Так, однак ця свобода далася їм не без боротьби: батько страшно тиснув на нього, переконуючи купити дім під Саут-Оранжем, у Ньюстеді, сучасний дім, новенький, а не «мавзолей», який от-от розсиплеться. «Тобі його не обігріти», – лякав сина Лу Левов у ту суботу, коли вперше побачив величезну, стару, порожню кам’яницю з оголошенням «Продається», самотній будинок при дорозі, яка тяглася по пагорбах, за одинадцять миль на захід від найближчої залізничної станції – станції Лакаванна, в межах Моррістауна, звідки зелені вагони з екранованими дверима та плетеними жовтуватими сидіннями везуть пасажирів аж до Нью-Йорка. До будинку додавалися сто акрів землі, стара клуня і зруйнований млин, і пусткою він стояв уже цілий рік, чекаючи на покупця – з усіх цих причин він продавався менше, ніж за половину того, що просили у Ньюстеді за будинки з ділянками в якихось два акри.

– Опалюй чи не опалюй – витратиш купу грошей і однаково будеш мерзнути. А якщо снігу навалить, як ти до станції діставатимешся, га, Сеймуре? По цих дорогах тобі не доїхати. І на біса йому стільки землі? – питав він дружину, яка, закутавшись у пальто, стояла між двома чоловіками і, щоб ухилитись від дискусії, уважно розглядала верхівки дерев при дорозі. (Чи це так здалося Шведу; пізніш він дізнався, що мати напружувала зір, марно видивляючись ліхтарі вздовж дороги.) – Що ти робитимеш із цією землею, – питав його батько, – годуватимеш голодуючих вірмен? Скажу тобі, як є: ти витаєш у хмарах. Ти хоч уявляєш собі, що то за місце? Будьмо відверті – тут живуть фанатики й сектанти. У двадцяті роки в цих місцях процвітав Ку-клукс-клан – знаєш це? Ку-клукс-Клан. Люди палили на своїй землі хрести.

– Тату, Ку-клукс-клану більше нема.

– Та невже? Сеймуре, в цій частині Нью-Джерсі живуть затяті республіканці. Тут усе наскрізь просякнуте республіканським духом.

– Тату, в нас президент – Ейзенгауер. Уся країна республіканська. Президент – Ейзенгауер, а Рузвельт помер.

– Так, але тут республіканці окопалися ще за життя Рузвельта. Надворі Новий курс, а в цьому містечку суцільна республіканська пропаганда. Подумай про це. Чому тут ненавиділи Рузвельта, Сеймуре?

– Не знаю. Бо він був демократ.

– Ні, тут не любили Рузвельта, бо тут не любили євреїв, італійців, ірландців, – ті фанатики й поїхали сюди передусім саме тому. А Рузвельта вони не любили, бо він прийняв отих нових американців. Він розумів їхні потреби і намагався їм допомогти. На відміну від цих вилупків. Єврей в них і торішнього снігу не випросить. Я кажу про фанатизм, синку. Не про сліпу відданість комусь або чомусь, а про натуральну ненависть. І ці людиноненависники саме тут і живуть.

І отже, треба їхати в Ньюстед. У Ньюстеді в нього не болітиме голова за сто акрів землі. У Ньюстеді він буде між затятих демократів. У Ньюстеді його родина житиме в оточенні молодих єврейських пар, у дитини будуть друзі-євреї, а дорога на «Ньюарк мейд» займатиме від сили півгодини, якщо їхати прямо по Саут-Оранж-авеню.

– Тату, я до Моррістауна доїжджаю за п’ятнадцять хвилин.

– Це без снігу. А коли засніжить, не доїдеш. Без порушення дорожніх правил не доїдеш.

– Я сідаю на експрес о 8:28, а о 8:56 уже на Броуд-стрит. Пішки йду до Централ-авеню і приходжу на роботу о шість хвилин на десяту.

– А в снігопад? Ти не відповів мені про снігопад. А якщо поїзд зламається?

– Цим поїздом їздять біржовики. Юристи, бізнесмени, яким треба в Мангеттен. Люди не бідні. Це не поїзд, що курсує ні світ ні зоря, і він не ламається. Та й в ранніх поїздах є вагон-салон, ти не думай. Це ж не якась глухомань.

– Ти вже майже запудрив мені мізки, – відповів батько.

Швед же, неначе піонер-переселенець давнини, не збирався повертати назад. «Нерозумно», «непрактично» – це для батька нерозумно й непрактично, а він сприймав своє рішення як акт мужності. Після одруження з Дон Двайр купівля цього дому із сотнею акрів угідь і переїзд в Олд-Римрок були найзухвалішими його вчинками. Нью-Джерсі для його батька – це все одно, що Марс, а для нього це була Америка – він почувався піонером, котрий освоює Нью-Джерсі. В Олд-Римроку за їхнім порогом лежала сама Америка. От що гріло йому душу. Єврейський комплекс меншовартості, ірландський комплекс меншовартості – до біса все. Чоловіку з дружиною всього по двадцять п’ять, дитині ще й року немає: це й справді було актом зухвалості – вибратися в Олд-Римрок. Проте він не раз уже чув, що в шкіряному бізнесі батьки нерідко підминають під себе сильних, розумних, талановитих хлопців, і не збирався поповняти їхні лави. Він душею полюбив ту справу, якою займається батько, зробив усе, що мав зробити від народження, а тепер він віддаляється в інші межі, і хай йому грець, якщо він не житиме там, де захоче!

Ні, в нас уже не буде жодних комплексів меншовартості на ґрунті національності. Ми від’їхали на тридцять п’ять миль від усяких комплексів. Ніхто, звісно, не каже, що переходити межі релігій – це просто. Ніхто не каже, що немає упереджень – він сам із ними зустрічався в морській піхоті: у тренувальному таборі пару разів довелося приводити до тями антисемітів. Дон теж мала дізнатися, що таке несосвітенний антисемітизм. На тому конкурсі в Атлантік-Сіті приставлена до неї патронеса з неприхованою гидливістю обізвалася про 1945 рік, коли «Міс Америкою» стала Бесс Маєрсон: «Тоді перемогла єврейка». Їй доводилося чути багато жартів про євреїв у рідному місті, але ж Атлантік-Сіті – це вже великий світ, такий, який він є, і вона була шокована. Тоді Дон нічого йому не розказала – боялася, що він може образитися, бо вона чемно промовчала замість послати цю дуринду під три чорти, а надто, коли та сказала: «Ні, я нічого не кажу, Маєрсон була красуня, але для конкурсу це все одно ганьба». У всякому разі, тепер це не має ніякого значення. Дон була всього лише однією з учасниць, їй було двадцять два – і що вона могла сказати чи зробити? Він має на увазі, що вони обоє знають не з чуток, що упередження такого роду реальні. Але в освіченому Олд-Римроку на релігійних відмінностях не наголошують із такою силою.

Дон перебільшує. Якщо вона змогла вийти заміж за єврея, то вже точно зможе подружитися з сусідом-протестантом, а тим паче, коли те саме зробить чоловік. Протестанти – всього лише одна з категорій американців. Їх було мало там, де вона росла; де ріс він, їх також було мало, – але їх не так уже й мало в Америці. Давайте відверто: вони і є Америка. Але якщо ти не вихвалятимеш усе католицьке, як твоя мати, а я не стану вслід за батьком твердити, що євреї – сіль землі, тоді ж, напевно, з’ясується, що навколо багато людей, які не носяться з протестантизмом так, як їхні батьки й матері. Зараз ніхто ні над ким не вивищується. За це ми й боролися на війні. Наші батьки не вловлюють нових віянь, не відчувають реалій повоєнного світу, де люди можуть жити в цілковитій злагоді – різні люди, пліч-о-пліч, незалежно від свого походження. Ми – нове покоління, і не потрібні нам ніякі комплекси, ні свої, ні чиїсь. І багатих не треба боятися. Знаєш, що виявиться, коли зійдешся з ними ближче? Що це – звичайні люди, які хочуть жити так, як усі. Дивімося на це тверезо.

Швед мусив пустити в хід усе своє красномовство, щоб утихомирити Дон із приводу Оркатта, тим паче, що той рідко з’являвся на їхньому горизонті після знаменитої поїздки (Дон називала її не інакше, як «екскурсія родинним цвинтарем Оркаттів»). Тоді між Оркаттами і Левовими ще не було ні світського спілкування, ні навіть натяку на приятельські стосунки, хоча Швед суботніми ранками регулярно з’являвся на галявині за домом Оркатта, щоб зіграти в тач-футбол з його знайомими й такими самими, як сам Швед, колишніми солдатами з усього округу Ессекс, які, нещодавно одружившись, один за одним перебралися сюди, на широкі простори.

Одним із них був Баккі Робінсон, оптик за професією, дужий клишоногий коротун із круглим янгольським обличчям, який в часи, коли Швед закінчував школу, грав захисником у другому складі команди «Гіллсайд-Гай», традиційного суперника Віквейка в День подяки. У ту суботу, коли Баккі вперше з’явився в їхній компанії, Швед почув, як він розповідав Оркатту, загинаючи при цьому пальці, про спортивні подвиги Шведа в останній рік у школі: «…найкращий гравець у футбольній збірній міста, центровий у баскетбольній збірній міста й округу, перший базовий у бейсбольній збірній міста, округу та штату…» За інших обставин Шведу геть не сподобалася б така відверта демонстрація благоговіння перед ним у компанії, від якої він не хотів нічого, крім дружнього ставлення, і де його цілком влаштовувало становище пересічного громадянина, котрий прийшов поганяти м’яч на галявині; проте Баккі заражав своїм ентузіазмом щодо нього не когось там, а Оркатта, і проти цього Швед не заперечував. Вони не були опонентами – що їм ділити? – але чути, як Баккі захоплено розписує Оркатту, що за інших обставин Швед волів би сховати за завісою скромності, було приємно, і то навіть більше, ніж він міг уявити, – це було як удовольнити бажання, про яке він навіть не підозрював, – бажання поквитатися.