це, — відповів Джастін, — вона намагається проштовхнутися крізь стовп.

Так насправді й було. Три століття відьма проходила крізь це місце, і так мало бути й сьогодні, стояв би там стовп чи ні.

— Вона, теє, заздалегідь запрограмована, — сказав Лоуренс.

— Поглянь, як вона товче ліхтарний стовп, — промовив Джейдон.

Секунд тридцять метал іще терся об метал, а потім відьма раптово прослизнула крізь нього, зробила свій пірует у три чверті й щезла.

Джейдон зареготав першим, за ним — Бурак.

Усі хлопці нестримно, несамовито реготали, поплескуючи один одного по плечах і штовхаючись кулаками. Позбавлені почуття гумору гарпії біля фонтана розвернулися й витріщилися на них. Вони побачили «ГоуПро», й одна з них заволала:

— Агов, а що то у вас таке? Що це ви, молодий чоловіче, робите цією камерою?

— От ви й попалися! — гарикнув Джейдон. — Хто з вас її перекинув?

Серед жінок почалося загальне замішання, ніби вони серйозно вважали, що хтось із них міг штовхнути відьму (або ж люди, яким понад сімдесят, повністю втратили здатність відповідати на безпідставні звинувачення), і це ще більше розвеселило хлопців. Сміючись, вони за хвилину прослизнули крізь блокпост і побігли униз по Діп-Голлоу-роуд. А вже за двісті ярдів від того місця розреготалися по-справжньому і, не в змозі більше стримувати цікавість, зупинилися на узбіччі, щоб продивитися запис на рідкокристалічному дисплеї відеокамери.

Кадри не повинні містити несподіванок, адже їхній зміст відомий. Це перші зображення в історії журналістики, на яких надприродне явище пікірує в асфальт. Вони настільки унікальні, що за кілька хвилин мали б стати вірусним відео на ютьюбі, після чого ними захоплюються, їх спростовують на сотнях блогів, не кажучи вже про нескінченні повторення на шоу Джиммі Феллона. Але, звісно, того не стається. Звісно, кадри втаємничують. Однак того ж вечора вони справді набувають культового статусу — в певному сенсі.

Хлопці не вчора народилися на світ і знали, на що йшли. Вони вирішили самі в усьому зізнатися, адже єдина можливість уникнути Дудлтауну, на їхнє переконання, полягала в тому, щоб першими розповісти про те, що сталось, вдаючи наївність.

— Та ми лише клеїли дурня, — каже Тайлер, коли вони показують Робертові Гріму «директорську копію» кліпу. В цьому варіанті видно лише, як відьма крокує уздовж струмка, наштовхується на стовп і гепається. Грім прокручує відео безпосередньо з карти пам’яті. Це єдині записи з того ранку, що лишилися на камері, й таким чином їх відредагував Тайлер. А решта надійно заховані на його макбуці й захищені паролем. Тайлер намагається надати своєму голосу інтонацій щирого каяття, уявляючи в себе над головою німб, але через певний час вже не може стримувати сміх.

Роберт Грім також регоче. Навіть сльози течуть по його щоках, коли він бачить, яку штуку встругнули хлопці. Пізніше так само реготатимуть завсідники таверни «Тихий чоловік», коли скупчуються того вечора навколо ноутбука Гріма. І ніхто з них не усвідомлює, що то не просто невеличка розвага з комедійним приземленням відьми на дупу. То — тріумф, яким би він не здавався малим і позбавленим наслідків, над тим, що затьмарювало їхні життя, скільки вони себе пам’ятали. За сміхом приховується колективне звільнення від чогось, що сидить настільки глибоко, що стає нез’ясовним. А згодом, коли Тайлер осягає сутність того, що сталось, страх проймає його до самих кісток.

— Звісно, офіційно я не можу цього схвалити, — каже Роберт Грім, припинивши сміятись і стерши сльози з очей. Але за мить він знову заходиться реготом. Без зайвих слів хлопці згоджуються на його пропозицію. Щоб уникнути розгляду справи радою, вони повинні усе повернути на місця, із власних кишень заплатити за пошкоджений кабель і решту тижня провести за прибиранням сміття у парку Ледікліфф.

Коли Тайлер лягає спати цієї ночі, він одержує приватне повідомлення від Джейдона:

Тайлер все ще приголомшений успіхом «тестування ліхтарного стовпа» і не розуміє, що має на увазі Джейдон. Потім, коли він пише репортаж для «Розплющ свої очі», Лоуренс питає його: «Гаразд, але що це все доводить?» Тайлер глибоко замислюється.

Але наступного дня, прибираючи в парку, він бачить у дощовій мряці обличчя людей. У його житті розпочинається світанок. Здається, усі знають, що він зробив, і за пару днів Тайлер стає культовим героєм. Ніхто не говорить ані слова, але всі йому всміхаються і мовчки його підтримують. Проте ці усміхнені обличчя його бентежать. Їм годилося б бути приємними, але так не стається. Обличчя людей спотворені, й завжди такими були. Коли люди усміхаються, він їх не впізнає. Вони забули, як слід сміятися.

На цих обличчях забагато складок і зморшок, як для віку їхніх власників. Ці обличчя живуть власним життям, і щодня дедалі глибшими стають на них зморшки. Ці обличчя сплющені, похмурі, їх гнітить незборимий стрес. Вони є справжніми обличчями Блек-Спрінга. І коли люди намагаються усміхнутися, здається, що вони хочуть закричати.

Того вечора Тайлер лежить у ліжку, охоплений грізним передчуттям мороку і жаху. Два образи в голові не дають йому заснути аж до світанку: людські обличчя у пелені дощу, які здіймають крик, та відьма, що падає на землю. Потім вони тьмяніють і розчиняються у чорноті.

Колишній Пополопенський туристичний центр у самому низу Олд-Майнерз-роуд із 1802 року належав Військовій академії США у Вест-Пойнті. На зовнішньому фризі стіни досі можна побачити викладені плиткою великі старовинні букви шкільного гасла: ОБОВ’ЯЗОК — ЧЕСТЬ — БАТЬКІВЩИНА. Наразі цей аванпост покинуто, й офіцери з Пойнту зробили все, щоб забути про нього. Проте прапор з орлом на гербі все ще висить над скромним музеєм у туристичному центрі, де можна побачити ностальгійні світлини — сепії з армійськими офіцерами у військовій формі та жінками в оздобленому хутряними комірцями вбранні. Туристичний центр також не працює. Але якби вам пощастило зазирнути досередини, ви б могли розгледіти вицвілу чорно-білу світлину, що непомітно висіла у закапелку. Світлина зображала сцену на площі Церкви святої Марії. На ній троє жінок, вбраних у лахміття, з очима, розмальовані так, ніби вони були зашиті, нахилилися уперед та погрожували кулаками невеличкій групі дітей у штанцях до колін і теплих пальтечках. У схожих на клешні руках вони тримали мітли, подібні до тих, якими користувалися сажотруси на початку попереднього століття. Світлину було підписано: СВЯТКУВАННЯ НАПЕРЕДОДНІ ДНЯ ВСІХ СВЯТИХ, 1932 РІК.

Але навіть якби відьми на світлині вставили свої мітли у маленькі дитячі дупи й почали б вертіли їх як дзиґи, допоки б ті не згоріли у полум’ї, навіть це анітрохи не зіпсувало б Робертові Гріму його чудового настрою. У ніч після інциденту з ліхтарним стовпом він вийшов трохи за північ із «Тихого чоловіка» та попрямував униз із ноутбуком під пахвою і широкою посмішкою на обличчі.