— Ви що, справді думаєте, що…

— А яке рішення прийме, на вашу думку, рада, якщо підуть розмови про те, що хлопці не лише спричинили паніку минулого тижня та загибель собаки Стіва, а й винні у смерті літньої жінки? Пан голова Метерс наполяже, що то — внутрішня справа міста, і змусить усіх голосувати під машкарою демократії. Але якщо розслідування не провести делікатно, тут буде суцільна анархія. Хіба ви не помічаєте, як налякані люди? Вони будуть здатні буквально на все, коли дізнаються, хто спричинив таку ситуацію.

Обличчя Воррена прояснилося:

— Ось тому ми і збираємось бути на крок попереду них. Ми тихо візьмемо їх і допитаємо відповідно до положень Постанови про надзвичайний стан.

— Добре, а що каже Постанова про тих, хто «свідомо і серйозно порушує громадський порядок у місті», під що, чорт забирай, підпадає, на моє глибоке переконання, і каменування?

— Та годі вже, Піте, то усього лише старий ідіотський закон, написаний у вісімнадцятому столітті, — різко відповів Грім.

— Постанова про надзвичайний стан якраз і є тут законом. Я б на твоєму місці таким певним не був.

— Слухайте, то все лайно собаче! Ми поки що, курва мати, усе ж таки в Америці живемо. Гадки не маю, скільки часу минуло відтоді, як стався останній випадок, що підпадав саме під це положення закону, а тому ті правові норми ніколи не адаптувалися до сучасного кримінального законодавства. Ми це з’ясуємо на засіданні ради.

Проте решта людей уникали дивитися одне на одного і з явним дискомфортом поопускали очі на підлогу. Лише Воррен насмілився відкрити рота:

— До Дудлтауна посилали і за значно дрібніші провини.

— Люди добрі, годі вже! — закричав Грім, не вірячи власним вухам. Він відчував, що його загнали у глухий кут, і це ще більше дратувало його. — Ви ж насправді в це не вірите! Я не хочу давати прогнозів щодо того, яким буде вирок, бо це вирішувати усій раді, але не хвилюйтеся, ми придумаємо щось сучасне. Вибачте, але замовчати це я не можу. Поза будь-яким сумнівом, вони вчинили злочин. І хтозна, що ті йолопи встругнуть наступного разу? Може, візьмуть та й спалять її, адже, врешті-решт, саме це ми й робимо з відьмами. Хочете цього дочекатися? Якби Катаріна відреагувала на каменування бодай трішки по-іншому, ми б усі вже були мертвими.

— Я цілком свідомий цього, — тихо відповів Піт.

А потім заговорив Стів:

— Тайлер і Лоуренс не на жарт бояться тих хлопців, а надто Джейдона. А ще бояться того, що буде, коли їх звільнять.

— Не лізьмо наразі поперед батька в пекло, — відповів Грім. — Припускаю, якийсь час вони світла денного не побачать.

— Послухайте, ви ж маєте повноваження запросити допомогу в Пойнту, якщо, звісно, вважаєте це за потрібне. Правда ж? — запитав Піт із раптовим проблиском надії. — Якраз тепер варто було б це зробити. Якщо Метерсу знову забажається, щоб ця справа стала внутрішньоміською, як це було у випадку з Ротом, напруга в місті тільки зросте. Трохи зовнішнього контролю не завадило б, щоб трохи вгамувати пристрасті.

Грім гірко засміявся:

— Слухайте сюди, друже. Якби це було можливо, я б уже телефонував їм просто зараз. Рада заборонила мені інформувати Пойнт про те, що сталося минулого тижня.

— Що?!

— Через історію з Ротом. Якщо не підкорюся їхньому наказу, то втрачу роботу.

Це була правда, однак ці нові події були досить скандальними, щоб виправдати ініціативні дії. Роберт Грім не міг дати чіткого пояснення того, чому слова Вандермеєра настільки його засмутили. Ніякої конкретної причини тому не було. Дійсно, люди повільно божеволіли, і якщо так піде й далі, повернення назад уже не буде. Він знав, що найрозумнішим рішенням було б нейтралізувати ситуацію, піти на крок попереду Метерса, але ж він цього не допустить. Грім гадав, що голова ради не зайде так далеко, щоб його звільнити, адже заміни йому не було, але не був у тому цілком упевненим. Колтон Метерс, на його думку, становив собою особливу форму життя, що мала багато спільного з багнистим болотом: вона не піддавалася еволюції, але кожен найменший прогріх засмоктувала на якусь смердючу глибину, де пам’ять про нього зберігатиметься назавжди.

— Мені здається, вам не варто діяти аж так радикально, — раптом сказав Стів. Піт здивувався, але Стів лише знизав плечима. — Я розумію, що раду це не виправдовує, але, якщо ви звернетеся до Пойнту, вони вчепляться за вас. Мені здається, буде краще, якщо ви усіх заспокоїте і спробуєте переконати раду, щоб вона почати працювати власними мізками.

— Згоден, — відповів Грім, геть відкидаючи сумніви і тим самим припускаючись жахливої помилки. — Сьогодні ж увечері я поінформую раду, і ми заарештуємо цих мерзотників. Усе буде гаразд. Хоча ми й живемо у Блек-Спрінзі, але все ж таки не звірі.

Гризельда Холст дійшла висновку, що її жертвоприношення було неймовірним успіхом. Уперше після народження сина вона відчувала неперевершене щастя — почуття моторошне і водночас блаженне. Так інші люди відчувають радість від теплого літнього вітерцю або від аромату бузку, що росте біля стіни альтанки в садку. Трагедія була в тому, що Гризельдине щастя тривало лише чотири дні: воно обірвалося назавжди у суботу ввечері з арештом її сина.

Спочатку вона почувалася ображеною, навіть загнаною на слизьке. Гризельда приготувала таке чудове жертвоприношення, проте Катаріна не схотіла щезати, а отже, жертву не було принесено до кінця. Але то було ще півбіди. Зросла небезпека того, що Гризельду таки викриють. У понеділок, закривши крамничку, вона відчула сильне бажання піти й запитати, що ж таке трапилось, але не насмілилась, добре розуміючи, що мусить поводитись обачно. Проте вже наступного дня, коли почало скидатися на те, що вона таки дешево відбулася, жінка трохи інакше поглянула на ситуацію. Катаріна так трималася за павича, бо ж хотіла усім показати, як вона вдячна Гризельді, своїй подрузі! А ще з доброго дива припинив кровоточити струмок. До Гризельдиної голови почала заповзати думка про те, що її вчинок був актом справжнього героїзму. Успіх дав їй мовчазну, але палку насолоду, і вона поринула у фривольні фантазії. Якби люди тільки знали, вони б пронесли її вулицями на руках. Влаштували б велику вечірку з танцями і піснями, і всі б їли її паштет. А втім, Гризельда не хотіла ані визнання, ані слави. Вона прагнула одного — щоб її люба Катаріна була нею задоволена.

Настала субота, і Гризельда стала за прилавок у пречудовому настрої. Стравою дня в неї були «теплі фрикадельки з підливою». Народ валом валив до її крамнички, ніби всі вони в душі здогадувалися, що саме вона є їхньою рятівницею. Навіть пані Шефер сердечно з нею привіталася і купила два фунти вирізки з огузка, ніби то була якась дрібничка.

Того вечора Гризельда, взявши з собою до ліжка цілу миску ліверної ковбаси, з задоволенням дивилася шоу «Суботнього вечора у прямому ефірі», як раптом почула внизу гучний грюкіт у двері. Вона неабияк здивувалась, адже гості до неї ніколи не заглядали, а Джейдон після вечері зачинився у себе в кімнаті.

— Джейдоне, відчини двері! — гукнула вона. Відповіді не було, з мансарди долинало лише бухання його стереосистеми.

— Джейдоне!

Почуваючись ображеною, вона взула капці й у самій піжамі вийшла в коридор. Вона вже збиралася піднятися нагору й вишпетити Джейдона, бо ж скільки разів вона говорила йому, що всі його справи з друзями стосувалися тільки його, а не її. Але грюкіт не лише не припинився, а й посилився, тож вона, буркочучи й тяжко ступаючи, почала спускатися сходами. Вона увімкнула світло в магазині, й дверний дзвінок почав дзеленькати без упину.

«Зараз, зараз, вже йду, — бурчала вона, човгаючи довкола прилавку, — самі знаєте, мені вже давно не шістнадцять!»

За плетеною віконною фіранкою бовваніли три здоровезні постаті. Еге ж, Джейдонові друзі, як вона й гадала. Вона відімкнула двері й уже приготувалася зустріти гостей суворою реплікою на кшталт «хлопці, ви, що, зателефонувати йому, чорт забирай, не могли?», але слова ті застигли в неї на вустах. Перед нею стояли Рей Деррел і Джо Ремзі зі «Швидкого фарбування», а з ними — Тео Стекхаус, власник гаража на Діп-Голлоу-роуд, де минулого літа Джейдон мав якусь гівняну, за його словами, роботу. Троє здоровезних, повнотілих чоловіків, повних тестостерону, так що здавалося, ніби одяг на них ось-ось трісне. Не відразу помітила вона за їхніми спинами Колтона Метерса, на дві голови нижчого за них, закутаного в пальто. На відстані стояв з увімкнутими фарами «шевроле» Рея Деррела.