В номері панував безлад, що поступово набирав оберти повномасштабного хаосу. Чи не на кожній поверхні розташувалися вирізки з газет, підшивки наукових статей, роздруковані фотографії і ще ціла купа всіляких паперів з хитромудрими формулами і провокаційними заголовками. Втім, сам Ніколас прекрасно орієнтувався у цьому всьому безладі. Переклавши все в шкіряний рюкзак, Ніколас натягнув світло-сині джинси. Чорна обтягуюча байка сіла другою шкірою на рельєфну широкоплечу фігуру.

Зручно і із смаком – Ніколас терпіти не міг ніяковість у рухах, та і взагалі ніколи не розумів людей, які добровільно катували себе подібними тортурами.

Краєм вуха він вловив слова ведучого на екрані телевізору, зробив голосніше і примостився на диван, відклавши всі справи.

"Сьогодні вранці в одному з готельних номерів було виявлено тіло мільярдера, що мешкав там, сера Альприма. Нагадуємо, що в тому ж готелі напередодні ввечері проходила виставка, організована на честь придбання трьох ексклюзивних картин скандально відомого художника Алекса Крамера. Він відомий неординарним мисленням, своїми віруваннями в рептилоїдів і всесвітні змови. Крамер втілює тих чудовиськ на своїх полотнах. Багато прообразів він бере з пам'яток архітектури, а його жахливі персонажі настільки реалістичні, що викликають в рівній мірі, як жах, так і захоплення майстерністю автора. Художник вважає за краще залишатися інкогніто, ніхто ніколи не бачив його обличчя. Буквально вчора, відтепер покійний сер Альприм придбав три його картини за один мільйон євро, а вже сьогодні поліція висунула головну версію його смерті – суїцид. В крові загиблого, експерти виявили велику кількість снодійного змішаного з алкоголем, що найімовірніше і …"

Ніколаса відвернув несподіваний дзвінок готельного телефону. Він підняв слухавку:

– Прошу вибачення, сер. До вас прийшов містер Джонсон. Говорить, що ви забули в нього в машині якусь річ.

– Зараз спущуся, – коротко відповів Ніколас.

Закинувши рюкзак на плече, він вийшов із номера. Все одно пора було їхати на зустріч.

В холі його чекав той самий таксист, в машині якого Ніколас благополучно проспав до самого ранку:

– Ще раз вітаю, сер. Ви забули, эм-м-м . Цю вашу штуку.

– Ловець снів, – машинально виправив Ніколас. – Втім, як і я, але зараз це неважливо, ви саме вчасно. Мені треба в Оксфорд.

Франція. Париж. Вулиця Монмартр.

В цей же час комісар Лангре дивився той самий випуск новин про сера Альприма, що передчасно пішов, і періодично погойдував головою, клацаючи язиком. Чи то ця гучна справа так засмутила літнього чоловіка років шістдесяти, чи то п'ятниця, що непомітно настала, – останній день на роботі, якій він присвятив все своє життя. А може і те, і інше відразу. Дзеркало, на жаль, не можна обдурити. Звідти на нього дивилася втомлена людина, з помітно припорошеним сивиною волоссям, в старомодному, але охайному одязі, з невеликою зайвою вагою через сидячу роботу, і все через той же вік, будь він неладен.

Вже в понеділок він вийде на пенсію. Напевно відділ влаштує офіційну частину з вдячностями, тортом і іменною чашкою, потім вони з хлопцями нап'ються у барі. Але що далі? Лангре просто не уявляв, куди подіти години, дні і місяці вільного часу, що зваляться на нього.

На його місце вже знайшли заміну. Останній тиждень у відділку тільки і робили, що обговорювали тему новенького, якого, по старому звичаю в їх команді, нарекли "Стажером". Лангре заздалегідь співчував хлопцю, оскільки прекрасно знав, що від прізвиська той позбавиться зовсім не скоро. Молодого і перспективного Стефана, який з відмінністю закінчив академію, сьогодні належало ввести в курс справи. Лангре вже розсортував теки з поточними справами, потрібними адресами і телефонами. Але передавати "кермо влади" зовсім не хотілося…

Було дивно сидіти в знайомому до кожної тріщинки кабінеті і розуміти, що зовсім скоро тут почне господарювати інша людина. Все тут, хоч і старе, але таке рідне. Ось, наприклад навіть масивна книжкова шафа, повністю заповнена пошарпаними через часте використання енциклопедіями, підшивками старих справ, історичними дослідженнями, улюбленими книгами про Петра Першого, словниками і армійськими чорно-білими фотографіями. Чи вічно виходячий з ладу допотопний комп'ютер, з яким Лангре свого часу довелося немало повоювати, перш ніж він зміг його освоїти. Після звичної друкарської машинки, комп'ютер здавався сущим монстром. До речі, пожовклий від часу і сигаретного диму кондиціонер непогано було б полагодити, але в Лангре все ніяк не доходили руки, а тепер, вже і не дійдуть. Він несвідомо прогорнув сторінки, пописаного його кострубатим почерком блокнота з номерами ісіх знайомих лікарів, фармацевтів і патологоанатомів. Промайнула безглузда надія, що Стефан не прийде. Йому потрібен був ще час…

Лангре, відпрацьованим до автоматизму рухом, відкрив ящик столу і намацав пачку цигарок. Палив він давно і багато, по дві пачки за день, так що і не чекав дожити до пенсії. Випустивши хмару густого диму в стелю, спохопився, що Стажер навряд чи оцінить задушливий запах міцного тютюну. Він розкрив вікно, незважаючи на пізню осінь, погода стояла сонячна. Вирішивши, що гірше все одно вже не буде, Лангре допалив цигарку до самого фільтра. Як тільки він її загасив в переповненій попільничці, в двері кілька разів постукали, а після дзвякнув дзвоник.

– Вітаю, можна? – Ввічливо посміхаючись, до кабінету ввійшов чорноволосий високий хлопець підтягнутої статури.

Лангре буквально впав у ступор, почувши його голос і зіставивши з вивченим напередодні досьє. Поліцейська хватка і роки роботи в якості слідчого навчили його запам'ятовувати деталі. Стефан – хлопець з комплексом відмінника, вічний учасник всіляких олімпіад і перфекціоніст до мізку кісток. Такі, як правило, знають, чого хочуть від життя, сяють яскраво, ними пишаються батьки, на них рівняються друзі – покликані лідери. З багаторічним досвідом за плечима, Лангре вистачало одного погляду на людину, щоб зрозуміти, який він.

– Так, звичайно, проходь, – спохопився Лангре, усвідомивши, що пауза дещо затягнулася.

Стефан зробив крок до столу, до запаху цигарок додалися пряні нотки його дорогого парфюма. А Лангре продовжив вивчати зовнішність своєї заміни. Молодий, чисто поголений, піджак недбало перекинутий через руку, рвані завужені джинси, а замість дипломата – рюкзак на плечі. Білосніжна сорочка розстібнута на кілька гудзиків так, що видно ланцюжок з хрестом. Погляд повний рішучості – Стажерові явно не терпілося почати діяти. Голі по лікоть руки, були пописані безліччю хитромудрих кольорових татуювань.

Лангре подумав, що мода на них пройде, як колись пройшла на азіатські ієрогліфи, а ось звести їх вже буде проблематично. Не даремно у більшості словників татуювання трактують, як "мітку". В поліції на них часто орієнтуються, як на особливі прикмети.

– Розташовуйся. Води?

– Не відмовлюся, – кивнув Стефан.

Лангре так і продовжив стояти на місці, все ще його роздивляючись. Зрозумівши, що води йому не наллють, Стефан сам підійшов до кулера, що стояв в кутку. Наполовину осушивши пластиковий стакан, повернувся до столу.

– В мене теж є тату, – несподівано заявив Лангре. – Правда не таке, як у тебе. Просто цифра, моя група крові.

Стефан знав, що подібні татуювання робляться зовсім не для краси або якогось прихованого змісту. Їх набивали тільки військовослужбовцям з гарячих точок, часто вказуючи ще і резус – фактор.

– Виходить, ви воювали, – відповів Стажер. – Знаю, що їх і зараз роблять військовими. Рід військ, термін служби і група крові. Таке ніколи не втратить важливості.

– Точно помітив, – похвалив Лангре.

Знову наринули хворобливі спогади травмуючого військового минулого. Проте він давно навчився справлятися з цією своєю слабкістю, тому швидко прийшов в себе.