Оптик не вірив своєму щастю, коли він кілька тижнів поспіль опинявся зі Шведом в одній команді. Для всіх новий сусід був Сеймуром, але Баккі незмінно звав його Шведом. Хто б із гравців не був готовий прийняти м’яч, хто б не розмахував щосили руками, намагаючись привернути увагу Баккі, той бачив тільки Шведа і пасував тільки йому. «Давай, Великий Шведе!» – кричав він, коли Швед, прийнявши черговий пас від Робінсона, знову губився в купі гравців. Зі шкільних часів ніхто, крім Джеррі, не називав його Великим Шведом; щоправда, у Джеррі це завжди звучало іронічно.

Якось Баккі попросив Шведа підкинути його до автосервісу, де ремонтували його автівку, і дорогою несподівано заявив, що він також – єврей і що вони з дружиною нещодавно вступили в общину Моррістаунської синагоги. Тут, сказав він, вони чимраз більше зближуються з єврейською общиною. «Відчуваєш підтримку. У місті ж в основному неєвреї. Добре, коли поряд є друзі-євреї». Єврейська громада Моррістауна, хоч і не дуже велика, була утворена ще до Громадянської війни; вона була в пошані, й туди входило чимало впливових городян – скажімо, опікун Меморіального шпиталю (на його наполегливу вимогу два роки тому в штат лікарні були нарешті прийняті двоє лікарів-євреїв) і власник найкращого в місті універмагу. Заможні єврейські родини вже років сорок жили тут у великих оштукатурених домах на Вестерн-авеню, хоча загалом цей район не вважався особливо дружнім до євреїв. У дитинстві батьки возили Баккі в Маунт-Фрідом, курортне містечко на довкільних пагорбах, де вони щоліта тиждень замешкували в готелі Лібермана. Там Баккі й полюбив сільські пейзажі Морріса, безтурботну, мальовничу сільську місцевість. Зайве й казати, що у Фрідомі євреям було добре; ще б пак, десять-одинадцять чималих готелів, і всі – власність євреїв, десятки тисяч відпочивальників – і всі євреї, які жартома самі ж називають це місце «Маунт-Фрідман». Якщо живеш у міській квартирі в Ньюарку, Пассаїку чи Джерсі-Сіті, тиждень у Фрідомі сприймається, як тиждень у раю. А сам Моррістаун, місто хоч явно не єврейське, все-таки був багатонаціональною общиною юристів, лікарів і біржовиків; Баккі з дружиною любили їздити туди в кіно, любили місцеві магазини – чудові, варто зауважити, – любили гарні стародавні будівлі і той факт, що багатьма оздобленими неоновою рекламою магазинами на Спідвелл-авеню володіли євреї. А чи відомо Шведу, що до війни на вивісці майданчика для гольфу на окраїні Маунт-Фрідома була надряпана свастика? Чи знає він, що ку-клукс-кланівці збирались на свої зустрічі в Бунтоні й Дуврі? Що до Клану вступали прості селяни та міські робітники? І зовсім близько, миль за п’ять від центру Моррістауна, на галявинах коло будинків палили хрести?

Від того дня Баккі все намагався затягнути Шведа – було б солідне поповнення! – до єврейської общини Моррістауна, уламати його якщо вже не ходити в синагогу, то хоч приходити пограти в баскетбол у Міжцерковній лізі за команду від синагоги. Ці намагання Баккі дратували Шведа; так само він сердився, коли – Дон була ще вагітна – мати ошелешила його запитанням, чи не збирається його дружина до народження дитини прийняти юдаїзм. «Чоловік, який сам не дотримується юдейських звичаїв, не проситиме свою дружину прийняти цю релігію». Він ще ніколи не розмовляв із матір’ю так різко, і вона мовчки відійшла з повними сліз очима, чим нажахала його; того дня він мусив багато раз обійняти її, щоб вона зрозуміла: він не гнівається на неї, а просто хоче сказати, що він – доросла людина і має всі права дорослої людини. А зараз, у ліжку, він розговорився з Дон про Робінсона.

– Я не для того сюди переїхав. Мене це взагалі ніколи не цікавило. Я ходив з батьком у синагогу на Песах, Шавуот і Суккот, але я так і не зрозумів, що це таке. І що там робив батько, я не зрозумів. Ніби не він це був зовсім – так це з ним не в’язалося. Він скорявся чомусь такому, що для нього не обов’язкове, чомусь такому, в чому він нічого не петрав. Скорявся задля свого батька – мого діда. І я геть не вловлюю, як усе це співвідноситься із його людською та чоловічою суттю. Який стосунок має рукавична фабрика до його людської суті – це зрозуміло. Дуже прямий. Коли мій батько каже щось про рукавички, то він знає, що каже. А як заводить мову про це все? Ти послухала б його. Якби він про шкіру знав стільки, скільки знає про Бога, то наша родина вже давно жила б у богадільні.

– Так, але Баккі Робінсон не про Бога провадить розмову, Сеймуре. Він просто хоче з тобою дружити, – сказала Дон, – от і все.

– Мабуть, що так. Але мене ці речі ніколи не цікавили, Доні, ніколи. Я не розумів їх. Чи взагалі їх можна зрозуміти? Про що вони там кажуть, для мене як китайська грамота. Я заходжу в синагоги, і все в них мені чуже. І завжди було чужим. Дитиною мене відправляли в єврейську школу, але на цих уроках я тільки й чекав, коли нарешті все закінчиться і можна буде піти на баскетбол. Я сидів у класі та думав: «Якщо я в цю ж хвилину звідси не піду, то захворію». Від таких місць віяло чимось затхлим. Я підходив до синагоги і відчував, що не хочу туди. От на фабрику я хотів од самого дитинства. А на баскетбольний майданчик мене тягнуло, ще коли я ходив у садочок. І що я хочу тут жити, я зрозумів одразу, коли побачив цей дім. Чому ж мені не жити там, де хочеться? Чому не бути з тими людьми, з якими хочеться бути? Хіба не так слід жити в цій країні? Я хочу бути там, де хочу бути, і не хочу бути там, де бути не хочу. Це і є бути американцем, чи не так? У мене є ти, у мене є дитина, вдень я на фабриці, решту часу я тут, і в цій конкретній точці земної кулі я й хочу залишатися, тепер і взагалі. Дон, нам належить шматочок Америки. Я абсолютно щасливий. Я всього домігся, досяг усього, про що мріяв!

Якийсь час Швед не з’являвся на футболі – він не хотів займатись тільки тим, що постійно відводити Баккі Робінсона від теми синагоги. У товаристві Робінсона він почувався не своїм батьком – він почувався Оркаттом…

Ні, мабуть, навіть не ним. Ким же він почувався насправді? Не в ті годину-другу раз на тиждень, коли йому доводилось ловити паси від Баккі, а весь інший час? І, зрозуміло, нікому не скажеш про це: чоловіку двадцять шість років, молодому татусеві – засміють. Він і сам глузував із себе. Воно, може, й цікаво приміряти на себе образ, який запав у душу ще змалку і не тьмяніє з роками, але в Олд-Римроку він почувався Джонні Епплсідом. Кому цікавий Білл Оркатт? Вудро Вільсон був знайомий з дідом Оркатта? Томас Джефферсон знав дядька його діда? То й на здоров’ячко! Джонні Епплсід – оце хлопець! Не єврей, не ірландський католик і не протестант. Ні, Джонні – просто американець і щасливий чоловік. Великий. Здоровий. Задоволений життям. Може, не дуже тямущий, але голова йому й не потрібна. Йому потрібні міцні ноги для ходіння та нічого більше. Радість руху. Сягнистим кроком, з мішком яблучних зерен на плечі, цей молодик, безмірно закоханий в землю, ходив пішки країною і де б не з’являвся, всюди розкидав своє насіння. Дивовижна історія. Все обійшов, усюди побував. Швед любив цю історію все життя. Хто написав її? Ніхто, нема в неї автора. Просто її проходили в початковій школі. Всюдисущий Джонні Епплсід усюди садив яблуні. Мені так подобався його мішок з насінням (чи то він сипав його в капелюх і так носив?). Несуттєво. «А хто казав йому садити яблуні?» – питала Меррі в тому віці, коли дітям уже розказують казки на сон, але ще геть мала, яка, варто йому було розпочати якусь іншу історію, скажімо там, про персиковий поїзд, починала кричати:

– Джонні! Хочу про Джонні!

– Хто казав йому? Ніхто, сонечко. Джонні Епплсіду не треба казати, щоб він садив яблуні. Він просто бере і саджає.

– А хто його дружина?

– Звісно, Дон. Дон Епплсід.

– А він має дочку?

– Аякже! І знаєш, як її звуть?

– Як?

– Меррі Епплсід!

– А вона теж саджає зернята в капелюсі?

– Ну так. Тільки вона не саджає їх у капелюсі, сонечко, а тримає їх у капелюсі, а потім розкидає. Старається розкидати якнайдалі. І знаєш, що стається в тих місцях, де падають зернята?