Анріс бився в конвульсіях. Тіло він більше не контролював. Сили покидали його. Дітар притиснув свого друга до себе і встромив кинджал в його серце, чим припинив страждання бідолахи. Чернець стримав всі почуття в середині. Ніхто не повинен бачити слабкість командира варти Білокам'яного, і ніхто не побачив. Орхан, що наближався, лише помітив, як Дітар опустив тіло ченця на землю і закрив очі померлого, провів долонею по його обличчю.

– Зніми з нього зброю і обладунки. Нехай полонені несуть Анріса в селище. – Скомандував Дітар Орхану.

– А що робити з чорношкірим розвідником? – Поцікавився той.

– Він занадто цінний для них. Вони швидще вб'ють його, чим віддадуть у наші руки. Його не можна довіряти полоненим. Особливо стеж за тими двома, з першого загону, що залишилися живими. Йдіть вперед, а я подивлюся, що вони там сховали.

Монастир Агарія був для ченців, як будинком, так і тренувальним табором. Тут вони вивчали не лише різні науки, але і техніку, і прийоми бою. Вони стали кращими майстрами бойового мистецтва, постійно, навіть вночі удосконалювали свої навички. Жінки та люди похилого віку обробляли невеликі ділянки землі, займалися господарством, а ченці тільки полювали і билися. Джунглі та вчителі бойових мистецтв, зробили з них воїнів, готових вступати в бій з ким завгодно і з чим завгодно, безстрашно входити у вогонь і в воду.

Загін підходив до воріт, Дітар йшов першим і тримав в руках пожовклий листок , на якому була зображена карта, намальована мавром.

Карта

"Ченцям не личить виражати свої почуття, щоб вони не переросли в їх слабкості – не показуй куди завдаєш удар".

Заповідь Друга. Кодекс Братства тибетських ченців

Кожен житель селища чув про Дітара, воїна з непохитним духом і нестримною відвагою. Розмови про його мудрість і здібності вести бій, були не рідкістю серед мешканців і особливо місцевих хлоп’ят, які мріяли бути схожими на свого героя. Це допомагало їм переносити неймовірні, як для простої людини, важкі підготовки. Адже кожен, абсолютно кожен чоловік в селищі повинен володіти зброєю краще, ніж будь – який воїн – чужинець.

Після обов'язкової бойової підготовки, чоловіки могли повернутися до сімейного ремесла, стати писарями в храмах, мисливцями, гончарами або землеробами. А кращі з кращих відбиралися в ряди вартових. І лише одиниці удостоювалися честі прикрасити свій одяг девізом, вишитим золотом. У Дітара на грудях красувався герб селища і напис на латині "CREDENDO VIDAS" – "Хто вірить – той бачить".

Будь – який вартовий храму або селища, засинаючи мріяв, щоб Дітар підійшов, зазирнув у вічі, поклав руку йому на плече та сказав: "В моєму будинку для тебе є плащ і меч". Це означало б, що командир вірить в нього, бере його у свій особистий загін, і буде готовий прийти на допомогу навіть ціною власного життя.

Вся ущелина і джунглі між селищами, кишили небезпечними агарійскими тиграми, грифами, отруйними зміями і комахами. Така дика природа не давала можливості самотнім шукачам пригод наблизитися або підібратися непомітно, а великий загін було нескладало виявити і знищити, ще на далеких підступах до селищ ченців-відлюдників. Вже багато років, чужинці бажали розбагатіти за чужий рахунок, і тому вживали різні спроби проникнути в таємницю Братства.

Білокам'яне селище височіло на невеликій кручі, оточене кам'яною стіною і глибоким ровом перед нею. Ченці пройшли через ворота, і полонені помітили, з якою повагою поселенці відносяться до Дітара і його групи. Всі були здивовані, що поряд з воїнами вели пов'язаних індусів, але ніхто не вимовив, ані слова. Зазвичай всіх, що наближалися до селища, чекала неминуча швидка смерть. Дітар привів їх у селище, і тепер Глава Братства повинен прийняти рішення, що робити далі.

Весь шлях від воріт до центральної площі селища загін пройшов мовчки. Звістка про смерть Анріса долетіла до мешканців селища, ще до приходу ченців. Для Братства навіть рана, отримана ченцем у бою, була тривожним сигналом: або воїн був не досить навчений, або командир загону обрав невірну тактику бою. Загибель же одного з кращих бійців могла стати незмивною плямою ганьби для всього загону! Те, що сталося, тривожило серця ченців і жителів Білокам'яного. Полонених вели по вулицях поселення, під пильним наглядом стражників.

Одне вселяло надію – Дітар йшов, не ховаючи погляд, швидше, як герой, ніж як програвший битву командир.

Ще в воротях, по знаку Дітара, кілька ченців понесли мавра в центральну фортецю. Вона була високою багатоярусною спорудою, з прапором на шпилі. Тут над бібліотекою мешкав Дітар, поруч у казармі його воїни і міська варта. На відміну від житлових будівель, фортеця мала також оборонну цінність. З невеликої тераси, під самим верхом будівлі, виднілися головна фортеця Агарія і свсіднє Тигрове селище.

Індуси переглядалися: тому що ніколи не бували в Білокам'яному, вони дивувалися, як ченці облаштували свою фортецю. З боків і в центрі твердині височили сторожові вежі з вартою, а вздовж стіни розташувалися лучники. Охоронці всі, як на підбір, були високими і добре складеними чоловіками, озброєні мечами і одягнені в міцні обладунки. Всі будови в селищі були виконані з білого каменю, що чимось нагадує мармур.

Табурал і Фарсіс йшли, похмуро похнюпивши голови, з під лоба роздивляючись місцевих жителів.

– Якщо нам не зав'язують очі, значить, і не збираються залишати в живих. – Фарсіс криво посміхнувся і сплюнув собі під ноги.

– А я думав, хто ж мені розплющить очі на те, що відбувається? – Сарказм Табурала бив фонтаном з кожного його слова. – Добре, що ти не помер раніше.

Особливо яскраво, на фоні білого каменю, виділялася темна п'ятикутна зірка, в самому центрі якої, височіла прекрасна скульптура. Статуя дівчини була основним об'єктом центральної площі. Вона була виконана у повний зріст, з трохи опущеною головою і складеними навхрест руками на грудях. При погляді на статую, виникає тільки одна думка – "Скорбота", це була данина пам'яті Ануш, дружині засновника Братства.

Ченці також віддавали почесті і клятви Ануш, у них були свої символи і свої ритуали. В перекладі її ім'я мало кілька значень: породження мудрості, безмежного багатства і впливу, а найголовніше – знання, знання історії.

Саме завдяки їй, був закладений перший камінь в основі Братства. Так що, якби її не було, то не існувало б всіх тих історій і легенд про ченців, на яких матері виховують своїх дітей. Кожному, хто стояв на центральній площі перед скульптурою Ануш, вона нагадувала про минулі біди, горе і загублену людську мудрість. Для одних вона була символом міцної любові і взаємної відданості, а для інших – символом розлуки або втрачених надій.

До неї приносять квіти, але вони їй вже не потрібні. На її п'єдесталі вигравіруван напис: "Де б ми не були, ми завжди бачимо один місяць. Ніщо не вічне під цим місяцем". Цей напис був плід досліджень ченцями, будови небесної системи – вони були прекрасними спостерігачами за рухом небесних тіл.

Загін ченців зупинився на площі. Всі учасники були тут. Дітар, його стражники, полонені і навіть тіло Анріса. Командир особисто підніс тіло і поклав його біля ніг статуї. Поряд із тілом вбитого, ченці поклали його обладунки і його бойовий меч. Дітар бачив, як у декількох дівчат, що прийшли з всіма мешканцями зустрічати воїнів, очі наповнилися сльозами: Анріс був бажаним нареченим для багатьох. Кілька хвилин всі стояли мовчки.

– Анріс хоробро бився і переміг. Підлість ворога відняла в нас його тіло, дух же завжди був і буде з богами. Сьогодні Анріс зустрінеться з Великою Ануш у царстві мертвих.