Литмир - Электронная Библиотека
A
A

— Джоселін, заради всього святого!

«Тойота» різко смикалася на всі боки, і Джоселін та Метт розгойдувалися на задньому сидінні. На мить окрик батька вивів жінку з заціпеніння, але вона відчула, як відразу ж знову занурюється у нього, ніби намагаючись, хоч і марно, боротися з анестезією. Машину знову струснуло, Джоселін прийшла до тями і впіймала себе на тому, що обмотує ремінь безпеки сидіння Метта навколо його шиї, намагаючись задушити його ним, хоча насправді — звільнити його у пориві материнської любові.

Відчувши спалах потужного, невимовного страху, вона випустила ремінь.

«Воно тебе зачакловує. Воно тебе гіпнотизує. А щойно йому підкоришся, воно змусить тебе вбити себе. Так вона, мабуть, заволоділа Тайлером.»

Жахливе вищання гальм — і «тойота» зупинилася на узбіччі.

— Прокляття, що з тобою, в біса, сталося? — закричав батько, озираючись назад із водійського місця.

— Ой, тату, я не знаю.

Пан Гемптон злякався того, що побачив. Джоселін була по-справжньому, неприховано нажахана. В її розширених очах було благання.

— Поквапся, довези нас додому. І ще, будь ласка, говори зі мною весь час…

— Але скажи мені все таки, що сталося!

Не могла вона сказати йому того, як не могла й розповісти про справжню причину смерті Тайлера. Джоселін дуже шкодувала про це й вирішила, що розповість батькові все, коли випаде слушна нагода. Він мав право знати, навіть якщо це суперечило правилам, знати про те, що саме Блек-Спрінг забрав у нього старшого онука. Але зараз для неї життєво важливим було дістатися до міста; вона відчувала, як її сила тягне кудись донизу…

— Не питай зараз у мене нічого, будь ласка, — сказала вона, задихаючись на кожному слові. — Пізніше я про все розповім. Просто говори зі мною, це важливо.

Щось у цих її останніх словах нарешті вразило пана Гемптона. Сила, що напала на неї, стала і для нього джерелом безпричинного страху. Тож він скерував «тойоту» на виїзд із 9W, а потім на дорогу 293 до Блек-Спрінга.

— Мені не сподобалося, що Стів залишився вдома. Ви двоє мали би бути поряд із сином, а надто зараз. Я переживаю за Стіва. Він погано дає собі раду. Та й ніхто на це не здатний, чорт забирай, то все такі мерзотні, гнилі справи, але…

Маючи найкращі наміри, пан Гемптон, однак, припустився фатальної помилки: він говорив лише сам… а отже, не помітив, як очі Джоселін майже відразу втратили блиск і тепер байдуже втупились у нікуди. Вони не проїхали і півшляху до того єдиного помаранчевого світлофора, за яким був поворот на Діп-Голлоу-роуд, як обоє, Джоселін і Метт, кожен на своєму боці сидіння почали битися головами об дверцята машини. Пан Гемптон стиха вилаявся. Кинувши погляд через плече, він побачив, що Джоселін намацує ручку дверей, і різко вдарив по гальмах. Кермо закрутилося в його руках так хутко, що обпекло йому долоні, й знову зупинка їх струсонула, всі троє смикнулися уперед, натягнувши ремені безпеки.

— Тату, допоможи мені, будь ласка… — скам’яніла від жаху Джоселін підняла на нього погляд. Її голова збоку була глибоко розсічена, по обличчю струменіла кров. Вона знову пригорнула Метта і почала його погойдувати.

Пан Гемптон безпорадно дивився на них. До горла підступала нудота. Він не міг збагнути, геть не міг збагнути, чому, але його пронизувало гостре відчуття того, що час спливає. І раптом він зрозумів, що причина усього цього була в них попереду і чекала… в кінці цієї дороги, у лісі, в нічній пітьмі ховалася таємниця.

А наступної миті пан Гемптон усвідомив іще одне: якщо він цієї таємниці не розкриє, то ані на йоту про те не жалкуватиме.

Тремтячою рукою він увімкнув передачу і продовжив рух у бік Блек-Спрінга.

Джоселін опустила віконну шибку й відчула, як у голові прояснюється від потоку холодного повітря. Вони проїжджали повз мовчазну темряву лісу Чорної скелі, яка ніби говорила: усе тут як завжди, — але вона знала, що то не так, вона відчувала, наскільки усе змінилося на гірше. Ще трішки далі цією дорогою — і вони будуть у безпеці, який би сенс не було вкладено у те слово. Не має значення, що то за сенс, вона за кілька секунд усе побачить на власні очі… якщо, звісно, припустити, що там ще є на що дивитися.

І коли перед їхнім зором виник знак на в’їзді до міста «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО БЛЕК-СПРІНГА», вона це побачила, і в неї відвисла щелепа.

Пан Гемптон прибрав ногу з педалі газу, а потім вдарив по гальмах.

— Я не хочу в’їжджати у Блек-Спрінг, — промимрив він.

— Тату!

— Я… А знаєш, що? Давай повернемо назад. Ми усе ще… маємо певні справи… у Ньюбурзі. Саме так. Мені треба бути в іншому місці. — Він вже почав розвертати машину, але не міг відірвати очей від картини перед ним. Через це машина ледве не з’їхала із проїжджої частини у придорожній рівчак.

— Тату, не роби цього! Ми мусимо їхати далі!

Але батько її не слухав. Він пробурмотів щось нерозбірливе, і від звуку його голосу Джоселін перетворилась на холодний камінь. Вираз заціпеніння з’явився на її обличчі, але потім змінився повним розумінням. То вже був не її батько. Та сама сила, яка тягла її до Блек-Спрінга, гнала його звідти геть.

«Тому що він був Чужинцем».

Вона щосили смикнула дверцята машини, відчинила їх і витягла Метта на дорогу. Повертатися до Ньюбурга вони не могли — там була їхня могила.

— Тату, будь ласка… — благала вона.

— Вибач, крихітко, — він оглянувся довкола і подивився на неї очами, в яких не залишилося нічого від очей її батька. — В мене багато справ. Там, удома, в Атланті.

«Тойота» різко сіпнулася і з розчиненими задніми дверима вискочила на дорогу. Рвонула вперед, проїхала метрів зо тридцять, і лише тоді двері, грюкнувши, зачинилися. Джоселін який час гукала услід батькові, але незабаром він зник з її очей.

У свої тринадцять років Метт усе ще був дитиною, стрибок у зрості в нього був попереду, проте Джоселін було досить-таки важко тримати в руках його податливе тіло. Якщо вона потягне його додому на собі, її спина цього не витримає, але ж вибору немає. Їм треба принаймні перетнути межу міста. Зціпивши зуби, Джоселін завдала Метта собі на спину і попрямувала до міста.

Перед ними в непроглядній темряві лежав Блек-Спрінг.

З іншого боку кордону, там, де був Гайленд-Фолз, світили вуличні ліхтарі, їхнє світло тьмяно відбивалося у воді Довгого ставка поряд із дорогою. У Блек-Спрінзі ж було темно, хоч у око стрель. У пітьмі ледве можна було роздивитися обриси великих будинків і дерев. Джоселін не бачила навіть той єдиний світлофор, який мав бути далі попереду, але чула, як він скрипить від вітру. Електрики не було ніде. Але це було щось більше, ніж просто відсутність електричного світла… нібито сама ніч згустилася найтемнішим відтінком чорного кольору, стала пітьмою, до якої людське око ніколи не зможе звикнути. Саме тут, на межі міста, цей контраст був надзвичайно відчутним. Складалося враження, ніби на цей віддалений куточок світу хтось вилив чорнило, і ця чорнильна пляма зростатиме й зростатиме, доки не заповнить увесь Блек-Спрінг і не затулить усі промені світла й надії. З губ Джоселін зірвався мимовільний стогін, та вона знала, що тільки ця темрява й була єдиним порятунком для Метта і для неї самої.

Тримаючи на собі сина, Джоселін пройшла повз знак на в’їзді до міста, і її поглинув морок.

Розділ 30

У Блек-Спрінзі на вулицях були юрми людей. Це трохи нагадувало переддень Нового року, коли всі виходили на вулиці, щоб привітати одне одного зі святом. Тільки от феєрверків не було. Натомість жителі міста несли ліхтарі, свічки та саморобні смолоскипи, які ніби вирізали на промерзлій землі насичено-темні, загострені тіні. Та й нічого святкового в тому геть не було. Перший шок поступово зійшов нанівець і його заступив страх, що вже нікуди не зникав, а, навпаки, підживлювався чутками, що ширилися, містом ніби стихійна лісова пожежа.

— Невже вона знову забрала в когось життя?..

— Кажу вам, зараз усе саме так, як було тоді, у шістдесят сьомому…

79
{"b":"814060","o":1}