– У-у-уа-а-а!.. Скажіть мені щось інше. Ви прийшли сюди мене трахнути. Це ж зрозуміло. Чого б це псові-капіталісту середніх літ пертися в готельний номер, як не задля зустрічі з молодою сучкою? Звичайно ж, щоб її трахнути. Скажіть-но це. Просто скажіть: «Я прийшов тебе трахнути. Відтрахати тебе по повній». Давайте, Шведе, кажіть.

– Я не казатиму такого. Будь ласка, припиніть це все.

– Мені двадцять два. Я роблю все. Геть усе. Ану, Шведе, кажіть.

Невже це приведе його до Меррі – ця навала знущань і насмішок? Вона з нього знущається, але їй цього мало. Може, вона удає когось, діючи за сценарієм, розробленим заздалегідь? Чи він має справу з особою, з якою краще взагалі не мати жодних справ, бо вона ненормальна? І виглядає, ніби член якоїсь банди. А може, і не член, а ватажок – оця маленька блідолиця душогубка? У бандах ватагують найжорстокіші. І хто там найжорстокіший – вона, чи є ще хтось нещадніший, і зараз вони тримають Меррі в полоні, і просто зараз вона в їхній владі? А може, вона найрозумніша. Найартистичніша. Чи найрозбещеніша. Їхня повія, що тільки-тільки набирає силу. А може, це для них просто гра, позаяк діткам із середніх верств теж треба якось розважатися.

– Невже не хочеться? – запитала вона. – У такому великому тілі – і ні крапельки хоті? Давайте, не така вже я страшна. Ну чого боїтесь, я ж вам однаково не рівня. Ні, ви тільки погляньте на нього! Стоїть, як малий збитошник. Стоїть і до смерті боїться ганьби. Ви там у штанах маєте щось, окрім вашої знаменитої чистоти? Б’юсь об заклад, що він стоїть, як стовп, – промовила вона. – Опора суспільства.

– З якою метою ви все це говорите? Не поясните?

– Мета? Тут все просто. Тицьнути вас носом у дійсність. Ось ця мета.

– І скільки треба для цього?

– Щоб ткнути мордою в реальність? Змусити полюбити її? Присилувати до участі в ній? Вивести вас на передній край реальності? О, мавпочко, тут доведеться попотіти!

Він дав собі обіцянку ніяк не реагувати на її образи і не заводитися, хай би що вона казала. Він був готовий до словесної агресії і поклявся собі не реагувати на неї. Вона не була дурепою, могла не боячись сказати що завгодно – він це знав. Та він ніяк не сподівався, що в них дійде до хіті, не сподівався, що до словесних нападок може додатися щось іще. Попри гидливість, спричинену нездоровою білістю її шкіри, попри смішний, дитячий макіяж і дешевий одяг, створіння, що напівлежало на постелі, було молодою жінкою, і навіть Швед – уособлення витримки завжди й у всьому, заледве давав собі раду.

– Бідне створіннячко, – з насмішкою промовила вона. – Маленький багатійчик із Римрока. Які ж бо ми скуті. П-п-потрахаймося, т-т-тату. Я відведу вас до дочки. Відмиємо ваш прутик, застебнемо ширінку, і я відведу вас туди, де вона.

– Чому я повинен вам вірити? Звідки я знаю, що у вас на думці?

– Зачекайте. Подивіться, куди все поверне. Найгірше, що може чекати, – ну, пограєтеся з двадцятидворічною кізкою. Сміливіше, татуню! Підсаджуйтеся до мене, т-т-та…

– Припиніть! Де це, а де моя дочка! Між нею і вами нема нічого спільного! Ви – дрібне лайно, не гідне навіть здмухувати пил з її туфель! Моя дочка не має жодного стосунку до вибуху. І ви це добре знаєте!

– Заспокойтеся, Шведе. Заспокойтеся, мій коханчику. Якщо ви справді бажаєте побачити дочку, як стверджуєте, то просто заспокойтеся, підійдіть сюди і вдуйте Риті Коен як слід. Спершу трах, тоді приз.

Вона підтягнула коліна собі до грудей і, впершись п’ятами у постіль, широко розвела ноги. Барвиста спідниця була закасана вище колін, під нею не було нічого.

– Ось, – лагідно промовила вона. – Встав його просто сюди. Атакуй, нападай. Зайчику, тобі можна все.

– Міс Коен… – Швед не знав, за що хапатися, яка з усіх можливих реакцій виявиться рятівною. Вир цих печерних пристрастей, ця дешева риторика – він явно був не готовий до такої атаки. Вона принесла до готелю шашку динаміту. Он воно як. Щоб його підірвати.

– Що сталося, любий? – обізвалась вона. – Якщо ви хочете, щоб вас почули, то треба говорити, як великий хлопчик.

– Який стосунок має ця вистава до того, про що ми говоримо?

– Прямий, – відказала вона. – Ця вистава дасть вам таку чітку картину всіх подій, що ви здивуєтесь! Подивіться, – сказала вона, розвівши пальцями статеві губи і виставивши напоказ своє єство – слизьке, вологе, з венами та цятками, воскове від мокрого тюльпанного блиску епітелію.

Швед відвернувся.

– Там, унизу, цілі джунглі, – сказала вона. – Ніщо не стоїть на своєму місці. Те, що ліворуч, геть не схоже на те, що праворуч. А скільки ще всього є? Ніхто не знає. Стільки, що й не злічити. Наприклад, лімфатичні вузли. Ще один отвір. Стулки. Чи ви не бачите зв’язку між цим і тим, про що ми говоримо? Придивіться уважніше. Як слід придивіться.

– Міс Коен, – сказав він, фіксуючи погляд на її очах, єдиному відблиску краси, яким благословила її природа – дитячих, як він зауважив, очах, що належали чемній дівчинці, ніяк не причетній до того, що вона тут творила, – міс Коен, у мене пропала дочка. І ще загинула людина.

– Схоже, ви не врубаєтесь. Ні в зуб ногою. Подивіться сюди. Опишіть мені те, що ви бачите. Хіба в мене щось не так? Що ви там бачите? Чи ви хоч бачите там щось? Ні, ви нічого не бачите. Ви нічого не бачите, бо не дивитесь навіть.

– Це якась маячня, – сказав він. – Ви ні на кого цим не вплинете. Крім хіба як на себе.

– Ви знаєте, який у неї розмір? А подивімося, чи ви вгадаєте. Вона невелика. Четвертий розмір, я гадаю. Найменший із усіх жіночих розмірів, що може бути в піхви. Усе, що менше, вже дитяче. Погляньмо, як вам припасує цей малесенький четвертий розмір. Подивимося, чи не дасть четвертий розмір найприємнішого, найпалкішого, найщільнішого траху – всім трахам траху? Вам до вподоби гарна шкіра, ви любите тоненькі рукавички – ну то встроми його сюди. Але повільно, повільно. У перший раз завжди встромляй повільно.

– Може, все-таки досить?

– Гаразд, якщо ви вирішили так, якщо ви аж такі хоробрі, що вам страшно поглянути, тоді заплющте очі, підступіть до мене і нюхніть її. Треба зробити крок і вдихнути повітря. Це як багно. Воно засмоктує. Вдихніть-но, Шведе. Ви ж знаєте, як пахне рукавичка. Вона пахне, як салон новенької машини. От і життя так само пахне. Вдихніть цей запах. Відчуйте, як пахне всередині свіженька вульва.

Її дитячі темні очі. Сповнені збудження та веселощів. Сповнені зухвалості. Сповнені бездумності. Сповнені дивоглядства. Сповнені Рити. І це лише наполовину гра. Щоб розпалити. Щоб роззлостити. Щоб пробудити. Вона була у світі химер. Дитя бунту. Джин гризот. Так наче бути його мучителькою, нівечити його сім’ю – це і було лиховісним сенсом її буття. Вакханальне поріддя.

– Ваша фізична витримка дивує, – сказала вона. – Невже ніщо не здатне зрушити вас із мертвої точки? А я й не вірила, що такі, як ви, ще існують. Хтось інший вже давно не витримав би свого стояку. Ви якийсь атавізм. Та скуштуйте ж її.

– Ви не жінка. Те, що ви собі дозволяєте, робить вас ким завгодно, але тільки не жінкою. На жіночу подобу ви ще виглядаєте. Але на огидну подобу. – Він похапцем відстрілювався, мов солдат від ворога.

– А чоловік, який боїться подивитися, хіба не убозтво? – звернулася вона до нього. – Чи дивитися суперечить природі людини? Що сказати про чоловіка, який відводить очі, бо йому не здужати реальність, бо природне суперечить його уявленням про світ? Бо у відомому йому світі нема ніякої гармонії? А він вважає, що вже знає його. Та скуштуйте вже! Авжеж, це огидно, чули, ви, мужній хлопче-бойскауте, я розбещена, – і, весело втішаючись з його відмови опустити погляд хоч на дюйм, вона дзвінко гукнула: – Ось!

Мабуть, вона залізла пальцями собі в піхву, бо рука щезла в її тілі, а вже за мить вона врочисто показала її всю, цілком. Кінчики пальців, просякнуті запахом лона, опинилися перед ним, перед самісіньким його обличчям. Він не мав чим затулитися, і запах самиці шибонув йому в ніс.