– Ах, я й забула! Ми бачили багато ферм, дуже багато! – вигукнула Дон, надихана самим лише спогадом про ферми. – Нам показували взірцевих корів. Чудові утеплені корівники. Ми були там ранньої весни, і стада ще не вигнали на пасовища. Приміщення для худоби під домом. Кахельні печі з дуже гарним орнаментом… – Не розумію, як можна бути такою сліпою. Піти на повідку в дівчиська з явно скаліченою психікою. Вона хотіла утекти. Її не можна було повернути. Вона стала геть іншою. Щось пішло косо-криво. І вона так погладшала. Я подумала: і ця повнота, і ця лють показують, що вдома щось негаразд. І що винний ву цьому я. Ні, я так не подумала. Ми всі живемо сім’ями. І саме в сім’ях щось завжди йде косо-криво. – …І вони пригостили нас домашнім вином, домашнім печивом, і взагалі, були напрочуд приязні, – казала Дон. – А коли ми приїхали вдруге, стояла вже осінь. Усе літо корови пасуться в горах, там їх доять, і корова, яка давала найбільше молока, йде першою, коли їх заганяють у зимові стійла, з найбільшим дзвоником на шиї. Корова-переможниця. Їй роги прикрашають квітами і всіляко проявляють шанобу. Спускаючись із високогірних пасовищ, корови йдуть низкою, і найкраща корова – попереду всіх. – Може, вона пішла, щоб ще когось убити? Як можна було взяти на себе таку відповідальність? І знаєш, Шейло, вона так і зробила. Так, зробила. Вбила ще трьох. Як тобі? Не кажи мені цього, не муч мене. Я кажу тобі правду. Вона вбила ще трьох. А ти могла б цього не допустити. Ти мучиш мене. Ти це говориш, щоб мене помучити. Вона вбила ще трьох. – І всі, хто влітку ходив у гори доїти – діти, дівчата, жінки, – причепурюються у швейцарські народні костюми, приходить оркестр, звучить музика, і внизу, на майдані, застеляють святкові столи. А потім корів ведуть у зимові стійла, у ті, що під домами. Повсюди чистота і краса. Побачити все це було великою удачею. Сеймур сфотографував усіх корів, і діапозитиви можна дивитися через проектор.
– Сеймур фотографував? – запитала його матір. – А я вважала, що ти смертельно боїшся фотографувати, – і, нахилившись, Сильвія Левов поцілувала його; замилування первістком світилося в її очах.
– І все ж цей прекрасний син переміг себе. Там, під час подорожі, він був людиною з «лійкою», – сказала Дон. – І ти зробив чудові знімки, правда, мій любий?
Так, усе було правдою. Це справді був він. Прекрасний син, який зробив світлини, купив Меррі швейцарське платтячко, а Дон – намисто з діамантами, і розповів своєму брату і Шейлі, що загалом Меррі убила чотирьох. Це він купив сім’ї на згадку про Цуґ, про карколомну швейцарську епопею їхнього життя керамічний канделябр, наполовину заліплений воском свічок, що саме зараз опливають, він розповів брату й Шейлі, що Меррі вбила чотирьох людей. Він, який не розлучався з «лійкою», розповів їм обом – тим, котрі найменше вартували довіри, і він не мав над ними ніякої влади – про те, що накоїла Меррі.
– А куди ще ви їздили? – спитала Шейла в Дон, ніяк не показуючи, що в машині вона одразу розповість усе Шеллі, а Шеллі скаже «о Боже» і, може, навіть заплаче, бо він і добрий, і м’який, але, приїхавши додому, одразу ж зателефонує в поліцію. Якось він уже переховував убивцю. Прихистив на три дні. Прожив ці дні в страху: жахіття, нерви от-от не витримають. Але тоді був тільки один труп – це нестерпно само собою, проте є можливість якось замкнутись на цій «одиничності явища», до того ж дружина наполягає, нерозумно, звичайно, але й альтернативи теж нема, бо дівчина – її колишня пацієнтка, і вона пообіцяла їй, і професійна совість теж не дозволяє… А зараз четверо. Це вже занадто, це вже неприйнятно. Вбити чотирьох невинних – варварство, неприпустима жорстокість, і тут є альтернатива, альтернатива – апеляція до закону. Обов’язок перед законом. Їм же відомо, де вона. Промовчавши, вони також можуть зазнати переслідування з боку закону. Ні, більше Шеллі не випустить ситуацію з-під контролю. Швед чудово це бачив. Шеллі одразу ж зателефонує в поліцію – він зобов’язаний це зробити. «Чотири жертви. Вона в Ньюарку. Адресу знає Сеймур Левов. Він був у неї. Він був у неї сьогодні». Шеллі був точнісінько таким, як описав його Лу Левов. Лікар, авторитетний, моральний, відповідальний. І він не дозволить своїй дружині стати співучасницею чотирьох убивств, скоєних зіпсованим бридким дівчуром, ще однією звихнутою рятівницею пригноблених. Безумна терористична налаштованість, зав’язана на хибній ідеології, – і ось вона скоює найстрашніший зі злочинів. Так Шеллі оцінить те, що сталося, і що він, Швед, може зробити, щоб змінити цю оцінку? Як можна змусити Шеллі інакше подивитися на речі, якщо він і сам більше не в змозі дивитися на них якось інакше? Слід негайно відвести його вбік, подумав Швед, розповісти все самому, сказати все, що можна, аби зупинити його, вибавити його від думки, що законослухняний громадянин мусить негайно її здати, щоб захистити невинних людей; треба сказати йому: «Її використали. Їй запудрили мізки. Їй притаманний жаль. Вона була чудовою дитиною. Всього лише дитиною, яка потрапила під вплив поганих людей. Вона нізащо не додумалася б до такого сама. Просто вона ненавиділа війну. Ми всі її ненавиділи. Всі відчували лють і безсилля. А вона була маленькою дівчинкою, спантеличеним підлітком, дівчинкою із загостреною реакцією. І вплуталась у справи, яких сама не розуміла. Хотіла рятувати людські життя. Я не намагаюся знайти для неї політичне виправдання, бо такого виправдання не існує. Та все ж неправильно бачити тільки один результат. Її дії мали причини, дуже важливі з її точки зору, тепер вони не мають значення: вона відкрила для себе нову філософію, а війна закінчилася. Ніхто з нас як слід не розуміє, що ж сталося. За позірним фасадом стоїть дуже і дуже багато чого. Авжеж, вона була не права – вона скоїла трагічну, страшну, жахливу помилку. Цьому нема виправдання. Але тепер вона нікому не загрожує. Жалюгідна виснажена каліка, вона зараз і мухи не скривдить. Вона тиха й невинна. Це аж ніяк не запекла злочинниця, Шеллі. Це зламана істота, котра скоїла страхітні речі, але глибоко, неймовірно глибоко шкодує про це. Який сенс кликати тепер поліцію? Так, служити правосуддю необхідно, але ж вона вже не становить ніякої небезпеки. Тобі зовсім не треба втручатися. Нічиї інтереси не потребують втручання поліції. І розплата вже без потреби. Розплата вже її наздогнала, повір. Вона винувата, це так. Питання в тому, що тепер робити. Полиш це на мене. Я догляну за нею. Вона вже не накоїть лиха – гарантую. Я подбаю про неї, про те, щоб їй надали допомогу. Шеллі, будь ласка, дай мені шанс повернути її до нормального життя – прошу, не йди в поліцію!»
Але він розумів, що подумає Шеллі: Шейла вже достатньо допомогла цій сім’ї. Ми обоє їй допомогли. Тепер вони знов у великій біді, проте лікар Зальцман більше не підмога. Тут вже йдеться не про підтяжку. Вбиті четверо. Дівчисько заслуговує на електричний стілець. Число «чотири» навіть із Шеллі зробить розгніваного члена суспільства, готового увімкнути месника. Він не без вагань здасть її поліції: мале стерво іншого не заслужило.
– Удруге? О, ми об’їздили все, – казала Дон. – В Європі можна їхати куди завгодно, всюди багато цікавого. Ми так і робили: їхали, куди бачили очі.
Але ж поліції відомо. Від Джеррі. Жодних сумнівів. Джеррі вже зателефонував у ФБР. Про що він думав, даючи йому її адресу? Розповідаючи Джеррі. Розповідаючи будь-кому. Зламатись так, щоб навіть не подумати про небезпеку, яку створює зізнання у вчинках Меррі. Зламаний, паралізований, він тримає Дон за руку і подумки повертається в Атлантік-Сіті, в «Бо-Ріваж», до Меррі, котра танцює з метрдотелем – не розуміючи наслідків свого необачного зізнання; позбавлений таланту впевнено ступати по життю Шведом Левовим, він став звичайним уламком, що крутиться у вирі, і тоне, тоне, тоне в мріях, у той час, як у Флориді його імпульсивний брат, засуджуючи все, пов’язане зі Шведом, не маючи до нього братніх почуттів, споконвічно ворожий до подарованого Шведа – до бездоганної досконалості, тягар якої приречені були нести вони обидва, – цей вольовий і позбавлений сентиментальності брат, який завжди йде до кінця і тепер, безперечно, зрадіє можливості поквитатися з ним, так, остаточно поквитатися і довести всім…
