— Дивись, — почав Данило, — ось тут точно йдеться про якесь підземелля. «Тьма і вільглість осідають вглиб», потім — «Лиш темне дно, мов схованка для риб». Думаю, старий козак цю діжку з золотом та золотою булавою десь закопав.

— По-моєму, це й без віршика ясно, — не погодився Богдан. — Скарби зазвичай закопують у землю. І, я так собі думаю, що свого часу зрадник Петро усе довкола перекопав, наче той кріт. Якби все було так просто, Лиховій нічого б тут не шифрував.

— Воно-то так, — пошкріб потилицю Данило. — Тільки дивися: скарб під королем, знайти його допоможе грамота. Грамоту ми маємо. Мабуть, дядько Сашко в архівах ту книжку відшукав. Так що жодних сумнівів нема: грамота — це оцей загадковий віршик. Може, почнемо з короля? Спочатку треба знайти його, а вже тоді знову розшифровувати грамоту.

— Не так, — знову заперечив Богдан. — Прочитай його ще раз, тільки не вдумуйся в рядки. Я хоч у складанні віршів не великий спец, та глянь сюди: перша половина вірша говорить про якесь підземелля, друга — про якийсь будинок, у якому відпочивають мандрівники. Може, треба шукати готель? Або місце, де постоялий двір колись був.

Данило помовчав. Потім ще раз перечитав віршика, знову помовчав, тепер уже заплющивши очі. А коли розплющив їх, на обличчі заграла посмішка.

— Не знаю, хто там де відпочивав, але, здається, я знаю, де шукати короля. Гайда! Якщо правильно думаю — тоді все розповім!

Цілу дорогу до маєтку Данько вперто мовчав. А коли вони нарешті підійшли до старого будинку, він обійшов його, наблизився до парадного входу, прикрашеного старими облупленими колонами, і підняв голову. Прикрив долонею очі від сонця, наче козирком, примружився, вдивляючись у щось. Нарешті промовив, показуючи пальцем на фронтон даху:

— Дивись туди. Тільки уважно.

Богдан і собі придивився. Спочатку не побачив нічого, а тоді розгледів угорі темний контур якогось малюнка.

Малюнок дуже нагадував королівську корону.

— Щось бачу…

— Правильно! — переможно вигукнув Данько. — Я тільки тепер пригадав — мені цю корону тато колись показував. І розповів: господар маєтку спеціально замовив прикрасу зі щирого золота в формі корони, яку звелів прилаштувати в тому місці, щоб вона світилася на сонці і стала символом шляхетності козацького роду Лиховіїв. Таке він сам придумав. Потім, коли пани Лиховії тікали звідси від комуністів-зарізяків, нова влада корону здерла. Слід лишився. Ось тобі, Бодько, і король.

— Тобто ти хочеш сказати, «під королем» — і це тут?

Цілком може бути. Якесь підземелля під маєтком.

— Але ж шукали золото багато років. І шукачі були не дурніші за нас із тобою. Будинок облазили б насамперед. Ні, щось ти тут недодумав.

— Пішли глянемо, — рішуче сказав Данило.

Хлопці залізли всередину таким самим способом, як робили це вже кілька разів. Опинившись у потрощеній кімнаті, де навіть у нинішню спеку гуляв вітерець, вони розгубилися. Бо одна справа — щось собі придумати, а інша — коли правдивість своїх придумок треба на практиці доводити.

Та не встигли вони зробити кількох кроків, як Данько, глянувши у віконний отвір, раптом схопив Богдана за руку і присів, тягнучи друга за собою. А тоді швиденько порачкував до стіни під вікном. Бодя зробив так само, і коли вже сидів під стіною, не втримався, привстав і обережно визирнув. Дуже хотів глянути, що так перелякало Данька.

Побачив.

Просто до маєтку ішов через поле патлатий лиховісний Туман. І був він у кількох кроках від будівлі. Богдан кивнув головою, наказуючи Данькові: «Роби, як я!», і хутко, рачки погнав до виходу, перебігаючи в сусідню кімнату. Данило кинувся за ним і мудро зробив: щойно заховалися хлопці за стіною, як поряд щось гупнуло — це Туман зістрибнув з підвіконня всередину. Хруснули камінці під його ногами.

Потім почувся свист: насвистуючи, він пройшов у велику залу.

Принишкли друзі, але цікавість пересилила страх.

Визирнули зі свого сховку і побачили Тумана: він міряв кроками залу, тримав руки в кишенях і щось насвистував собі під ніс. Нічого він не шукав, радше — чекав когось. І дочекався.

Через дверну пройму однієї з кімнат, розташованих навпроти, незабаром швидко зайшов дядько Сашко. Туман і далі тримав руки в кишенях, проте Немировський не збирався здоровкатися з ним. З того місця, де обоє стояли, побачити хлопців вони могли лише в тому разі, якби повернулися в цей бік. А вони стояли один навпроти одного, боком до невидимих їм глядачів. Вони не вважали за потрібне зиркати в різні боки, бо були переконані — нікого тут немає. Інакше б не призначили у цьому місцїі зустрічі.

У всякому разі, хлопцям хотілося в це вірити.

— Ти не запізнився, — промовив Туман, і голос його відбився луною в склепіннях зали. — Я точність люблю.

— Давай без передмов! — різко сказав дядько Сашко. — Вчора вночі — твоя робота?

— Я вночі не мав жодної роботи.

— Не клей дурня, Тумане! Крім тебе, ніхто вночі не міг залізти до мого кабінету! Думаєш, я не знаю, що ти з мене очей не спускаєш? Зумисне вчора під вечір із хати вийшов. Тільки ти ж не знаєш, що я потім городами назад вернувся! Якби тебе, падлюку, не налякали випадково, я б тебе там за шкірку точно зловив би!

— Не знаю я, пане Сашко, про що ти мені тут зараз говориш, — стояв на своєму Туман. — Були в тебе злодії вночі, можливо. Тільки лазити по чужих хатах через вікно — не мій профіль. У мене інший бізнес.

— Знаєш що, бізнесмене? Крім тебе, нікому мої папери не потрібні! Краще б ти віддав, що взяв. Ця задачка не для твоїх курячих мізків.

— Нічого я в тебе не брав! — огризнувся Туман.

— Брешеш і не червонієш! Ти мене доведеш колись!

Стиснув дядько Сашко кулаки, ступив до Тумана. А той залишився стояти на місці, тільки повільно праву руку з кишені вийняв.

Хлопці насилу стримали крик: рука стискала пістолет.

Не іграшковий. Ці люди давно в іграшки не бавляться. Зброя справжня, і, очевидно, стріляє.

— Стій, де стоїш! — просичав Туман.

Дядько Сашко зупинився, навіть мимоволі руки підняв і виставив перед собою.

— Молодець. Тепер — три кроки назад. Ось так, — задоволено мовив Туман, коли Немировський виконав наказ. — Продірявлю — не залатаєш! Стій і слухай: коли я розказав тобі цю історію про золоту булаву і попросив допомогти, то думав, що ми партнери і одну справу робимо. Тепер бачу: робимо одну справу, тільки нарізно. Це мене не влаштовує. Знайдеш ти це золото сам — куди подінеш? Сидітимеш на ньому, наче цар Кощій? Покупця я знайшов, скоро він тут буде. І краще ти чесно отримаєш свою половину грішми, ніж матимеш усе золото, за яке не зможеш навіть хліба в магазині купити. А заодно — булаву, яку нікому не зможеш показати. Може, ти й хитрий. Хитріший за мене. Але я битий у таких справах і розумніший. Подумай, що я сказав.

З цими словами Туман опустив пістолет, заховав його назад у кишеню, спокійно розвернувся і, насвистуючи, зник у одній з численних кімнат. Потупцявши трохи на місці, пішов собі й дядько Сашко, тільки в протилежний бік.

А коли вже всі розійшлися, заспішили звідси й хлопці.

Але відійшли недалеко: з кущів вийшла Галка і заступила дорогу.

— То ось ви які?! — у голосі дівчинки бриніли одночасно лють і образа.

— Ти чого? — Данько зробив крок до неї, простяг руку, та вона вдарила по ній долонею:

— Півмістечка уже гуде, як двоє юних рибалок уночі злодія прогнали від хати Немировського. Тепер вони, бач, два герої, а ми з Футбиком пролітаємо? — здавалося, ще трошки — і Галка заплаче.