Спати дядько Семен укладався рано. І засинав швидко. Тож довго чекати не довелося.

Для страховки друзі вилізли через вікно — так краще, ніж ходити по хаті, рипати по підлозі і взагалі шуміти в темряві. Ще дядько розбуркається.

Вдягли хлопці темні куртки, і, навіть не дивлячись на задушливу ніч, — темні плетені шапки. їм здавалося, що саме такий вигляд мусять мати шукачі скарбів, які вирушають викопувати діжку з золотими червінцями. Знайшовся й ліхтарик — Данилів тато колись його тут залишив і час від часу брав із собою, коли, гостюючи в рідному містечку, ішов кудись у своїх дослідницьких справах. А Богдан про всяк випадок захопив коробку сірників.

Ніч видалася на диво темна. Місяць проглядав де-не-де, зорі не розсипалися по чорному небі рясною мозаїкою, складаючись у сузір’я, а світилися поодинокими цяточками. Тінями ковзнувши до сарайчика, хлопці взяли лопату і дорогою до маєтку несли її по черзі. Час від часу Богдан озирався. Йому вперто здавалося, що за ними хтось іде, тихенько скрадається. Нічого не бачачи, він гнав від себе ці недоречні думки.

Ось і маєток. Вдруге хлопці бачили його серед ночі. І в нічній темряві стара занедбана споруда скидалася на палац графа Дракули. Не більше й не менше Але після пам’ятної ночі з привидами друзі вже не боялися, хіба дуже трошки. Через поле до тильного боку маєтку не перейшли — перебігли, одним ривком, наче розвідники. Звично видерлися на підвіконня і стрибнули в густий морок.

Трохи постояли на місці, освоюючись у темряві. Тоді Богдан засвітив ліхтарик, передав Данилові лопату і пробігся променем по стінах. Потім посвітив собі під ноги.

— Як думаєш, де тут може бути підвал?

— Точно не в спальнях, вітальнях, кабінетах чи кімнатах для гостей, — упевнено відповів Данило.

— Чому?

— Сам подумай: уся ця складна задачка спеціально так замислювалася, аби мати досить просте рішення. Навряд чи підвал могли побудувати в їдальні, правильно? — Богдан кивнув. — Ось бачиш. Отже, у їдальні чи спальні підвалу нема. Але якби господар звелів облаштувати в одній з кімнат сховок, невже б цього ніхто не помітив? Ні, Бодю, старий Лиховій використав для своєї мети той підвал, який уже був усім відомий. Хоча б для того, аби в цьому місці могли шукати в останню чергу і навіть ніколи не могли б подумати, що там може щось таке бути. Логічно?

— Згоден. Тоді де цей старий підвал?

— Думаю, в кухні чи людській кімнаті, де мешкали слуги. Ми там уже були, пам’ятаєш?

Присвічуючи собі дорогу, хлопці пройшли через увесь маєток і зайшли в ту частину, де колись була кухня і звідки сходи вели на горище. Зупинившись посередині старої кухні, Богдан спрямував промінець ліхтарика на захаращену підлогу. Прихиливши лопату до стіни, Данило став навкарачки і почав повільно, метр за метром, обстежувати підлогу, навіть простукував її. Пройшовшись так від стіни до стіни, Данько підвівся, обтрусив штани, скинув шапочку і витер піт з обличчя.

Нічого. Зовсім нічого. Глуха підлога, внизу нічого нема.

Богдан освітив знайомі сходи. Промінчик пробігся по них знизу вгору, потім — назад. Данило, ніби щось згадавши, наблизився до сходів, нагнувся і зазирнув під них. Не побачивши крізь згусток темряви нічого, він гукнув:

— Ану, посвіти сюди!

Промінчик пропоров темряву і — дивина! — висвітив двері, яких вони раніше не помічали, бо не зазирали під сходи. Ступивши до них, Данило торкнувся цих дверей і не стримав розчарованого скрику.

— Що там? Пацюки? — підійшов до нього Богдан.

— Аби ж… гірше… дивися… Ці двері… Ось…

Тепер Богдан і сам бачив: двері, котрі закривали вхід до підвалу, висіли на одній петлі. Це означало одне: жодних таємниць, жодних зачинених та захованих кімнат. Сюди міг зайти і точно заходив не один цікавий. А якщо так, то й скарб рано чи пізно могли знайти. Якщо закопаний — викопали.

— Нічого, — підбадьорив друга Богдан. — Гайда глянемо. Може, все не так страшно… Може…

Замовк Бодя. Бо й сам не знав, що в таких випадках треба казати.

А Данило рішуче взявся за старі двері, відхилив їх. На хлопців дихнуло вогкістю давнє підземелля. Ліхтарик висвітив масивні муровані сходи, які вели донизу. Ставши на першу сходинку, Данько вигукнув: «Гей!». Йому відповіла луна. Взявши в Богдана ліхтарик, він, присвічуючи, обережно почав спускатися вниз.

Вогкий морок огортав його усе щільніше. Ззаду так само тихо і обережно рухався Бодя, стукаючи по сходах вістрям лопати. Попри побоювання, підвал виявився не такий уже й глибокий — усього десять сходинок. З останньої нога Данила ступила на втоптану земляну підлогу. Але втоптаною вона виявилася лише спочатку.

Те, що висвітив промінь під ногами далі, нагадувало дбайливо перекопаний город.

Присівши, Данько торкнувся рукою грудок землі. Копали тут не вчора, це ясно, але таки недавно. Може, кілька днів тому, може — тиждень, може — два. У вогкому підвалі свіжоскопана земля швидко не засихає.

Якщо в підвалі був закопаний скарб, то їх уже хтось випередив і викопав його.

— Так я й знав, — роздратовано та з нотками глибокого суму в голосі мовив Данило.

— Заспокойся, — мовив ззаду з темряви Богдан. Не все ще втрачено. Хоч би хто тут копав і хоч би коли тут копали, все одно ніхто нічого не викопав. Бо й Туман, і цей твій дядько Сашко далі щось шукають.

— І то правда, — тепер у голосі Данила знову звучала надія. — Підвал відкритий для всіх. І спробувати шукати тут скарби може кожен, хто чув про їхнє існування. Але ж навряд чи наші конкуренти розшифрували вірша, еге ж? Тато про грамотність дядька Сашка завжди зі сміхом говорив. Туман теж на сильно грамотного не тягне…

— Отже, — зробив висновок Богдан. — Скарб у підвалі, але не в землі. Нехай хоч сто людей вірша розшифрують — золото все одно не знайшли, інакше б тепер не шукали. А де ще може бути діжка з золотом? У стіні замурована?

— Хто його знає… Присвіти-но…

Данило почав обережно рухатися вздовж мурованої стіни і натискати на кожен камінець. Результату не було, і Данько швидко втомився. Та підвал, на щастя, був не лише неглибокий, а й неширокий. Промацавши стіни з одного краю до іншого, Данько зітхнув. Якщо тут і є тайник, то хіба замурований. Прихилився він до холодного каменю, руки опустив.

Невже невдача?

Богдан так не думав. Не хотів думати — і край. Тепер він пройшовся уздовж стіни, присвічуючи ліхтариком, і зупинився біля дальнього кутка.

— Ти це бачив?

— Що? — байдуже запитав Данько.

— Ось тут якісь значки вибиті. Цифри, букви…

— Мало що на стінах надряпають…

— Не скажи! Копали тут, наче кроти. Це — правда. А ось писати щось, дряпати «Тут був Вася» ніхто не хотів. Навіщо, коли не видно нічого. Мабуть, цифри і букви видряпані на стіні давно. Глянь, так і є!

Оживився Данило, підійшов до Богдана. Щоправда, в кутку на камінні, яким мурували стіни, хтось глибоко вкарбував незрозумілі на перший погляд позначки. Запасливий Данько поліз у кишеню курточки, дістав клаптик паперу й шматок олівця і попросив Бодю присвітити. Потім провів пальцем по напису, а тоді старанно переписав усі значки та цифри. Подивився, що вийшло, і нічого не зрозумів:

Б. Ка6 Тb3 Сс2 Кf1 Пf3

Ч. Кf4

— Знову шифровка, — розчаровано протяг над його вухом Богдан.

— Зате, думаю, остання в цій історії, — промовив Данило. — Можу тобі точно сказати і водночас засмутити: корона на будівлі — не той король. Грамота дала підказку, це правильно. Але в підвалі не скарб лежить, а лише точна вказівка, де він захований насправді. А ми дякувати повинні всім, хто тут копався. Бо інакше ми самі копали б і дулю з маком викопали. То ми просто змушені були інші варіанти шукати.