За кілька секунд Катаріна вже схилилася над ним своїм негнучким тілом, а її губи були біля самого його вуха. Втекти від мертвої жінки, не доторкнувшись до неї, ніяк не вдалося б, тож Роберт Грім завмер на місці, заткнув пальцями вуха й почав щосили співати. Але цього разу то вже була не мелодія «Katrina & the Waves», то був жалюгідний стогін, що геть не скидався на пісню; це була какофонія звуків, породжена інстинктом виживання, інстинктом захисту від відьминого шепоту — і весь цей час він був змушений дивитися в її зашиті очні ямки і вдихати її нудотний сморід, її запах твані та смерті.

Метта тримали у стані медикаментозної коми до другої половини дня суботи. Він пробудився о четвертій, коли Стів, Джоселін, Мілфорд Гемптон (батько Джоселін, який прилетів з Атланти) та Мері Вандермеєр повернулися з обіду, що здебільшого лишився непочатим, у внутрішньому дворику лікарні. Але незабаром стало ясно, що він не відповідає на зовнішні стимули, і йому було поставлено загрозливий діагноз «кататонічний ступор». Вони побачили хлопця на лікарняному ліжку, його шкіра була блідою й прозорою, а пов’язки на очах моторошно нагадували шкіряну косметичну маску класу люкс. Найжахливішим було те, що його голова вільно висіла за кілька сантиметрів над подушкою, підтримувана здерев’янілими м’язами. Черговий лікар сказав, що коли він міняв пов’язки, то помітив, що зіниця правого ока була взагалі позбавлена рефлексів. А ліве око без пересадки рогівки так і залишиться нечутливим до будь-яких сигналів. Із власного лікарського досвіду Стів знав, якими мали бути очі під тією пов’язкою — сірувато-білими, затуманеними, ніби очних яблук взагалі не було.

Ані Стів, ані Джоселін не могли спати. Джоселін не бажала повертатися до Блек-Спрінга, тож вони поселилися в готелі «Рамада Інн» у міжнародному аеропорту Стюарт, де мешкав і пан Гемптон. Стів не мав жодних сил спостерігати за станом Джоселін. Під час сніданку у готелі вона мала такий вигляд, ніби захворіла на тяжкий грип. Жінка промовляла незв’язні речення. У стані шоку геть забула правила Блек-Спрінга: слово «відьма» не раз виринало у потоці її балаканини, а одного разу вона прямо заявила батькові: «Це зробила Катаріна». Мері навдивовижу професійно справлялася з поступливим замішанням Джоселін, тому й цього разу вона спочатку, не починаючи суперечки, спробувала заспокоїти її, але потім просто повела її до туалету.

— Боже, яка жахлива історія, — промовив пан Гемптон. В нього почервоніли очі, й він не голився. Стівові батько Джоселін завжди подобався, але вони з дружиною ніяк не могли зробити так, щоб родичі стали повноцінною частиною їхнього сімейного життя. І ось тепер ці два світи, що були за сотні миль один від одного, зіштовхнулися, і те зіткнення видавалося абсолютно неприродним.

— Стіве… а хто така ця Катаріна, про яку весь час говорить Джоселін?

У Стіва не було сил на розмови з дружиною. Головні миттєвості цих подій нескінченно крутилися в його голові, й перед ним поставала загроза болю такої страхітливої потужності, що він швидко занурювався назад, у безпечний стан напівсвідомості. Але принаймні ці останні слова Джоселін відклалися у нього в пам’яті.

— Я не знаю, — відповів він. І хоча він розумів із самого початку, як це нечесно, коли доводиться брехати про смерть власного сина, однак здивувався, почувши сам себе й усвідомивши, з якою дивовижною легкістю він перекручує правду. — Вона у стані шоку. Вона зовсім втратила почуття часу. Я гадав, можливо, вона у минулому знала якусь Катаріну?

— Не знаю.

І раптом старий почав плакати. Він перехилився через стіл, вхопив Стіва за руки і стиснув їх своїми тремтячими долонями.

— Повірити не можу. Тайлер і самогубство… Чому? Невже ви з Джоселін дійсно не бачили… нічого… ніяких ознак?

Вимовляючи останні слова, він енергійно стискав руки Стіва. «Ні, — хотів відповісти Стів, раптово відчувши гнів. — Наш собака минулого місяця повис на дереві, вище, ніж міг би залізти будь-який нормальний чоловік, а ще ми влаштували катування пари хлопців на міському майдані. То було насправді щось на зразок ярмарку. Але ж, їй-бо, такого ми вже точно не очікували. Тайлер був таким…»

Раптом він зрозумів, що збирався сказати його тесть, і горло йому стиснув жахливий напад паніки, бо він не хотів чути, як ці слова вимовляються вголос. Але те сталося, і сказане роз’ятрило його зяючі ран, як сіль.

— Тайлер був таким жвавим хлопцем.

«Авжеж, таким жвавим хлопцем був отой Тайлер, якою ж він був дивовижною дитиною! Тільки чому ти, недоумку, говориш про нього у минулому часі, ніби його тут більше немає, ніби він — якась річ, що була, відслужила, і її позбулися. Авжеж, який жвавий хлопець. «Допоможи мені, тату», — ось про що він просив мене. А що я зробив? Що я зробив?»

— Я не знаю, Мілфорде, — відповів Стів, повільно хитнувши головою.

— І він дійсно нічого після себе не лишив, навіть записки? Мені не треба знати, що в ній було, але мені було б легше, якби я знав, що вона існувала.

— Ні. Мені про це не відомо.

Де, в біса, були Джоселін і Мері? Стів так хотів, гостро потребував припинення цієї розмови.

Пан Гемптон випустив руки Стіва зі своїх немічних рук і втупив очі в землю.

— А чи не могло статися так, що Тайлер сам зробив це з молодшим братом? Що то було щось на зразок… приступу божевілля?

Стівові довелося міцно закусити вже й до того покусані губи, щоб втримати себе в руках.

— Мілфорде, я не знаю, — відповів він тремтячим голосом.

Їх відвели до невеликої кімнати для бесіди з лікарем Метта і психіатром. Там був і Воррен Кастільо, він мав за потреби їм допомагати і… наглядати за ними обома. Джоселін, здавалося, вдалося взяти себе в руки трохи краще, ніж то було вранці, а отже, ніякої таємної інформації вона не розкрила. Натомість жінка почала ридати, і стос серветок на пристінному столику невпинно зменшувався.

Запитання лікаря були очікуваними, і більшість із них залишилися без відповіді. Покінчивши з цим, лікар сказав:

— Є одне чутливе питання, яке я хотів би з вами обговорити. Наразі донорської рогівки для Метта немає. Що швидше ми йому допоможемо, то більшими будуть шанси на повне відновлення його зору. Чи не могли б ви дозволити нам скористатися рогівкою Тайлера, щоб допомогти його братові?

Якимось внутрішнім чуттям Стів очікував цього запитання, але все одно воно його приголомшило. А психіатр додав:

— Ви не зобов’язані відповідати просто зараз. Візьміть час, поміркуйте над цим. Якою б жахливою не була його смерть, принаймні в цьому можна було б знайти бодай якийсь її сенс.

«Авжеж, — подумав Стів, — візьмемо найкраще, що є у них у двох, і зробимо з того одного сина. Може, в цьому і прихована якась логіка, але я її второпати не можу». Проте, він швидко сказав «гаразд», адже ця відповідь була очевидною.

— А ви, мем? Яка ваша думка?

Джоселін приклала серветку до очей.

— Стіве, якщо ти погоджуєшся, то нехай так і буде. Тайлер заради Метта віддав би усе.

Це була тривожна мить, і обидва лікарі замовкли. Воррен здивовано звів брови і уважно обвів їх поглядом. Джоселін знову почала плакати, а, отже, нічого не помітила. Але Стів збагнув: вони їй не повірили. Вони були переконані, як і батько Джоселін, що Тайлер, перш ніж вбити себе, наставив на брата шприц-пістолет. Воррен теж це помітив — і був задоволений. А Стів відчув, як його серце розірвалося навпіл. Його синок, його Тайлер, був змушений розпрощатися з життям — проти власної волі, будучи заклятим настільки потужною силою, що годі й збагнути, силою, яка накрила собою й Метта, — а вони всі гадають, що Тайлер був навіженим. Таким собі недоумком, схибнутим, кровожерним підлітком, одним із тих, про яких пишуть у газетах.

І ця кричуща несправедливість змусила Стіва уперше за весь час заплакати. Його довгі схлипи ставали все голоснішими, глибоке горе шматувало його на частини. Джоселін не мала сил втішити його, так само, як і в нього не було до того сил втішати її. Так вони і сиділи, кожен у своєму кріслі, одинокі, занурені у своє горе, і Стів не був певен, чи зміг би він прийняти розраду від Джоселін, навіть якби вона була у змозі те зробити.