Луна справді відбилася десь попереду, повторивши це «гу-гу» навіть двічі. Бодя знову гукнув — і знову луна відповіла йому. Спершись руками на край підвіконня, він підтягнувся, переліз усередину, допоміг залізти Данилові.

Потім повільно обійшли порожній будинок. Тут навіть дихалося інакше, хоча по розтрощених часом та людьми кімнатах із високими стелями гуляли протяги навіть серед спекотного літа. Це й не дивно, адже маєток стояв серед поля, та ще й на пагорбі, а отже продувався всіма вітрами.

Якби Данило вмів добре малювати, він намалював би величезне півколо — центральну залу маєтку, від якої розходилися майже однакові за розміром кімнати. До найдальшої з них вів невеличкий коридорчик, і Данько припустив — тут колись була кухня і так звана людська — кімната для прислуги. Хоча колись він гуляв у околицях занедбаного маєтку з татом, і той розповів: челядь жила у флігелі, на дворі, але він не зберігся. Зате дерев’яні сходи, що вели з кухні на горище, збереглися і виявилися ще досить міцні.

Поставив Богдан ногу на першу сходинку — нічого, витримала, тільки рипнула. Обережно піднявся нагору, потягнув на себе старі двері, котрі трималися на чесному слові. З горища дихнуло пилюкою, щурами і ще чимось неприємним. Та Богдан усе ж пройшов туди, прогрібаючи рукою пасма павутиння. Сонячне світло проникало сюди крізь дірки в даху, але, крім порожнечі, на горищі нічого не було.

— Страшно тут уночі, — мовив Данило, і собі залазячи на горище.

— Ну? Побачив, що хотів?

— Можна й так сказати, — відповів Данько.

Йому зробилося лячно, і він поспішив спуститися вниз. Бодя посунув за ним, вони знову обійшли всі кімнати і нарешті Данило вирішив повертатися назад.

І коли вже підійшли до вікна, через яке залізли, — вклякли на місці. Над підвіконням неприязно хиталася тонка страусяча шия.

Друзі позадкували і наштовхнулися на облуплену стіну.

Страус тим часом не проявляв особливих ознак нападу. Він просто дивився на своїх вчорашніх кривдників і не збирався відходити від вікна. Богдан штовхнув Данила ліктем у бік.

— Погнали на той бік, через інше вікно втечемо.

— На три-чотири! — крізь зуби відповів Данько.

За кілька секунд він гарикнув: «Три-чотири!» — і вони чкурнули через дверний отвір, перетнувши залу впоперек. Луна від їхніх кроків відбивалася під стелею. Засапавшись, вони увірвалися до якоїсь кімнати, Бодя навіть уже скочив на підвіконня, коли р-раз — стрибнув назад. А з того боку знову вистромив свою голову всюдисущий Футбол.

Крутнувшись на п’ятах, хлопці помчали до іншої кімнати, знову у протилежний бік будинку. Цього разу страуса під вікном не було. Богдан перший скочив на підвіконня — і побачив унизу під будинком Галку. Ті ж самі зухвалі кіски в різні боки стирчать, ті ж самі шорти, а головне — руки вона тримає в кишенях і дивиться на нього так, ніби все це показують по телевізору у розважальній програмі. Права нога, майже до чорного засмагла і взута в сандалету, притискає до трави футбольний м’яч — улюблену іграшку її дивного друга.

— Чого ви тут стрибаєте? — спитала Галка, примруживши одне око. — У вас забавка така?

— Дивись, бо зараз стрибну і до кісок твоїх дотягнуся, — буркнув Богдан.

— Справді? — щиро здивувалася Галка. — Може, спробуєш?

Саме вчасно нагодився Футбол. Страус виступив з-за рогу поважним кроком, підійшов до дівчинки і став біля неї, випнувши груди.

Богдан думав лише якусь мить, зістрибнув униз і як міг близько підійшов до зухвалого дівчиська. У Києві дівчата собі такого не дозволяють. Але ж у Києві вони не беруть собі в охоронці страусів. Песик у кращому випадку, та й того приручити можна.

Футбол витягнув шию, загрозливо заклекотав, клацнув дзьобом. Бодя завбачливо лишився стояти там, де стояв. Чомусь йому здалося, що Галка не збирається цькувати його страусом. Так і є: дівчинка забрала ногу з м’яча, буцнула його, і страус, тут же прийнявши пас, помчав копати м’яча на рівне поле.

З вікна обережно визирнув Данило. Махнувши йому рукою, Богдан гукнув:

— Почекай поки що. Я скажу, коли можна, і побачивши, що друг слухняно зник з вікна, з притиском спитав Галку: — Ти що, стежиш за нами?

— Хе, — презирливо скривила кутик рота дівчинка. — Було б дурної роботи… Нема мені чим себе зайняти. Ми тут гуляємо, ясно тобі. Просто Футбольчик чужих за кілометр чує. Ось і побіг сюди.

— Скажи, а оці страуси — вони всі такі?

— Поняття не маю, — Галка знизала плечима, від чого її кіски кумедно гойднулися. — Може, це якийсь страусячий феномен. Його тут ловили, хотіли в лабораторії вивчати. Думаєш, зловили? Він як рвонув від дядьків із Києва — тільки курява знялася. А я сказала: не буду його підманювати. Мама з татом заступилися, ну і Футбольчика поки що лишили в спокої. А ви, я чула, теж щось досліджуєте?

— З чого ти це взяла? — підозріло запитав Богдан.

— Ну як? Ви ж учора заклалися з Льонькою і тепер прийдете сюди вночі привидів лякати. Правда?

— Нічого собі! — не стримався Богдан. — Тебе ж при розмові не було?

— Дуже мені ваші хлопчачі дурниці треба! — пирхнула Галка. — Тільки тут у хлопців забавок мало. Льонька повадився всіх сюди посилати. І всі лякаються.

— Бачиш, ми ж не злякалися, — Богдан гордо глянув на неї.

— Поки що не бачу. Подивлюся завтра, як ви з двору баби Віри носа не виткнете. Страшно вам буде й соромно через те, що злякалися.

— А давай так, — несподівано для себе сказав Бодя, навіть дивуючись власним думкам. — Завтра зранку ми на цьому місці зустрінемось і я тобі розкажу, як воно було і що я бачив.

Галка примружила очі.

— Гаразд. Прийду завтра. Послухаю, як брехатимеш, — мовивши так, дівчинка засунула два пальці до рота і від різкого свисту Богданові задзвеніло в вухах. На цей посвист знову висунувся Данило — що, мовляв, за дивина. Виявляється, Галка так свого друга-страуса гукала. Той примчав негайно, буцаючи перед собою м’яча. Галка ляснула в долоні, удар, стрибок — і ось вона вже тримає м’яч у руках.

Від такого видовища хлопці мимоволі пороззявляли роти. А дівчинка, переможно труснувши кісками, пішла геть. За нею підстрибом подався й Футбол.

Данько нарешті вистрибнув з будинку, перехопив погляд, яким Бодя проводжав дівчисько, гмикнув і сказав ніби між іншим:

— Якщо ти не забув, у нас інші справи сьогодні, — і, бачачи, що друг не квапиться зважати на його зауваження, смикнув його за рукав: — Чуєш?

— Та все я чую, — зітхнув Богдан. — Кажи, що ти там надумав…

— Нічого особливого. Просто я передумав іти сюди вночі…

По обіді Льонька Гайдамака зі своєю командою чекав, як і домовлялися вчора, на тому самому місці біля річки, де вони мало не побилися. Дуже здивувалися хлопці, коли до них підійшов лише Богдан.

— Ну? — поцікавився Льонька.

— Що «ну»? — перепитав Бодя.

— А друг твій де?

— А не буде друга, — в тон йому відповів Богдан.

Ватага перезирнулася між собою.

— Ти якийсь скупий на слова, — зауважив по тому Гайдамака. — Що у вас там сталося? Злякався, чи що?

— Саме так він і просив тобі передати, — кивнув Богдан. — Він справді злякався і нікуди вночі не піде. Вдень — будь ласка. Ми з ним навіть ходили туди сьогодні. На горище лазили. Каже: треба — на горищі годинку посиджу, але не вночі. Якщо цього досить — Данько готовий.

— Та-ак, — простяг Льонька, кидаючи переможний погляд на свою команду. — А сам, значить, не прийшов, аби це сказати? Тебе прислав?

Богдан розвів руками.

— Що можу сказати? Боїться пацан.

— А ти не боїшся?

— Може, й боюся, — зізнався Богдан. — Тільки ще не знаю. Готовий за двох там відсидіти. Дві години серед ночі в будинку з привидами — годиться?