Солар тим часом помирав.

Ченці повільно, не відриваючи погляд від лучників-індусів стали розходитися в сторони. Індуси не знали, що їм робити. Позначалася відсутність командира. Нарешті їх нерви не витримали, і вони кинулися вперед.

Біля самого краю джунглів, ченці вирівнялися, і на останніх метрах відштовхнувшись від землі, немов тигри, вилітаючі з кущів, скидали свої мантії, ніби шкури. Вони в повітрі діставали кинджали, приземлившись на пісок, різкими рухами в різні боки, ухилялися від копій і сокир і завдавали нищівних ударів по ладу ворога.

Супротивник був зляканий і усвідомлював, що їм не врятуватися. А ченці не дозволяли собі розслаблятися, кожен їх рух був чітким, обдуманим і витриманим. На розмови часу не було, ченці довіряли один одному і билися як одне ціле, а замішання ворога тільки зіграло їм на руку. Рішення було одно – зберегти таємницю ціною свого життя.

До кожного з ченців бігло відразу по три-чотири піхотинці. Табурал відразу зрозумів пастку і закричав:

– Назад, діти мавпи! Назад! – Але було вже пізно.

Лучники не мали змоги стріляти, боячись потрапити в своїх, і лише здивовано озиралися, але луки не опускали. Піхотинці в обладунках і з щитами, перевершуючи ченців числом, не йшли ні в яке порівняння, зі спритністю чорних воїнів. Шоломи закривали огляд, заважаючи вловити рухи спритних вартових, ноги в'язли в піску, щити при різких поворотах тільки заважали, списи не встигали вражати ворога.

Ченці ж, легко ухиляючись від даремних у ближньому бою копій, танцювали свій ‘’танець смерті’’. Дітар повторював захисну мантру:

– "Ом".

Хоровод їх мечів, копій і кинджалів з подвоєною швидкістю крутився навколо індусів, що абсолютно втратили голову. Навіть Табурал і Фарсіс, старі воїни, що побачили все на світі, стояли, відкривши роти, доки ченці різали їхніх солдатів, як новонароджених телят.

Коли кинджали ченців застрягали в мертвих тілах ворогів, вони діставали їх, і високо піднявши над головою, знову кидалися на ворога. Кожен чернець бився з двома індусами, і лише їх ватажок Дітар бився з трьома. Він був відмінним бійцем. Будучи циганською сиротою, йому доводилося відвойовувати шматок хліба і місце для ночівлі щодня, а прийшовши в Монастир, його навчили використовувати навички бою з розумом, а злість і ненависть пригнічувати, примушуючи битися розумом, а не емоціями.

Таким чином, Дітар завдавав удар за ударом, від якого падали найміцніші воїни. Результат битви був передбачуваний, а зброя ченців була настільки міцною, що вони ламали не лише ворожі мечі, але і їх щити.

Розвідники, які прибули з іншого берега озера, і зараз знаходилися на землі ченців, мали уявлення про цих воїнів, але ніколи не бачили їх. Чутки і різні оповіді про ченців з таємного Братства вселяли страх в серця. Особливо, коли ці легенди підтвердилися, і їм вдалося відшукати Монастир.

Пропав мавр. Дітару було важливо наздогнати утікачів, і для цього він встрибнув в джунглі, де побачив, як індус одною рукою тягнув мавра до коріння дерева, а тим часом другою вдарив Дітара по спині. Чернець впустив меч, впав на землю, але не втратив свідомість. В одну мить він схопив свій меч і, відштовхнувшись від землі, скрутив ворога і приклав вістря свого меча до його шиї. Той, в свою чергу, підняв руки, що означало – він здається. Чернець викинув індуса з джунглів і вийшов останнім.

Сутичка була закінчена. Четверо ченців стояли навколо п'яти полонених, інші були мертві. Індуси заціпеніли від страху. Бідолахи були далеко не безглузді, вони розуміли, що це кінець. Така річ як надія, має звичку повільно згасати. І деякі з індусів, навіть помираючи, сподівалися на те, що їх побратими розіб'ють ченців. Холодний дощ не закінчувався, краплі стікали по обличчях та одягу людей. За кілька хвилин все було закінчено. Табурал, його старий друг, та ще четверо лучників, що так і не прийшли до тями, сиділи пов'язані на плоту. Дітар спостерігав за мавром, а двоє ченців ходили берегом, добиваючи поранених.

Орхан наблизився до командира.

– Вибач, я не дочекався твого наказу. Дітар, я готовий понести будь – яке покарання. Моє серце готове зупинитися по твоєму наказу, на знак підкорення.

Дітар, не обертаючись, сказав:

– Життя кожного ченця надто дороге для Братства. Тим більше зараз. Але повторення не буде, ти сказав своє слово – я прийняв його. Тепер твоє серце – в моїх руках – війна в нас або мир.

Орхан лише схилив голову.

– Треба врятувати життя цьому чужинцю, принаймні, доки його не допитає Глава Братства. Скажи Анрісу, щоб приніс потрібної трави для його лікування.

Орхан, притримуючи рукою меч у стегна, побіг до краю лісу, де один з ченців збирав метальні ножі, витягуючи їх з ворожих трупів.

Дітар турбувався за життя мавра. Гірше було те, що він був практично виснажений і втратив багато крові. Отрута, навіть у малій кількості, проникнувши в кров, могла у будь-яку мить зупинити серце. Тому Дітар відразу став обережно заливати в рот розвідника воду. Той ледве ворушив язиком, але пив.

Дітар дав знак ченцям підвести до нього полонених.

В цей момент з лісу пролунав крик. Всі обернулися на різкий звук: вздовж берега хитаючись, біг один з індусів. Схоже, він не загинув у сутичці, а лише втратив свідомість. Тепер же відчайдушно намагався врятуватися втечею. Не це стурбувало Дітара, адже втекти від вартових Білокам'яного в джунглях, не зміг би і здоровий, не те, що поранений. Дітар побачив, що Орхан стоїть над Анрісом, одже – сталося непоправне!

Діяти треба було швидко.

– Стережіть мавра і полонених. Якщо спробують втекти – вбийте. – Наказав чернець своїм воїнам і кинувся до лісу. Тим часом, залишивши свого друга, Орхан наздоганяв втікача. Втеча від ченця завжди закінчується однаково. Про це можна було не турбуватися. Дітар біг лісом і лише наблизившись, зрозумів, що справа зовсім погана. Анріс лежав на землі, міцно притиская руками величезну рану на животі. Звідти стирчав уламок ворожого списа. Від таких поранень навіть Глава Братства, будь він тут, не зміг би врятувати нікого! Дітар сів поряд з вмираючим другом. Поранений розплющив очі. Легка судома пройшла по його юному обличчю.

– Що? Як? – Промайнув потік думок в голові командира. – Смерть воїна після бою і ще від руки напівживого ворога. Я не можу в це повірити. Дітар обмірковував те, що сталося, час неначе зупинився. Він зітхнув і подивився, вмираючому прямо в очі. Анріс також розумів, що його рана смертельна, але в його погляді читалося величезне бажання жити. Ченці мовчали. Дітар знав, що його чекає, знав, що це його борг перед пораненим другом, занадто довго вони з Анрісом були завжди поруч, щоб ось так просто можна було порушити їх традицію. І тут знову сильна судома спотворила обличчя вмираючого воїна. З його очей раптом хлинули сльози, а з рота – пінистий потік крові. Цього Дітар витримати вже не міг!

– Мій друг. – Задихаючись, промовив поранений. – Прошу, позбав мене від мук, не дай агарійским грифам, виклювати мої ще зрячі очі і видряпати ще гаряче серце. Нехай твоя рука дарує мені світ і спокій.

Він захлинався власною кров'ю, але говорив чітко, немов від цих слів залежало його життя. І Дітар знав, від нього зараз залежало,тільки не життя, а смерть друга. Анріс був гарним воїном і заслужив на останнє прохання.

Ченці рідко дають клятви, а якщо все ж присягаються, то Сонцем, і зобов'язуються їх виконати. Вартовий бився проти небажаних гостей і проявив всі свої навички та вміння. Він показав свою героїчну відвагу в нерівному бою та дотримав клятву:"Оберігати таємницю Братства ціною свого життя".

Дітар трохи коливався. Він знову оглянув рану ченця. Ситуація була безнадійна. Уламок такого розміру не вдасться витягнути, не зачепивши артерії. Анріс втратив вже багато крові і його кончина – це питання часу. Дітар витягнув свій клинок.

– Та буде світ в твоєму серці, брат мій. – Нахилившись, прошепотів чернець своєму вмираючому другу.