–Ти хто такий? П'яний чи що? – Ніколас підняв погляд і побачив багрове від злості обличчя охоронця театру.

– Ні, з чого ви взяли? Я прийшов за Ганною. Там, там. – Ніколас кивнув собі за спину. – Рептилоїди!

– Яка Ганна? Які рептилоїди? В тебе голова розбита! – Перебив його охоронець і дістав з кишені телефон. – Алло? Швидка?

Ніколас на секунду прикрив очі, борючись з нудотою, що підступила, а коли відкрив, його вже клали на ноші санітари. Не вже він примудрився знову втратити свідомість?

– Як ти туди взагалі потрапив? – Схвильовано запитав один з працівників швидкої допомоги.

– Просто ввійшов, там було незамкнено, – якик Ніколаса заплітався.

– Відкрито? – Вигукнув охоронець. – Там ремонт йде повним ходом! Ти що, фарби надихався?

Перш ніж знову втратити свідомість, Ніколас побачив Ганну, що стояла над ним. А потім настала темрява.

Стрілки на годиннику показували сім ранку. Багряні промені сонця забарвили кімнату літнього комісара в нові відтінки, пройшовшись мазками по меблях, стінах і підлозі. Життя за вікном вже кипіло щосили, стукали по рейках електрички, у відкрите вікно спальні доносився шум гудків автомобілів і віддалених розмов.

Щось бурмочучи собі під ніс, Лангре поклав у сумку останню сорочку і, закрив її, почухав за вухом собаку, що заважала під ногами. Випрямившись, він поправив комір пальто, пригладив волосся, окинув швидким поглядом своє відображення в дзеркалі.

– Дорогий, – дружина, що підійшла, змахнула з його плеча невидимі порошинки, – ти головне не накручуй себе. Подумаєш, переліт. Цей хлопчик без тебе не впорається, тільки ти зможеш йому допомогти. Не відпускати ж його зовсім одного у Стамбул?

Лангре голосно зітхнув. Народившись у Монмартрі, він так за все життя ніде і не побував, крім Парижу і його околиць. Хоча ще з підліткових років мріяв побувати в різних куточках світу, прогулятися по вуличках Стамбулу, побачити своїми очима піраміди Єгипту та Китайську стіну. І ось, хто би міг подумати, в його шістдесят це все ж станеться – перша подорож. Лангре струсив головою, підхопив дорожню сумку і вийшовши із будинку, дав собі обіцянку, що в наступну поїздку обов'язково відправиться у компанії дружини.

На вулиці його вже чекав Стажер за кермом свого "Рено".

– Купив квитки? – Пристебнувши ремінь безпеки, коротко запитав Лангре. Стажер тільки кивнув. Вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

Опинившись в аеропорту, Лангре насамперед підійшов до екрану, де транслювався час відправлення і прибуття рейсів. Трохи заспокоївшись, оскільки до їх літака залишалося ще досить часу, комісар вирушив в одну із закусочних скоротати хвилини і відвернути себе від переживань перед першим в житті польотом. Шматок в горло не ліз, тому він обійшовся лимонадом, який, до речі, коштував невиправдано дорого.

Час за переглядом новин, по телевізору у кафе, промайнув, як одна мить. І ось Лангре вже сідав на своє місце поряд із Стажером, кидаючи схвильовані погляди у ілюмінатор. Летіти треба було три з половиною години, і комісар вже починав шкодувати, що не прихопив з собою заспокійливе або, на крайній випадок, легке снодійне. Помітивши його стан, Стажер запитав:

– Боїтеся? Боїтеся смерті?

– Боюся, – кивнув Лангре. – Особливо зараз. Не довіряю літакам, передчуваю, що всю дорогу буду тільки і думати про те, що "Не готовий помирати". Хоча хто з людей взагалі готовий? Я боюся смерті, оскільки не знаю, що за нею, за тією межею. Тому треба своє життя будувати так, щоб не боятися Кістлявої. Щодня робити благі справи, щось корисне, щодня завойовувати, заслуговувати собі місце, скажімо, заробляти собі місце в раю. Тому, якщо тобі страшно, значить, тобі ще треба працювати.

Лангре прикрив очі, коли вони злетіли і відкрив їх тільки через пару хвилин, почув питання стюардеси. Та запитувала, чи є на борту поліцейські.

– Ти йди, – Лангре махнув рукою Стажерові. – Я вже на пенсії.

Щоб не хвилювати пасажирів, стюардеса відвела Стажера у відсік для працівників:

– В пасажирки вкрали сумочку, – схвильовано сказала вона. – В ній документи, гроші, ігрова приставка. Вона засмутилася і закрилася в туалеті, дуже переживає, як і її батько, який нас повідомив про подію.

– Давай сюди свою дудку, – гмикнули за спиною Стажера. Той обернувся через плече, анітрохи не здивувавшись, що Лангре не зміг "всидіти на пенсії" довше за п'ять хвилин.

Взявши протягнуту Стажером електронку, Лангре сів навпочіпки перед замкнутими дверима вбиральні. Зробивши кілька глибоких затягувань, він випустив густий дим в замочну щілину. Двері тут же відкрилися, з кабінки вийшла заплакана дівчина і, знайшовши поглядом свого схвильованого батька, кинулася в його обійми.

– Скажу відразу, – Лангре перевів погляд з батька дівчини на стюардесу. – Зараз безглуздо піднімати паніку – в літаку знайти злодія майже нереально. Після посадки зможемо вичислити нашого злочинця. А доки просто заспокойтеся, випийте чаю та візьміть себе в руки.

Лангре і Стажер повернулися на свої місця, трохи схвильовані. Комісар похитав головою:

– Сьогодні вже ніхто з впевненістю не може стверджувати, що знає, що насправді відбувається в світі. З'явилося багато теорій тих, що суперечать одна іншій. Невже є таємний уряд, який організовує всі війни і біди? – Він зробив ковток води з невеликої пляшки. Чергова хвиля скандалів проти сера Альприма почалася минулого року. І повинна була закінчитися для нього дуже сумно. Йому повинні були пред'явити докази, спростувати які він був би вже не в силах.

– Йому б ніхто не допоміг? – Запитав Стажер.

– Йому загрожував довічний термін. Поліція Монмартра працювала швидко і жорстко. Вони розуміли, що його могли прибрати в будь – який момент, щоб він не встиг розкрити інші імена. Але завдяки наполегливій роботі, поліція змогла вийти на місцезнаходження Братства Дев'яти Невідомих. Побоювання поліції підтвердилися, і сера Альприма прибрали. Проте спецслужбам вдалося з'ясувати одну адресу. Місце, де зберігається еліксир безсмертя, – відповів комісар, відкинувшись на спинку крісла.

– Виходить, що скоро цю справу можна буде вважати закритою? Коли відшукається еліксир?

– Взагалі, поліція розворушила це ‘’осине гніздо’’ і оголосила полювання на всіх, хто брав участь в злочинній діяльності. Якщо звернутися до даних, то можна побачити, що в Італії спостерігалося, щось схоже на землетрус. Насправді, це військові знищували бункери та тунелі, що належали Таємному Братству.

– Це правда? – Засумнівався Стажер.

Лангре тихо розсміявся:

– Звичайно ж ні. Еліксир – всього лише казка. Як і таємні Братства.

– Я майже вам повірив, – пирхнув Стажер. – Адже людям потрібні і казки і таємниці.

– Надія людям потрібна. Слава потрібна людям, – Лангре провів рукою по волоссю.

– Епоха слави і надії, – задумливо протягнув Стажер.

– Слава, за допомогою якої, можна набути безсмертя і надія, яка дає нам сили шукати цю славу. Надія стати щасливим або багатим. Надія, що кохана людина не помре. Надія жити вічно. Вона буває різна.

– Надія – синонім віри? Як вважаєте? – З цікавістю запитав Стажер.

– Звичайно. І чим швидше ти це зрозумієш, тим легше тобі буде жити.