— Угу…

— І з переляку злодія налякали?

— Виходить, так…

— Усім би так, Гришо, лякатися. Молодці! Нате! — і хазяїн простяг свою широку долоню.

Данило не одразу зрозумів, та Богдан перший скумекав — з усієї сили, по-дорослому ляснув по долоні. Данько ж потиснув простягнуту руку обережно, усе ще підозрюючи якийсь підступ. А раптом не вдалося дядька Сашка отак просто обкрутити? Хоча… все це настільки неймовірно, що цілком може бути правдою.

— Молодці! — повторив дядько Сашко. — Даньку, я твоєму батькові подзвоню обов’язково, за сина подякую. Як приїде — з мене могорич. Вам щось треба?

Хлопці дружно замотали головами.

— Ну, це якось залагодимо, — діловито потер руки Немировський. — Добре, козаки, будьте тут. А ми з тобою, Грицю, міліцію усе ж таки смикнемо. Поставимо до відома, що в місті квартирний злодій об’явився.

Чоловіки швидко вийшли з кімнати. Данило покрутив головою і помітив — телефонного апарату в кабінеті не було, йт- Дзвонити пішли, — сказав він уголос сам до себе.

— А нам з того що? — поцікавився Богдан.

— Поки що нічого. Здається, викрутилися. Цікаво, чому Туман заліз саме сюди, в цю кімнату?

— Сказали ж тобі — кабінет. Працює тут людина.

— Так, — Данько глянув собі під ноги.

Він стояв на розкиданих папірцях. Нагнувся, підняв один, розгорнув. Якісь цифри, графіки, нічого не зрозуміло. Кинув, підняв другий. Карлючки. Ще один аркуш. Гм, тут віршик якийсь, доволі розбірливо написано…

Почувши кроки, Данило машинально зібгав аркуш і, сам не знаючи навіщо, запхав собі в кишеню джинсів. Вчасно — чоловіки повернулися.

— Ну, міліція зараз буде. Ви розгледіли злодія?

— Темно ж, — буркнув Богдан.

— Темно, — погодився дядько Сашко. — Отже, зробимо так: нема чого вам тут крутитися. Про вас я нічого не сказав. Колька Лановий не пробачить, якщо я його сина в кримінал утягну, нехай навіть такий дрібний. Раз так, хлоп’ята, — мотайте звідси! — він навіть ляснув себе по стегну долонею. — Хутко! Про рибу вам сьогодні краще забути. Спати лягайте. І не вештайтесь ночами.

Двічі повторювати друзям не треба було — миттю здиміли.

Про аркуш у кишені Данько згадав лише вранці. Не до того було: повернувшись тоді додому, хлопці ніяк не могли заспокоїтися — до пізньої ночі пошепки говорили про нічну пригоду. Цікаво, що ж хотів знайти лиховісний Туман у кабінеті свого приятеля. І що, своєю чергою, ховав від його очей дядько Сашко Немировський. Бо, за Даниловими словами, якби один нічого не ховав, то другий нічого б не шукав. Та ще й так, по-злодійському.

Так ні до чого й не домовившись, полягали вони спати.

А коли вранці Данько натягав джинси, щось шелеснуло. Витяг зіжмаканий аркуш, усе згадав і розгорнув. Ще вчора його здивували віршики — невже дядько Сашко в свої роки почав римувати? Тепер, насилу розбираючи «курячий» почерк Немировського, Данько прочитав:

Знизав Данило плечима, перечитав ще раз, а потім — знову, вже вголос. Богдан, вислухавши це, так само нічого не зрозумів.

— Що з того? Ти в нас розумний, ти й думай. Може, тут узагалі нема чого думати — цей ваш дядько Сашко вирішив поетом стати. Он скільки людей віршувати починають. Батько мій — і той колись бавився. Бувало, візьме гітару, кілки попідкручує, дістає якийсь старий зошит, розгортає і каже: «Дивись, синку, колись і ми в походи ходили, біля вогнищ пісні співали. Бардівська пісня називається. Тепер цього нема, і ким ви повиростаєте?» Коротше, все в такому дусі.

— Не скажи, — замислено мовив Данько. — Тут щось інше. Тільки що саме — не знаю. Але чимось від цих віршиків відгонить. Наче, розумієш, вони не тепер писалися, а колись, давно-давно. Чому в мене такі відчуття — не поясню тобі. Не можу поки що. Мене, Бодько, інше цікавить: чи не шукав Туман у дядька Сашка того, чого не знайшов у покинутому маєтку?

— Та ж вони там обоє були! — вигукнув Богдан.

— Обоє, — погодився Данило. — Через те я й кажу — вони щось шукають, тільки роблять це наввипередки. Причому, — він багатозначно підніс вказівного пальця, — кожен знає, що треба шукати. Але ніхто з них не знає, де. Туман підозрює, що дядько Сашко бреше. Тому й стежить за ним.

— Що ще шукати в покинутих старовинних маєтках? Тільки скарб! — вкотре завів улюблену пісню Богдан. — Не привидів же їхніх власників? Ех, дізнатися б, хто вони були, ті власники… Ти ж казав, що наче знаєш.

— Насправді я майже нічого й не знаю, — зітхнув Данило. — Тата не дуже уважно слухав, коли він розповідав. Та й він не все знає.

За сніданком бабуся Віра знову посміялася з рибалок-невдах, але робила це по-доброму, щоб не образити. Хлопці, щоправда, і не збиралися ображатися — про інше думали. Нарешті Данило сказав:

— Нам, бабусю, в школі сказали за літо твір написати. Щось про історію рідного краю. Ну, про Київ у нас усі все знають, а ось тут є різні цікаві історії. Хоча б про той покинутий маєток. Мені ще тато колись розповідав, тільки ж нема його зараз удома…

— Не біда, — відмахнулася бабуся Віра. — Сходіть, дітки, до діда Гайдамаки. Він раніше директором нашого музею працював. Тепер він на пенсії і сторожує там же — дуже прив’язався до того місця. Він охоче все розкаже, бо любить на такі теми побазікати.

Хлопці перезирнулися.

— Це який Гайдамака? — обережно запитав Данило. — В нього онука немає часом?

Чого ж, є! Тільки не треба вам із ним дружбу заводити. У кого той Льонька вдався і що з нього виросте — ніхто не знає. Одне слово — бандит, прости Господи! — і бабуся Віра швиденько перехрестилася.

Подробиці хлопців і не цікавили. Хто-хто, а вони вже добре знали, хто такий Льонька Гайдамака і з чим його їдять.

Ось як доведеться знову зустрітися…

— Галці скажемо? — запитав Богдан.

— З одного боку, годилося б. Може, вона щось і знає, — почухав потилицю Данило. — А з іншого — поки що хвалитися нічим.

— А тобі так хочеться перед нею похвалитися? — підкусьнув Богдан.

— Скажеш таке, — знітився Данило, і Богдан зрозумів, що другові справді хочеться похвалитися перед цим дівчиськом. Так само, як і йому.

— Ну, то поки що без неї обійдемося, — зробив висновок Богдан. — Гайда до Гайдамаки.

Знайшли друзі Гайдамаку з компанією там, де й завжди — на березі річки.

Лежала компанія у повному складі на піщаному березі, засмагала і явно нудилася. Побачивши Данила з Богданом, ватага насторожилася, а Льонька навіть неквапом піднявся назустріч.

— Здоров, — привітався Данько миролюбно.

— І вам не хворіти, — буркнув у відповідь той. — Рибу ловити прийшли?

— Ну її, ту рибу! — махнув рукою Данило. — Нам би з тобою переговорити. Сам на сам.