Литмир - Электронная Библиотека

Яма робилася все глибшою. Ось копачі у ній уже по коліна, ось — по пояс. Хлопці затамували подих: зараз вони побачать стару могилу і на них усіх упаде стародавнє прокляття.

Але нічого не сталося. Бо під каменем нічого не було.

Лом і лопата враз одночасно наштовхнулися на щось тверде. Чоловіки хутко почали розчищати те місце. Хлопці, почувши стукіт, наблизилися до краю ями і зазирнули вниз. Десятьом парам очей відкрилася прямокутна ляда. Мабуть, робили її з міцного дерева: ляда майже не зотліла в землі. Туман піддів її ломом, Немировський смикнув і потягнув на себе.

Тепер вони стояли на краю прямокутного, старанно обмурованого льоху. Коли Немировський застрибнув туди, то зник там з головою, ще й лишалося досить місця. За мить з ями почувся радісний вигук, а тоді руки підняли догори і вистромили з ями невеличку круглу діжку, обмазану глиною і стягнену металевими кованими обручами.

Нахилився Туман, підхопив із рук партнера знахідку і так завмер, дивлячись на неї справді побожним поглядом. «Наче шукачі легендарної Атлантиди, що нарешті знайшли цю затонулу землю», — чомусь подумав Данило.

Ось вона, розгадка таємниці козацького скарбу! Ось вона, не отримана Петром-зрадником батькова спадщина! Бочечка золотих червінців і золота гетьманська булава!.. Тільки в недобрих руках.

Нічого не сказав Туман. Лише підважував здобич у руках і шкірив свого щербатого рота. Потім поставив діжу на край ями, легко вибрався з неї, обтрусився і глянув лихим оком на хлопців.

— Руку давай! Не вилізу! — почулося зі сховку.

— А ти й не вилізеш! — озвався Туман. — Не треба тобі вилізати!

Перш ніж хтось устиг щось зрозуміти, він однією рукою підхопив скарб, а іншу засунув у кишеню. Мить — і на хлопців дивилося чорне дуло пістолета. Тепер Данило з Богданом вдруге бачили справжній пістолет у Тумановій руці, і то зовсім близько.

Не думали вони, що це так страшно — коли пістолет на тебе націлений.

— Галко, тікай! — на всю силу легенів крикнув Данько.

Дивно, але дівчинка послухалася. Позадкувала, потім розвернулася і кинулась геть. Льонька голосно свиснув, і всі шестеро, мов ті горобці, теж порснули в різні боки. Та так швидко, що Туман нічого не встиг зрозуміти. Лиш головою туди-сюди закрутив, бо не знав, за ким дивитися. Богдан, скориставшись цим, теж було сіпнувся тікати, але оговтався Туман — знову зброю на них навів.

— Лізьте вниз, до дядька! — наказав він, махнувши дулом у бік ями.

— Ти що там задумав? — обурювався в льосі дядько Сашко Немировський.

— Нічого особливого! Ти мене скільки дурив? Ось і посидьте там! Не бійся, не назавжди! На мене вже покупець чекає. Уже через дві години нас тут не буде! А коли з міста виїдемо, подзвоню, куди треба, і вас знайдуть і витягнуть! Ану, Сашко, телефончик мені викинь про всяк випадок! — бачачи, що той не поспішає виконувати наказ, підвищив голос: — Бігом, бо стрельну!

А тоді й справді стрельнув!

Хлопці здригнулися. Данило навіть присів — коли біля тебе стріляють, лякатися не соромно. Почувши постріл, дядько Сашко викинув назовні свій мобільний телефон.

— Ось так! — гаркнув Туман. — А ви, дітки, лізьте до дяді! Чи мені знову стріляти?

Данило з Богданом покірно — куди дінешся! — пострибали вниз. Спочатку в яму, а потім — у мурований льох. їм утрьох там одразу стало тісно.

Згори почувся переможний Туманів смішок. А тоді прямокутник світла закрила ляда. Гуп! — упав на неї камінь. Рипнула ляда, але витримали міцні, просмолені та кованим залізом стягнуті дошки.

Закрився кам’яний мішок. І троє полонених опинилися у темряві, тісняві і безвиході.

Розділ 31

У якому є запізніла покаянна сповідь і чудесний порятунок
Таємниця козацького скарбу - i_033.jpg

Тут навіть присісти не можна.

Спочатку дядько Сашко спробував руками ляду зрушити. Нічого не вийшло: дістати до неї міг, тільки коли ставав навшпиньки. В такому положенні незручно щось робити, тим паче, що він торкався ляди лише пучками пальців.

Підсадити нагору когось із хлопців так само не вийшло. Тісненько трьом у пастці. Підняти на руки можна, а ось утримати важко. Та й не стане навіть у кремезного Богдана належної сили, щоб зіштовхнути каменюку, яку двоє дорослих чоловіків ломом і руками ледве посунули. Цю спробу вибратися теж облишили.

Доводиться стояти, тупцяти на місці й гадати: чи виконає цей мерзотник Туман свою обіцянку і як скоро повідомить людей про місце, де він залишив своїх полонених. Золота вони навіть не побачили, мабуть, і не побачать уже ніколи. То й нехай, аби лиш не зостатися у цій мишоловці назавжди.

Не подобалися Данилові такі думки. Щоб їх прогнати, запитав дядька Сашка:

— Ну, й чого ви добилися?

— Дурний я, що з цим бандитом зв’язався, — почулося з темряви. — І взагалі, де мій розум був? Знав же цього типа як облупленого. Я хоч своїм бізнесом намагався чесно займатися. А ця мерзота й дня не проживе, щоб когось не обдурити.

— Ну і як же воно так сталося? — поцікавився Данько. Все одно стояти в мишоловці мовчки мишам не годиться.

— А ось так! Я, хлопці, почав старовиною цікавитись, і тоді прийшла моя черга казку про золоту булаву почути. Якби я й повірив — що з того? Кому треба, той уже давно знайшов, якщо це, звісно, не вигадка. Коли це приходить до мене якось Туман та й каже: знаю, мовляв, де можна спробувати сліди золота розшукати. Тільки ж його до потрібних старовинних книжок та паперів і близько не підпустять. Знайшов я той віршик-загадку, який ви в мене з кабінету поцупили, а Туманові вирішив сказати, що нічого не знайшов і що марні його старання. Словом, вирішив його спекатися і загадку самому розгадати. Тільки не так усе просто виявилося. Не повірив він мені і причепився, наче реп’ях до собачого хвоста. А тепер з його милості сидимо ми всі в одній тісній темній ямі. Коли він мене переконав, що поцуплений аркуш — не його рук справа, я відразу на вас подумав. Потім лопата біля маєтку знайшлася. Вирахувати вас дуже просто було. Тільки ж бачите, як усе повернулося.

— Не рий іншому яму! — повчально мовив Данило.

— Усе це правильно, — зітхнув дядько Сашко. — Сам каюся. Але ж назад уже нічого не повернеш. Тепер сидіти нам тут не знати скільки.

Лиш він промовив ці слова, як над головами зашурхотіло. І глухий голос Льоньки Гайдамаки запитав зверху:

— Агов! Ви там живі?

— А ти як думаєш! — крикнув Богдан.

— Зараз усе зробимо! Давай, пацани! Взяли! Раз! Два! Три! Ще! Ще!

Дивина — поволі посунулася важка каменюка. Зовсім зсунулася з ляди. Потім ляду відкинули і сонце засліпило очі полонених. Як швидко можна від сонячного світла відвикнути і призвичаїтись до темного каземату!

Коли рябіти в очах перестало, побачили всі троє на краю льоху чотири знайомі голови. Гоблін Два навіть рукою помахав.

— Вилазьте! — крикнув Льонька.

Дядько Сашко приловчився, узяв Данька під руки, підняв, хоча й не дуже зручно виходило це робити. Згори йому допомогли вибратися. Потім прийшла Богданова черга. А тоді нарешті шість пар хлопчачих рук, хоч і з натугою, але таки підсобили дядькові Немировському вибратися на волю.

— Злякалися? — грізно запитав Богдан, стиснувши кулаки і ступнувши до Льоньки.

— Це замість «спасибі?» — щиро здивувався той. — Якби ми не повтікали, хто б вас звідси звільнив? Це такий тактичний маневр. І це ще не все: ми, четверо, за вами сюди повернулися, а обоє Юрків, Космонавт і Простий тихенько за тим чорним бандитом пішли.

— Ох і організація у вас! — вигукнув Данило.

— А ти як думав? Нікуди вони втекти не встигнуть, хоч би скільки їх було. Заводьте машину — і вперед! Не віддамо скарб! Мій дід усе ж таки в музеї працював. Та й тепер його охороняє, — скромно закінчив Льонька.

Розділ 32

У якому всі дізнаються, хто ж був головним злодієм
23
{"b":"720933","o":1}