Воррен провів їх до кафетерію лікарні з видом на Гудзон. З широкого вікна відкривався вид на паркінг із деревами й на річку, що ліниво текла за ним. Величезна різдвяна ялинка на круговій алеї погойдувала гілками, а денне світло потроху щезало, поступаючись темряві. Тепла чарівність зимового дня розсіялась, настав холодний, суворий грудневий вечір. Неподалік, у морзі в іншій частині будинку, лежав його син, голий і розсічений, і зараз, мабуть, патологоанатом видаляв усі його життєво важливі органи.

— Я дуже перепрошую, — почав Воррен, — але нам треба вирішити кілька практичних питань до того, як прийдуть трунарі від «Нокс і Крамер» і почнуть готувати похорон. Що ви бажаєте зробити з Тайлером: поховати тіло чи здійснити кремацію?

— Поховати, — відповів Стів, майже не вагаючись, і Джоселін здивовано втупилася в нього.

— Стіве…

Похоронної страховки в них не було, але гроші не були проблемою. Однак Стів завжди вважав, що вони не відносяться до того типу людей, які надають символічного значення могилі на цвинтарі. Колись вони говорили одне одному, що бажали б, аби їм після смерті влаштували кремацію, говорили, певна річ, гіпотетично, як завжди говорять про це, коли смерть здається далекою. Але тепер він раптом уявив, як їхні друзі та знайомі повертаються з ними з церемонії кремації і починають їсти принесені салати і кіші, й усе те — після того, як Тайлера було вкинуто до печі. Від жару засмалиться і почорніє його м’яка шкіра, обгорить його волосся, за кілька хвилин розпадуться м’язи, які стільки років були тілом його сина. І нічого від Тайлера не залишиться, лише купка попелу й дим, що пасмами вилетить з труби і рознесеться у холодному повітрі, а потім його молекули осядуть на дахах тисяч будинків. Цього Стів не міг витримати, він знав, що хоче за будь-яку ціну тримати сина поряд із собою.

— Ми його поховаємо, — повторив він.

— Ох, Стіве, не знаю… — сказала Джоселін. — Тайлер завжди хотів забратися із Блек-Спрінга, хотів пізнати світ за його межами. Чи не було б краще, якби ми розвіяли його прах десь у гарному місці?..

Але Стів не бажав іти на поступки. Він сам не знав, чому. Можливо, його вибір був егоїстичним, але для нього це було важливо, ніби хтось його напучував іззовні, й він підкорявся тому внутрішньому голосу.

— Джоселін, я хочу, щоб він був із нами. Я хочу мати змогу приходити до нього.

— Гаразд, я віддаю тобі право вибору, — погодилася вона. Врешті-решт, ішлося про Тайлера, якби помер Метт, приймала б рішення вона.

— Де ви хочете поховати його? — спитав Воррен.

«Поруч із Флетчером на задньому дворі», — раптово спалахнула думка в голові у Стіва, і він відчув, як його тіло стало крижаним.

— У Блек-Спрінзі.

— Цього я і боявся, — зітхнув Воррен.

— То проблема?

— Ні. Звичайно ж, ні. Вам буде надано усі можливості, щоб зробити так, як вважаєте за потрібне, можете на це розраховувати. Просто ми непокоїмося — і це ще м’яко сказано. Поведінка Катаріни змінилася, усі в місті психують. Ми не знаємо, чого ще чекати.

— Воррене, Тайлер, імовірно, якимось чином почув її шепіт. Хіба це не єдине розумне пояснення? То був жахливий нещасний випадок.

— Минулого вечора вона напала на Роберта, — стиха докинув Воррен.

Стів і Джоселін приголомшено втупилися в нього.

— Не хвилюйтеся, з ним усе гаразд. Просто ми всі шоковані. Ми геть нічого не розуміємо, скидається на навмисний напад.

— Але чому вона робить такі речі? — запитала Джоселін, і її досі тремтячий голос став уривчастим. — Стіве, чому вона вбила Тайлера? Я намагаюся не думати про це, але знову і знову я це бачу, бачу, як він там висить… а потім бачу, як Метт набиває собі рот тими грибами… То був не він, ти ж це знаєш, то вона змусила його зробити це, вона хотіла забрати Метта від нас теж… І щоразу, коли я намагаюся згадати обличчя Тайлера, мені це не вдається… я бачу лише її обличчя, її очі — відкриті… і вона дивиться на мене…

Сльози текли в неї по щоках.

— Стіве, допоможи мені, будь ласка, обійми мене, просто зараз.

«Тату, допоможи мені.»

Стів зробив це. Він обняв її і тримав в обіймах, а вона невтішно ридала в його сорочку, але то не справляло на нього жодного враження. Йому здавалося, що він обіймає кусень тіста. І весь цей час він виглядав із вікна і дивився на людей, що йшли круговою алеєю під виючим вітром, і в кожного були власні внутрішні примари і сумні спогади. Але вони йшли додому, і ті обставини, що спонукали їх прийти до лікарні, віддаляться від них; вони прийдуть до своїх домівок, де на них чекатимуть діти під різдвяними ялинками. Несподівано Стів побачив перед собою жахливо чітку картину того, як діти плавають у великих банках із формальдегідом під сосновими лапами — голі, роздуті дитячі тіла у жовтуватій воді, один з них — Тайлер, в його вирячених очах відбиваються різдвяні вогники.

У вівторок була церемонія прощання з Тайлером. Оскільки єдине в Блек-Спрінзі похоронне бюро було розташоване у будинку для літніх людей «Роузбург», вибір приміщення було зроблено на користь заскленої тераси з заднього боку «Тихого чоловіка». Тайлерові завжди подобалося приходити сюди з друзями на рутбір, і бармен зі сльозами на очах повідав Стівові, що цей чудовий хлопець завжди був прикладом для інших.

У другій половині дня в понеділок розпач Джоселін досягнув піку. Їй стало ввижатися, що тих жахливих подій насправді не було, і її охопила паніка. Стів знайшов її у «лімбі», де вона витягала нитки з килима — одну за одною. Увечері доктор Стентон дав їй нейролептиків — вперше від п’ятниці вона заснула, і то вже було бодай невеликою ознакою покращення.

Піт наполегливо просив Стіва не обділяти увагою нікого з живих членів сім’ї. Стів у душі знав, що його друг має рацію. Джоселін була у стані повного колапсу, а Меттові не ставало краще. Попри успішну пересадку рогівки, не було жодної ознаки того, що до Метта повертається свідомість. Але Стів був не здатний приділити молодшому синові чи дружині увагу, якої вони потребували і на яку, ймовірно, заслужили. Його розум був переповнений думками про Тайлера.

Вранці того дня Тайлера привезли до «Тихого чоловіка» в сучасній фанерній труні світлого кольору. Стів і Джоселін вже були там і деякий час провели з ним наодинці до того, як труну пізніше зачинили. Тайлера одягнули, як вони того й хотіли, — у джинси, білу футболку з вирізом у формі букви V та його улюблений кардиган — такий одяг він носив би і за життя. Патологоанатом чудово з ним попрацював. Стів знав, що від мотузки на шиї мали залишитися сліди, але їх навіть не було видно.

Він був таким вродливим. Його син. Його Тайлер.

Він мав такий вигляд, ніби заснув. Неймовірно спокійний. Неймовірно живий. В голові Стіва проповзла бентежна думка про те, що Тайлер дійсно спав і лише чекав на те, щоб розплющити очі, потягнутися і встати з домовини. Але цю ілюзію розвіяла легка пульсація генератора під ліжком з системою охолодження. Тайлер розкладався зсередини, і цей процес можна було хіба що трохи загальмувати. Якби підняти одну з його повік, можна було б побачити, як на тебе дивиться кулька з пінопласту — патологоанатом запхав її туди, щоб заповнити нею очне яблуко.

Прибула Лорі. Сказала, що її батьки не змогли відпроситися з роботи на прощання з тілом, але будуть присутні на похованні. Стів плакав разом із нею, а потім повів її всередину.

— Чи можу я… доторкнутися до нього? — спитала вона через якийсь час.

— Звісно, сонечко, — відповів Стів. Вона обережно взяла руку Тайлера у свою, але швидко її випустила, мабуть, злякавшись того, якою вона була холодною і закляклою.

«Авжеж, так воно і буває, — подумав Стів. — Але ти можеш його відпустити. Спочатку трохи болітиме, але твоє життя триватиме далі. Наступного літа в тебе вже, можливо, буде новий бойфренд, а Тайлер перетвориться хіба що на болючий спогад, який поступово зникне».