— А страус твій тут до чого?

Не забарився й птах, легкий на спомин. Вистромив довгу шию з кущів, приязно клацнув новим друзям дзьобом.

— Та ми тут узагалі вам ні до чого! — тепер Галчині очі справді заблищали. — Я думала, ви справжні друзі. А ви все найцікавіше самі, без мене! Все, знати вас не хочу!

І перш ніж хлопці встигли щось заперечити, дівчинка крутнулася на місці, свистом гукнула Футбола і гордовито рушила геть, високо тримаючи голову і навіть не обертаючись.

Ось так: як мало треба, аби посваритися з дівчиськом. Після такого навіть історія про булаву та жахлива сцена з пістолетом якось на задній план відійшли. Та й узагалі, як з’ясувалося, день сьогодні не найкращий.

А коли повернулися додому, бабуся зустріла їх новиною:

— Дзвонив з Харкова дядько Семен, Данику. Завтра хоче на кілька днів приїхати, справи тут у нього якісь. Це й добре — у мене в Миргороді сестра захворіла, поїду лікувати.

Данько вже обмовився якось Богданові, що бабуся Віра різними травами людей лікує, лікам з аптеки не довіряє. Тому й збирається до сестри так швиденько — аби та нічим аптечним себе не встигла потруїти. До цих питань бабуся ставилася дуже серйозно, і Данило знав — її не втримати. І якби не дядько Семен, залишила б вона хлопців удвох на хазяйстві.

Але дядько Семен — от кого ще тут бракувало! Нічого Данько не міг зробити, тільки зітхнув. Так розстроївся, що навіть до розгадки віршика-головоломки не взявся. Нічого в голову не лізло.

Вже по обіді Бодя поцікавився, що з другом таке. І Данило розповів, хто такий дядько Семен і чого від нього чекати. Богдан спробував заспокоїти друга: не таких, мовляв, бачили. Але коли наступного ранку дядько Семен приїхав, зрозумів Бодя — Данько не дарма нервував.

Цей дядько був двоюрідним братом Данилового батька. Чим займався його родич, хлопець не цікавився. Бо вже колись після першого знайомства вирішив триматися від нього подалі. Дядько Семен, чим би він там у своєму Харкові не займався, був дуже розумний.

До того ж постійно про свій розум торочив, хоча в розмові постійно перемішував слова і не-зрідка неправильно ставив наголоси. Тато якось пояснив Данькові: свого часу дядько Семен навчився читати, але при цьому не вивчив грамотно жодної мови. Мудрі книжки він не читав, а буквально штурмував, брав їх у облогу, хоча мало що розумів. Але вперто вірив, що той, хто читає розумну книжку, у якій прості речі пояснюються складними реченнями, сам стає розумніший. А тому зовсім неважливо, чи правильно вживає мудра людина слова і ставить наголоси. Тому з ввічливості Данило стримував себе і не сміявся з вимови дядька Семена. Навіть жалів його — погано виховані люди з нього напевне кепкують, тому він такий вредний.

І все б нічого, якби не одна найгірша дядькова звичка: він намагався вчити всіх довкола, а особливо — дітей. Дорослі ще могли з ним якось боротися, а ось дітям, котрі ще вчилися в школі, це було неможливо.

Ось чому засмутився Данило. Навіть один день у товаристві дядька Семена, і то мука, а тут — кілька днів, та ще й такі події довкола…

Після сніданку бабуся Віра попрощалася й пішла на автобус.

Хлопці спробували втекти до своєї кімнати, але дядько Семен рішуче пішов за ними. Зачинивши за собою двері, він вельми ввічливо попросив їх сісти на стільці. Сам, заклавши руки за спину, почав походжати по кімнаті й торочити:

— Сподіваюся, Даньку, ти вже встиг пояснити своєму другові коло моїх требувань. Поки я тут отвічаю за вас перед вашими родітєлями, прошу їх дотримуватись. Бо від цього залежить моє ставлення до вас, а головне — ваше найближче будуще.

— Це як? — перепитав Богдан.

— Дуже просто. Ти хочеш стати умною і достойною людиною?

— Звичайно, — обережно мовив Бодя.

— Коли — через десять год чи просто зараз?

— Звичайно, зараз…

Правильно, — урочисто промовив дядько Семен. — Бо якщо не стати умною і достойною людиною зараз, то через десять год ти вже нею не станеш. Для цього вам сьогодні досить трьох речей: правильного общенія, соблюдіння режиму дня і мудрої інформації. Перше у вас є, — він мав на увазі себе. — Другим займемося трохи згодом, третім — негайно. Почнемо з телевізора. Ви його дивитесь?

— Дивимось, — кивнув Данило.

— Що саме? Які корисні для школяра вашого возрасту програми?

Хлопці відповіли не одразу, тож дядько Семен ухопився за це:

— Ось! Те, про що я вам кажу! Якщо ви самі сумніваєтеся в пользі чи мудрості того, що показує вам телевізор, то його треба просто виключить! — і дядько Семен урочисто висмикнув штепсель з розетки. — Телевізор відміняється як вредитель. Підемо далі. Книги. Читаєте книш?

— Аякже! — хлопці відповіли майже хором. Данило ^зрозуміло, а Богдан потроху від друга звичку читати перейняв. Правда, книжками перебирав, та до порад начитаного друга таки прислухався.

— Подивимось! — дядько Семен підійшов до стосу книжок, складеного на столі, взяв першу: — «Острів скарбів». Про хлопчика, який не слухався взрослих, тому йому й повезло знайти золото, вкрадене колись одними негідниками в інших негідників. Так, що тут далі… «Одіссея капітана Блада». Знову пірати, тільки благородні. Ось чому серед нашої молоді так багато ледарів — грабувать на великій дорозі легше, і вчать цього ось такі книги. Ну, що там ще… «Тореадори з Васюківки». Капосна книжка про двох фуліганів. Далі переглядати не буду, все з вами ясно. Ідіть за мною.

Що робити — довелося йти. Не тікати ж від нього через вікно і не ночувати в кущах…

Посадив їх дядько Семен за стіл, витяг з сумки і дав кожному новенький учнівський зошит у клітинку. Тоді видобув звідти ж кілька товстезних книжок. Поклав перед кожним по одній. На обкладинці своєї Данило прочитав «Платон». У Боді було написано «Ціцерон».

— Ось. Усе це — умні твори, написані видатними мислителями та філософами. Вам треба читать ці книги, вибирати для себе умні думки та записувать їх у тетрадку. Так будемо робити щодня — вчиться будете. Наприкінці кожного дня перевірятиму записи, буду спрашувать, що ви зрозуміли. Трудіться, не лінуйтеся. Ставайте розумними людьми.

Зітхнули друзі, проте нічого не поробиш. Може, це навіть щось цікаве… Та коли почали гортати перші сторінки, ледь мізки в них не задимілися. Бо стільки нудного й незрозумілого їм навіть у школі не задавали.

Хотіли було хлопці справді втекти, та дядько Семен повернувся з такою ж самою товстою серйозною книжкою в руках, вмостився у кріслі й почав читати, час від часу позираючи на своїх учнів. Ох, тяжка хлопчача доля — підкорилися обоє.

Та про що хлопці найбільше шкодували — нема як із двору вийти. Галка — вона горда, сама до них не прийде. А помиритися з нею хотілося обом. Може, вона навіть чекає, що друзі прийдуть до неї і скажуть: «Вибач, не праві були, давай миритися». Звичайно, вони вчинили правильно, не взявши дівчинку з собою вночі на небезпечну операцію. Але задля того, аби помиритися, кожен готовий був визнати це помилкою.

Під вечір, замучені розумними книжками та мудрими думками, Данько й Богдан не мали сил не те щоб кудись іти гуляти — їсти не хотіли. Погіршення апетиту могло призвести до його повної втрати. Разом з ним почне відходити сила, і це лякало Бодю найбільше. Тому він змусив себе проковтнути півкотлетки, потім ще пів. Далі під наглядом дядька Семена хлопці старанно помили посуд. Нарешті він сказав: «Вільні», і вони, надзвичайно втомлені, завалилися спати і таки справді швидко заснули.

На ранок їх чекало нове випробування. Дядько Семен увімкнув ритмічну музику, під яку Данило з Богданом майже годину робили різні гімнастичні вправи, зокрема бігали підтюпцем по подвір’ю на радість бабусиному песику Гаврику — собака гасав за ними і радо гавкав, перегавкуючи навіть магнітофон.