Побачивши, що місцевий ватажок налаштований цілком мирно, Данило виступив уперед.

— Слухай, а хто вона така — ця Галка? І як вона дає страусові раду?

— Галка — наша, місцева. Бібліотекарчина дочка. Нічого особливого, — знизав плечима Льонька, і Данько знову зрозумів — бреше. Так поводяться, коли мають до людини певний інтерес. А дівчинка з кісками Гайдамаці точно не байдужа.

— А страус?

— Страус — приблудний, — про це Льонька говорив охоче. — Один фермер із тамтого села, — він махнув рукою кудись у бік, — вирішив страусів розводити. Одне яйце, каже, купите — два десятки курячих замінить. Кудись поїхав, десь страусів купив, а цей через кілька днів утік. Просто з загону вирвався. І до Галчиного двору приблудився. Батьки хотіли назад віддати — тікає, зараза! І головне — б’ється, як тільки щось не по його.

— Як це — не по його? — поцікавився Богдан.

— А спробуй відгадай! — Льонька роздратовано сплюнув під ноги. — Наприклад, назве його хтось куркою — все, пропав. Він кривдника наче дзьобом чує. Серед ночі може біля хати гуляти. Ну, а якщо проти Галки щось маєш — краще з міста тікай. Тільки м’яч футбольний його й заспокоює. Кажуть, Галка сама до цього додумалася. Тепер ось Футболом прозвали. Тільки він не Галчин.

— А чий?

— Нічий. Просто Галка його біля курника в дворі годує. Ну, ще він вештається за нею. Правда, може й сам гуляти, тільки не часто. Тому, коли бачиш Галку, Футбол десь поруч. Він у неї типу собаки-охоронця. А коли страуса побачиш — Галка так само зазвичай недалеко. Добре, що ми тільки про дівчисько і пташисько товчемо? Пора й познайомитися.

— Правильно! — погодився Данило.

— Отож, — поважно кивнув Льоньчик, — мене ви вже знаєте. Це, — кивнув на голомозого, — Валера, він же — Гоблін Два. Батька його в нас дражнять Гоблін, то й до Валерки прилипло — Гоблін Два. Нічо, не ображається. Так, ну, а це — Петько Рудий, Юрко Космонавт, теж Юрко, тільки просто, без прізвиська, ми його так і звемо — Простий, Олег Князь і Харитон — бо прізвище Харитоненко, Ігорем звати.

Друзі назвалися, потисли новим знайомим руки, і Богдан не втримався — запитав:

— А чому ви себе бандою назвали?

— А як? — щиро здивувався Валера Гоблін Два.

— Не знаю, — розгубився Бодя. — Банда» щ воно звунить якось погано. Он старий твій бандитів ловить, правильно?

— А, — відмахнувся Валера. — Аби ж справді бандитів. Тут у нас тихо, спокійно, нічого не відбувається. Не те, що у вас. Ви ж із Києва?

— З Києва. І це ж класно, що в містечку нічого лихого нема! Радіти треба! — вигукнув Данило.

— Кому як, — зітхнув Юрко Простий, — Тому ми й назвалися бандою.

— І наших справ, до речі, ще не докінчили, рішуче перервав їхню розмову Льонька Гайдамака.

Знову напружилися Данило з Богданом. Щось у словах, а особливо — виразі обличчя місцевого ватажка друзям не сподобалося. Точно щось капосне надумав. Не може ж він їх просто так відпустити.

— Хіба в нас є якісь справи? — обережно запитав Данько.

— Аякже! Увесь берег річки в межах міста — наша територія. Хочете вільно заходити на неї — треба або кожну першу рибину віддавати, або заслужити.

— Це як — заслужити? — зацікавився Богдан.

— Дуже просто. Так кожного з нас у банду приймали, — мовив Юрко Космонавт.

— Досить уже загадок! — вигукнув Богдан. — По ділу кажіть.

— То й говоримо по ділу, — набундючився Гайдамака — Коротше: є в нас тут такий собі будинок. Старий панський маєток, нам у школі розповідали. Він уже років двадцять як нікому не потрібен. Стоїть собі, людей лякає.

— Чим це лякає? — спитав Данько.

Гайдамака промовисто помовчав, а тоді урочисто прорік:

— Бо, за чутками, там привиди живуть.

Сказав — наче якоюсь перемогою похвалився.

І запитально подивився на київських гостей — як, мовляв, це вам?

— Ну, таке можна про будь-який будинок сказати, — посміхнувся Данило. — У мене тато різні старі будівлі відновлює. І про будинок цей я знаю, навіть бачив його. Стоїть там, на околиці, на пагорбі, з видом на річку.

— Бачити його всі бачили. А всередину хто заходив? — не дочекавшись відповіді, Льонька знову підніс пальця вгору. — О! Завдання дуже просте: той, хто пізно вночі витримає годину в цьому будинку, той може вільно ловити рибу на нашій території і того ми всі будемо поважати. Навіть до гурту готові прийняти.

Богдан недовірливо оглянув гурт нових знайомих.

— Ви хочете сказати, що кожен з вас і справді привидів серед ночі лякав?

— А ти не смійся, бугаю! — скривив рота Харитон. — Подивимось, чи будеш ти так само сміятися, коли вночі до того маєтку підеш.

— Хто вам сказав, що я туди піду? — здивувався Богдан. — Ми взагалі до вашої ватаги не збираємося вступати.

— Боїшся? — швидко запитав Князь Олег, і друзі зрозуміли: ось тепер вони нікуди не втечуть і на допомогу ніхто не прийде.

Перезирнулися вони. І, перш ніж Богдан відкрив рота, Данило швидко вигукнув, навіть руку підняв для чогось, мов школяр:

— Згодні! Згодні! Ніхто нічого не боїться!

— Тоді — прямо сьогодні! — сказав Гайдамака.

— А хіба завтра не можна? — втрутився Богдан. — Ми не відмовляємось, просто до завтра треба все обдумати, настроїтися, самі ж розумієте…

— Згода, — легко відповів Льонька. — Тоді завтра знайдете нас тут, і про все домовимось. Умови різні, те, се…

— Нехай так, — погодився Данило. Попрощавшись, компанії розійшлися в різні боки.

Друзі йшли мовчки, і коли річка лишилася далеко за спиною, Богдан зупинився і спитав Данька:

— Ти що, ненормальний? З глузду з’їхав? Запитав — і навіть за руку його так міцно стиснув, аж заболіло.

Мабуть, треба поки що залишити наших героїв на березі річки. Бо пора вже розповісти про дивну дружбу двох хлопчиків — Данила Ланового та Богдана Майстренка.

Були вони однолітки, жили в одному будинку і навіть у сусідніх під’їздах. Просто інтереси їхні були зовсім різні. І на перший, і на другий, і навіть на третій погляд спільного між цими двома хлопцями не можна було знайти. Якби не той випадок у скверику, ці двоє ніколи б не познайомилися.

Данько Лановий з дитинства любив книжки, і вже давно «проковтнув» книжки і про Тома Сойєра з Геком Фінном, і про Холмса з Вотсоном, і про острів скарбів, і про вершника без голови. Словом, не було книжки про пригоди, якої б він не прочитав — включно з казковими пригодами Пітера Пена та Гаррі Поттера.

Вчився Данько у спеціалізованій школі, старанно зубрив англійську мову і на день народження отримав від батьків свій перший персональний комп’ютер, на якому не грався в комп’ютерні іграшки, бо не любив їх і вважав марнуванням часу. Тобто Данило Лановий був типовий «книжковий» хлопчик.

Йому не вистачало тільки окулярів, хоча в школі його і без окулярів все одно називали Знайком. Не дражнили, навпаки — поважали і часто просили щось списати. Данько охоче давав. Однак не дуже добре давалася йому фізкультура. А це такий предмет, що не спишеш… І за тебе його, як задачку з математики, ніхто не зробить.

Кілька разів намагався пограти з хлопцями в футбол на шкільному подвір’ї, проте все закінчилося розквашеним носом, розбитим коліном, розідраною сорочкою і загальним сміхом. Навіть дівчатка реготали, хоча й дружно обтрусили запорошений одяг. Тож після такої ганьби Данько до футболістів і близько не підходив.

Інша справа — Бодя Майстренко. Вчився він у найзвичайнішій школі — не в тій, яка спеціалізована, а в тій, котра ближче до дому. До того ж учився дуже погано, і рятував його лише учитель фізкультури. Майстренко виявився на диво спортивним хлопцем. Якось само собою повелося: коли грають у школі чи десь на стадіоні в футбол, баскетбол або волейбол, Бодя завжди стає капітаном команди. На решту наук спортсмен чхати хотів. Учителі з часом змирилися з цим і нічого від Богдана вже не вимагали.