— Я хотів подякувати вам за все, що ви зробили. За те, що не видали нас, Тайлера і мене.

— Нема за що.

Лоуренс підійшов ближче і став поряд біля могили.

— Знаєте, він так любив Флетчера. Можливо… якби Джейдон не нацькував, чорт забирай, цього собаку на неї… можливо, нічого того і не сталося б. Розумієте, він цього не заслужив…

Його голос зламався, і сльози потекли у хлопця по щоках. Стів відчув, ніби у нього щось вибухнуло в горлі.

«Ні, Тайлер того не заслужив, точно не Тайлер. Не давай йому віддалятися від себе, адже, якщо це зробиш, ніколи того собі не пробачиш. Якщо тебе мучить біль — плекай його, якщо тебе палить вогонь — не гаси його. Нехай він горить, тримай його живим. Так, тримай його живим…»

Господи Ісусе. То вже було занадто. Біль був надто потужним, Стів не мав сил його терпіти. Кожна клітинка його тіла голосно тужила за Тайлером, він палко бажав обняти його і сказати: «Я тебе люблю». Він віддав би буквально все на світі, щоб відмотати час назад. Не зробив Тайлер прориву в журналістиці, не знайшов він і чарівної дівчини у Нью-Йорку, ні, він помер у петлі при ясному розумі, чудово усвідомлюючи, що сталося, спостерігаючи за тим, як світ залишає його.

З усією стриманістю, на яку лише був здатний, Стів промовив:

— Можливо, Лоуренсе, тобі вже час іти додому?

Лоуренс витер сльози.

— Маю сказати вам іще одне. Якщо не зроблю цього зараз, то не зроблю ніколи. Це стосується Тайлера.

Стів заплющив очі і, здригаючись, зробив глибокий вдих. Син його сусідів гадає, що чимось завинив, і ось тепер, у найтемнішу мить його горя, прийшов, щоб скинути з себе цей тягар. Стів збагнув, що мусить випити цю гірку мікстуру до останньої краплини.

— І про що мова? — сухо запитав він.

— Тайлер ніколи не вчинив би нічого подібного із власної волі. Він неодмінно мав почути її шепіт. Іншого варіанту немає. Але Тайлер не був до неї жорстоким. Інші — так, але Тайлер — ніколи. Він завжди її захищав. Спочатку я не второпав, чому це їй забаглося чи то помститися йому, чи то з іншою метою зробити те, що вона зробила. Але потім я раптом збагнув, що то була не вона.

Настала тиша. Час минав.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми записали її шепіт. Дали тому хлопцеві з Гайленд-Фолз послухати його, щоб переконатися, що йому він не нашкодить. Я припустив, що коли ви удвох пішли до Відьмоконтролю, Тайлер стер той файл. Але ж, розумієте… ми записали його на Джейдонів телефон. Я бачив, як Джейдон його стирав, але він міг лише удати, що робить це. Я подумав: ні, вони ж схопили того гівнюка, правильно? Відьмоконтроль мав відразу ж вичистити його телефон. Але то був аудіофайл. І це мене налякало. Ну, тобто, чому вони мали стирати усі його музичні кліпи? — Стів зрозумів, до чого хилить Лоуренс, ще до того, як він це вимовив. — А що, як Джейдон і досі має той запис?

«Я ніколи на вас зла не тримала», — почув він голос Гризельди Холст. Ну, вона-то, може, й не тримала. Тепер він усе збагнув. Знову спалах жаху — і все стало на свої місця. Його щелепа, здавалося, відпала сама собою, і несподівано він згадав про те, що вразило його тоді, того вечора, на березі Гудзона, коли вони чистили Тайлерів макбук, — думка про те, що, можливо, рятуючи Тайлера, він йому тим аж ніяк не допомагає.

Лоуренс щойно подякував йому за те, що він зробив, але, якщо його припущення правдиве, тоді Стів, попри всі його гарні наміри, несе відповідальність за смерть сина.

Він мимоволі стиснув кулаки, і на якусь мить подвір’я загрозливо попливло перед його очима, ніби він ось-ось втратить свідомість. Кров відлила від його обличчя, і стало чути, як десь у голові гупає серце. Ніби здалеку він чув Лоуренсів голос:

— Можливо, вам вдасться щось знайти на його ноутбуку. Я знаю, він писав багато постів про те, що робив, хоча й не завжди публікував їх в інтернеті. Може, він писав щось… цими останніми днями.

— Я не знаю його пароля, — почув Стів власний голос.

— О, зате я знаю.

— І який він?

— Ваш день народження.

Він вчасно добіг до унітаза і бридким струменем виштовхнув із себе половину слойки з фруктами та ранковий ковток несмачної кави. Впав на коліна, вчепився пальцями в унітаз і завис на ньому з заплющеними очима, з головою, обважнілою від фізичного виснаження і ментального колапсу, допоки нудота не відступила. Виходила з нього здебільшого жовч, адже кілька днів Стів ледве змушував себе з’їдати бодай що-небудь. Відчувши, що сили відновилися, він змив за собою, підтягнувся до раковини, прополоскав рот, побризкав водою на обличчя, а потім глянув на себе у дзеркало, щоб оцінити ситуацію.

І раптом він завмер. За вікном ванної кімнати сиділа сіра сова. У маленькому, загнутому дзьобі птах тримав мишу — пенсильванську полівку. Миша була недбало розірвана навпіл, і з її маленького понівеченого тільця звисала стрічка кишок. Сова холодно дивилася на Стіва золотаво-коричневими очима, що нагадували повний місяць, аж поки той не грюкнув у вікно — поспішно і різко.

Одним різким рухом сова захилила голову догори, іншим — проковтнула здобич. А потім змахнула крилами і вмить щезла.

Охоплений пекучим бажанням зберегти сина живим, Стів пошкандибав нагору, щоб дізнатися про останні факти, пов’язані з його смертю.

У кімнаті Тайлера нічого не змінилося. З минулої п’ятниці Стів заходив сюди лише раз — щоб узяти з шафи одяг, в якому його поховали. Чоловіка відразу ж вразило те, яким моторошно затхлим було в ній повітря і наскільки явно зберігся в ньому запах Тайлера. Постіль була зім’ята, робоче крісло Тайлера — висунуте з-за столу. На столі лежав макбук, він чекав там із п’ятниці, відтоді, як Тайлер закрив його і пішов до стайні по мотузку. Стів спробував уявити, що міг Тайлер відчувати в ті останні миті, але не зміг цього зробити, оскільки відчув щось інше, щось набагато тривожніше. Ніби в цій кімнаті накопичився потужний електричний заряд, ніби сама кімната чекала на щось… ніби Тайлер міг будь-якої хвилини зайти і забрати своє життя з того місця, де він його залишив, і відтоді нічого й не змінилося.

«А за кілька днів по тому жителі містечка побачили, як хлопець розгулює вулицями Нью-Бека.»

Занепавши духом, Стів сів за стіл Тайлера і відкрив макбук. Певна річ, він знав, що пароль не спрацює. Тайлер отримав цей комп’ютер лише за дев’ять днів до смерті як подарунок перед Різдвом, оскільки старий був, вочевидь, напакований шпигунськими програмами. Звісно, він мусив придумати собі новий пароль. Однак Стів спробував таки ввести свій день народження… і вмить на макбуці Тайлера засвітився робочий стіл.

Спершу йому стало незручно… ніби незаконно зайшов на чужу територію, ніби Тайлер стояв позаду і дивився на нього з-за його плеча. Раптом він почув у голові його бездоганно чіткий голос: «Тату, я вважав, що ти мені допоможеш». Стів бачив перед собою обличчя сина, але воно різко відрізнялося від того, яким він його пам’ятав. Він не міг утямити, як саме… але смерть його таки змінила. «Я вважав, що ти мені допоможеш, — сказав він сумним і сповненим докору голосом. — Зі мною нічого не мало трапитися, а ось тепер я мертвий. Як ти дозволив цьому статися?»

Найлегше було б скинути усю відповідальність на Джейдона Холста. Яке потужне насіння ненависті посіяв Стів у серці юнака, якого так катували перед усім містом, що той ледве не помер, — і це все тому, що намагався захистити свого сина! Як він взагалі міг бути таким бовдуром?

Але Стів знав — то була не дурість. Він зробив це з почуття любові. Тільки чи не було це майже одним і тим самим?

«Я дуже завинив перед тобою, Тайлере. Я дуже, просто неймовірно винен…»

Заплутуючись дедалі більше у цьому руйнівному павутинні провини, Стів почав оглядати вміст комп’ютера сина. Його надії швидко розвіялися — Тайлер мало що встиг зробити. Чоловік відкрив вордівські документи і проглянув історію браузера. Він подивився останні відеоблоги на каналі Тайлера в ютьюбі й здригнувся, побачивши свого сина — «ТайлерФлоу95» — веселим і сповненим життя, як раніше. Карта пам’яті відеокамери була порожньою, за винятком кількох старих файлів.