Незважаючи на біль, що колола у боці, комісар кинувся вгору по сходинках. І вчасно – в кімнаті з відкритими дверима на ремені від брюк, висів чоловік – зовсім ще молодий, років тридцяти. Далі події розвивалися з неймовірною швидкістю. Комісар почав діяти, ледве усвідомив те, що відбувається, швидше на автопілоті. Діставши з – за пояса невеликий ніж, він підвівся навшпиньки, намагаючись однією рукою перерізати ремінь. Пастир вже навіть не хрипів, лише гойдався під стелею безвільною ганчірковою лялькою. Але надія на порятунок все ще залишалася.

Перерізавши пояс на очах у застиглого в дверному отворі Стажера, Лангре обережно опустив Пастиря на підлогу.

– Вмієш робити штучне дихання? – Коротко запитав він, на що Стажер лише розвів руками.

До кімнати вбігли ті самі хлопці з двору, які підказали їм поверх :

– Ми почули крики і вирішили перевірити. – Побачивши, що відбувається, вони викликали швидку допомогу.

Тим часом, Лангре почав робити непритомному хлопцю штучне дихання і масаж серця, як його вчили на практичному зайнятті, ще років сорок назад. Пастир, здавалося не дихав, пульсація на сонній артерії була слабкою настільки, що Лангре міг переплутати її з пульсацією власних пальців. Але він все одно не втрачав надії. Коли Лангре втретє натиснув на грудну клітку Пастиря, той несподівано захрипів і розплющив очі із словами:

– Івона.

– Живий, – радісно видихнув Лангре.

Швидка приїхала досить швидко. Санітари завантажили самовбивцю на ноші.

– Це було неймовірно, – вигукнув Стажер, провівши поглядом лікарів, що спішно пішли. – У вас вийшло!

– Раніше таке проробляв тільки з манекеном, – витерши піт з лоба, признався Лангре. – А тут жива людина, ще зовсім молода, боявся йому ребра зламати.

– Не страшно було брати на себе таку відповідальність? – Захоплено запитав Стажер.

– Трохи страшнувато, – признався Лангре. – Але хіба в подібні моменти думаєш про таке? Мені ще ніколи не доводилося рятувати шибеників. Якщо чесно, я думав, що у нього немає шансів. "Я дуже злий на тебе, нам треба поговорити про це, поки я не помер", – багато тих, хто пішов на той світ, так і не зумівши вимовити цих слів. Не наважившись або запізнившись…

– Якщо перед смертю, людина встигає попрощатися, то і у його близьких, і в самого вмираючого, крім всепоглинаючого горя, залишається ще дещо – почуття деякого завершення.

– Так, правильно. Гідно попрощатися з дружиною, дитиною або матір'ю – добра смерть. Вмираючі, завжди знають, що помирають. Навіть маленькі діти, які ще не вивчили поняття слова "смерть", – знають. І краще, що можна зробити перед смертю – признатися і розкаятися. Усвідомити свою провину, пошкодувати про вчинений проступок і отримати пробачення. У поганих вчинках завжди треба зізнаватися, адже своєчасне і щире розкаяння – це велика сила, здатна перекреслити навіть дуже негідну поведінку.

Не даремно психіатри вважають, що в пригнічуючих випадках причинами суїциду стають незадоволення собою і, внаслідок втрата інтересу до життя, що тягне психічні розлади. Найчастіше звести рахунки з життям наважуються ті, хто страждає від душевного болю і перебувають у постійному стресі.

– Зрозуміти самовбивцю може тільки той, хто побував на їхньому місці.

В Петербурзі виявилось, за звичаєм похмуро, дув вологий вітер, а затягнуте свинцевими хмарами небо, сипало дрібним дощем. Смурні пасажири, виходячи з будівлі аеропорту, поспішали до очікуючих їх таксі, бажаючи якнайскоріше опинитися спочатку в теплі салону автомобіля, а потім вже вдома або в готельному номері. На фоні загального настрою Ніколас виділявся своєю посмішкою і піднесеним настроєм.

Він встиг непогано виспатися під час польоту, а зараз збирався відправитися назустріч пригодам, в компанії дуже миловидної особи, так що в нього не було приводу хмуритися. Втім, вони цілком могли затриматися ненадовго в якомусь милому ресторанчику. Адже хто ж вирушає вершити справи на голодний шлунок?

– Дівчина, скільки часу? – Сліпуче посміхнувся Ніколас і підморгнув.

Здивовано, Ганна подивилася на свій наручний годинник і знову на нього:

– Десять хвилин одинадцятого, а що?

– А скільки вільного? – Продовжив дуріти Ніколас.

– Ти ж знаєш, у нас його мало. – Навіть не посміхнувшись, заперечила дівчина.

– Гаразд, але ж красуням теж потрібно їсти? Я знаю одне містечко тут поруч. Ми швидко, – акуратно підхопивши Ганну під лікоть, Ніколас повів її до виходу.

– Ти виглядаєш, як самотня жінка, – сказав він, коли вони сіли в найближче таксі, що підвернулося.

– Що ти маєш на увазі? – Ганна незадоволено посовалася на сидінні. Хоч втомлений і мовчазний водій, здавалося, не звертав на них ніякої уваги, а просто віз за названою Ніколасом адресою, їй не хотілося зараз, при сторонньому, зачіпати особисті серйозні теми.

– Занадто доглянута, занадто щаслива, – не роздумуючи, перерахував Ніколас, після чого вже бадьорішим голосом додав:

– Хоча зараз і хмуришся, як небо над Пітером, але ти мені все одно жахливо подобаєшся, – схилившись до її вуха, прошепотів він.

– Нічого, це пройде, – збентежено відвернувшись, махнула рукою Ганна. – Спочатку я практично всім жахливо подобаюся. Потім не всім. Потім не жахливо. Потім просто не подобаюся. Потім жахливо не подобаюся.

– Отже, вони дурні, Ганна, – несподівано заявив Ніколас. – Вони не захотіли або не змогли впізнати тебе справжню. В наш час люди бояться складнощів і занадто усе спрощують. До відрази спрощують. Захотіли – пропали, забули, одружилися, розвелися. Бездумно і безвідповідально все якось. Швидко і просто. І ніхто нікого не потребує, і ніхто нікому не повинен. Спочатку чваняться гордістю, а потім давляться сльозами. Гарно йдуть, а потім божеволіють, тому що залишили найцінніше, що могло бути в житті.

Намагаються заспокоїти себе безглуздою фразою: "одже так і треба". І почувають себе неймовірно самотніми в натовпі таких же самотніх людей. Двадцять перше століття – століття зовнішньої краси і внутрішньої порожнечі.

– Ти цікаво міркуєш, Ніколас, – тихо сказала Ганна, збентежена і його близькістю і тим, що водій чує їх розмову. Ніколас був зовсім поряд, вони майже стикалися плечима, кілька сантиметрів – і можна зіткнутися долонями. – Я вважаю, батьки тебе добре виховали.

Автомобіль зупинився біля входу в ресторан, і Ніколас, обійшовши машину, відкрив двері з боку Ганни:

– Дозволь тобі ще раз це довести, – він галантно протягнув руку.

Ресторан дійсно виявився досить гарним. З ненав'язливими розторопними офіціантами, великим вибором блюд у меню, затишною атмосферою і розташованими досить далеко один від одного столиками, що надавало відчуття відокремленості. Сніданок явно пішов дівчині на користь, вона помітно розслабилася і навіть повеселішала.

– Чому ти на мене так витріщився? – Вперше за ранок посміхнулася вона.

– Одна твоя присутність – вже натяк на секс, – посміхнувся куточком губ Ніколас, зробивши знак офіціантові, щоб той приніс ще чаю.

– Давай без цих твоїх дешевих підкатів, – закотила очі дівчина.

– Гаразд, – кивнув він. – Знаєш, я взагалі непогана людина. – Мої слова можуть здатися грубими або образливими, але я нікому не бажаю зла. Просто кажу правду. Я можу за одну секунду психанути, зненавидіти весь світ, а в іншу, як ні в чому не бувало, посміхатися і говорити, як прекрасне це життя.

– Знаю, – погодилася Ганна, – а ще ти дуже самовпевнений.

– Ця моя головна зброя, – Ніколас змовницьки підморгнув, немов збирався розповісти якусь страшенно сокровенну і цікаву таємницю. – В мене характер такий – не вмію програвати. Або я переможець, або гра ще не закінчена. Неважливо хто проти, головне не боятися і діяти.

– Розкажи мені ще трохи про те, як Ніколас Романов став Ловцем Снів, – зробивши ковток чаю, попросила дівчина. – Як ти усього цього добився?

– Хто хоче багато чого досягти, передвсім, має бути вимогливим до себе. Спочатку мені було просто цікаво, як людина уві сні може чути, бачити і відчувати, ставати головним персонажем яскравих картинок. А далі я спробував в цьому розібратися – раз, потім другий, ще і ще. Тепер це моє хобі, – посміхнувся Ніколас.