Але щось трапилося. Причому — відразу з обома. Замість того, аби поспішати до діда Гайдамаки, Данько з Богданом, не змовляючись, завернули зовсім у протилежний бік. Здавалося, ноги самі вирішили за них і понесли хлопців просто до Галчиної хати.

Добігли, зазирнули через паркан. Дивно — дівчинка сиділа в саду, на розстеленому картатому пледі, і з замисленим виглядом гризла яблуко. Здивувалися друзі, адже зазвичай у цей час вона гуляла десь у передмісті чи біля річки. Страус Футбол теж був біля неї. Походжав довкола, зовсім байдужий до м’яча — своєї улюбленої забавки. Сумний він був якийсь — настроєм дівчинки перейнявся.

— Галко! Галко! — крикнув Данило.

Вона стрепенулася, глянула в його бік, проте лишилася сидіти, де сиділа. Страус, побачивши своїх нових приятелів, хотів було радісно підбігти до паркана, та Галка, заклавши два пальці до рота, різко свиснула — Футбол покірно повернувся назад.

— Чого треба? — неприязно спитала вона.

— Ти… той… Ну, того… — почав затинатися Богдан.

— Що — того? — не зрозуміла Галка.

— Пробач нам! — випалив Данько. — Не хотіли ми…

— Чого ви не хотіли? — підозріло запитала дівчинка.

— Нічого не хотіли! — ляпнув Бодя.

— Тоді чого прибігли?

— Може, пустиш? — обережно запитав Данило. — Не через паркан же про серйозні справи говорити. Зараз усі сусіди збіжаться…

Дівчинка стенула плечима, повернула голову до страуса.

— Як, Футбику? Пустимо їх?

Страус закивав головою і навіть підстрибнув на місці. Галка махнула рукою — мовляв, заходьте. І хлопці дружно полізли через паркан, зовсім забувши, що поряд хвіртка. А тоді, не давши Галці оговтатись, почали, перебиваючи один одного, розповідати про все, що сталося за три останні дні. Про розгадану козацьку грамоту. Про перекопаний підвал. Про шахи, короля, квадрати і навіть про вредного дядька Семена. Особливо — про дядька Семена: адже це через нього вони не можуть з двору вийти. А так би розгадували ці козацькі загадки разом з Галкою.

Коли скінчили, тільки тоді помітили — дівчина дивиться на них круглими очима. І, схоже, зовсім не сердиться. Ось він, момент, який треба ловити!

— То як — мир? — миттю випалив Данило, простягти їй руку долонею догори.

— Мир чи ні? — Богдан теж простяг руку.

Галка довго не думала. Піднесла свою руку, ляснула розчепіреною долонею поверх хлопчачих. Три руки міцно стислися, а зверху їх торкнувся дзьобом задоволений Футбол.

Ось тепер саме час до діда поспішати.

Пощастило друзям — застали старого Гайдамаку вдома. Сидів, наче з місця не рухався: у руках — книжка, в зубах — люлька.

— Добрий день… Ми того… — почав засапаний Данько, але тут його наче застопорило — слова раптом скінчилися.

Дід усміхнувся в густі вуса, відклав книжку й кивнув:

— І вам добрий день. О, і Галя з вами? А твій крилатий друг де?

— На дворі чекає. Не в хату ж його, — пояснила дівчинка.

— І то правда. Бачу, дітвора, що ви щось серйозне замислили. Сядьте. Відпочиньте. Ви ж бігли, наче гнався хто. Чи, може, справді гнався?

— Ви ж тут усе знаєте… — обізвався Данько.

Дід кивнув.

— А скажіть — тут багато чого мінялося за багато років?

— Не розумію я, хлопче, що ти хочеш почути. Життя мінялося, це навіть малі діти знають. Що ще?

— Я не про життя… Ну, словом, місцевість тут якось мінялася?

— Тобі цікаво, чи замість полів були ліси, замість лісів — поля, а замість річки — море чи навпаки — суха земля?

Данило кивнув, і дід заусміхався ще ширше.

— Дурниця це все. І ліси, і поля, і річка — усе тут уже дві тисячі років. Ну, останніх двісті з гаком то таки напевно.

— А може, — зібрався з духом Данько, — може, збереглися десь старовинні тутешні карти?

— Знову для реферату в школу? — з удаваною серйозністю запитав дід.

Не встиг Данило щось придумати, як Богдан випалив:

— Скарб шукаємо!

«От і все», — подумав Данько. Серце йому в п’яти впало і там захололо. Тепер спалилися. Стопудово.

Дивиться — дід нічого, далі собі посміхається, а тоді каже з розумінням:

— Правильно. А що вам ще робити? Я теж колись шукав. Усі в нас шукали, наслухавшись історій про золоту булаву. Тут, у містечку, така вже традиція склалася. Ось Галинка мусить знати.

— Еге ж, — тій нічого іншого не лишалося, як погодитись. — Навіть мій тато з сусідом кілька разів ходили землю колупати.

— А тобі, Даниле, батько хіба нічого не розповідав? І він, грішний, земельку покопав, — знову усміхнувся дід. — Знайшов у одному місці стару череп’яну люльку, в іншому — поламаного пістоля. На цьому все й скінчилося. Так що нічого нового ви мені не сказали, нічим особливим не здивували. А карта — карта є, збереглася. Ще в часи полковника Лиховія приїздили сюди і з Польщі, і з Росії вчені, карти складати. Одну копію на прохання старого козака перемалювали. Про це, до речі, згадується в життєписах, що його нащадки потім за кордоном друкували. Ця карта — цінність велика, і в нашому музеї є. Показати?

Трійця загорілася бажанням, і старий Гайдамака провів їх у музей. Добре, що все було поряд. Завів він їх у дальню кімнату, де виставлені предмети старовини, знайдені в цих краях. Під склом на видному місці лежав паперовий прямокутник. Упізнали друзі і маєток, і річку, і поле, і лісок.

— Ну, цікаво? — запитав дід.

А можна нам якось того… ну… перемалювати, — благально попросив Данько.

Дід зітхнув.

— Якби ти не син Миколи Ланового — я б так з тобою не балакав. Добре, мисливці за скарбами, є в нас тут копіювальна машина. Татко твій, до речі, з якихось фондів вибив її для нас. Дуже корисна штука. Зроблю вже вам копію, аби тільки на користь, аби рідний край вивчали.

Обережно вийняв дід стару карту з-під скла. Боячись навіть дихнути на неї, відніс до службової кімнати, де стояла копіювальна машина. Попросив хлопців допомогти, акуратно розклав карту на склі, закрив накривку, натиснув кнопку.

Р-раз — машина виплюнула величенький аркуш із чорно-білим малюнком.

Тепер до золотої булави лишився один крок. І головне, тішилися хлопці, що ніхто, зовсім ніхто про це й не здогадується.

Коли Данько з Богданом і Галкою прийшли до них додому, дядька Семена ще не було.

Отже, ніхто не читатиме їм моралі за дурне та безглузде витрачання часу. Які б там справи його сьогодні не затримували, для друзів, що були за крок від розгадки таємниці, усе складалося якнайкраще.

— Я думав — усе, гаплик — зізнався Данило, розкладаючи копію карти на столі. — Ну, коли ти бовкнув про скарби.

— Навпаки, — зі знанням справи пояснив Богдан. — Не знаєш, як збрехати — відразу кажи правду. Ляпай, не думай. Тоді точно на брехню буде схоже. Чи на жарт. Бач, так і вийшло.

— Добре вийшло, — погодилася Галка, критично оглянувши старанно вимальовану карту місцевості. — Аби ж знати, наскільки тоді все точно вимірювали…

— Тобі ж казали: ліси, поля та річки лишилися на своїх місцях, — нагадав Бодя. — Знати б тільки, яким боком на цю карту дивитися.

— Чого тут думати? — Данило рішуче повернув її так, як вважав за потрібне. — Ось так, дивитись треба за течією річки. А тепер ось що зробимо…

Він знайшов у шухляді лінійку й олівець і акуратно, намагаючись проводити рівні лінії, розкреслив аркуш у клітинку, написав по вертикалі цифри від одного до восьми, а по горизонталі — літери латинського алфавіту від A до H.

Богдан з Галкою уважно стежили за ним. Дівчинка навіть кінчик язика висунула від захвату. Страус у цей час прогулювався під вікнами за парканом, наче вартовий.

Коли Данько скінчив свої креслення, перед ними постала вручну намальована шахівниця.

— Ну, давай тепер у шахи на ній зіграємо, — потер він руки.