– Легше, чуваче, – каже він. – Говори тихіше. – Він знову повертає дурну посмішку на своє дурне обличчя.

Червона Краватка говорить ще голосніше:

– Це приватна крамниця платівок, яка належить родині. Ви крадете в реальних людей. Ти знаєш, як важко маленькому бізнесу виживати, коли такі, як ви, крадуть товар?

Червона Краватка розлючений, і Роб навіть здається трохи присоромленим.

– Зараз не дивись, але, гадаю, твоя дівчина вляпалася, – кажу я. Двоє працівників крамниці щось несамовито шепочуть до Келлі й обмацують її куртку.

Зрештою дурна посмішка зникає з дурного обличчя Роба. Замість того, щоб рятувати Келлі, він засовує руки до кишень і поспіхом прямує до дверей. Келлі гукає його, пробігаючи повз, але Роб не зупиняється. Один із працівників крамниці погрожує викликати копів. Келлі благає його цього не робити й дістає з-під куртки дві платівки. У неї гарний смак. Я помітила гурти Massive Attack та Portishead.

Працівник вириває платівки з її руки.

– Повернешся – я викличу поліцію.

Келлі вискакує з крамниці, гукаючи Робу вслід.

– Що ж, це було весело, – каже Червона Краватка, коли Келлі йде. Він широко всміхається і дивиться на мене щасливими очима. Раптом я відчуваю дежавю. Я була тут раніше. Я бачила ці яскраві очі й цю усмішку. Навіть ця розмова вже була.

Але мить зникає.

Він простягає руку.

– Деніел, – каже він.

Його рука велика, тепла і м’яка, й затримується на моїй трохи довше, ніж треба.

– Приємно познайомитися, – кажу я і прибираю свою руку. Його усмішка гарна, дуже гарна, але в мене немає часу на хлопців у костюмах із гарними усмішками. Я вдягаю навушники. Він досі чекає, що я назвуся.

– Усього найкращого, Деніеле, – промовляю я і виходжу з дверей.

Я потис їй руку. Я, у костюмі й краватці, потиснув їй руку.

Хто я? Банкір?

Хто, зустрічаючи симпатичну дівчину, тисне їй руку?

Чарлі сказав би їй щось чарівне. Вони пішли б у якесь затишне темне романтичне місце пити каву. Вона вже мріяла би про маленьких напівкорейських-напівафроамериканських дітей.

На вулиці людей іще більше, ніж раніше. Натовп – це мікс із туристів, які забрели занадто далеко від Таймс-Сквер, і нью-йоркців, які бажають, аби всі туристи повернулися на Таймс-Сквер. Трохи нижче вулицею я помічаю Роба й Келлі. Я стою і дивлюся на них якийсь час. Келлі плаче, а Роб, поза сумнівом, намагається пояснити, що він не зрадник і не козел. Я відчуваю, що це йому вдасться. Він дуже переконливий, а вона хоче, щоб її переконали.

Минулого року ми з Робом сиділи разом на фізиці. Я звернула на нього увагу лише тому, що він попросив допомогти йому з ізотопами й періодом напіврозпаду. У фізиці я суперуспішна. Склавши тест наприкінці тижня, Роб запросив мене в кіно.

Стосунки стали для мене чимось новим, але це мені сподобалося. Мені подобалося зустрічатися біля його шафки на перервах і завжди мати плани на вихідні. Подобалося думати про нас як про пару й ходити на подвійні побачення з Бев і Дерріком. Як би гидко не було мені зараз визнавати це, мені подобався він.

А потім він зрадив. Досі пам’ятаю, як мені боліло, якою зрадженою я почувалася і, на диво, як мені було соромно. Наче в тому, що він зрадив, була моя провина. Утім єдиного я досі не можу зрозуміти: чому він прикидався? Чому просто не порвав зі мною і не почав зустрічатися з Келлі?

І все ж на те, щоб пережити розрив, пішло небагато часу. І це мене насторожує. Куди поділися усі ті почуття? Люди все своє життя витрачають на пошуки кохання. Про нього пишуть вірші, пісні й романи.

Але як можна довіряти чомусь, що може закінчитися так само раптово, як і почалося?

Період напіврозпаду речовини – це час, протягом якого вона втрачає половину своєї початкової величини.

У ядерній фізиці це час, за який нестабільні атоми втрачають енергію, випромінюючи радіацію. У біології зазвичай ідеться про час, за який половина речовини (води, алкоголю, ліків) буде виведена з тіла. У хімії це час, необхідний для перетворення половини реагенту (водню або, наприклад, кисню) на продукт реакції (воду).

У коханні це кількість часу, після якого закохані відчуватимуть половину емоцій, що їх колись відчували.

Коли Наташа думає про кохання, то ось що спадає їй на думку: ніщо не вічне. Як у водню-7, літію-5 чи бору-7, у кохання надзвичайно малий період напіврозпаду, за який усе сходить нанівець. І коли любов зникає, здається, що її взагалі ніколи не було.

Дівчина-без-імені зупиняється біля пішохідного переходу попереду мене. Присягаюсь, я не стежу за нею. Просто нам із нею по дорозі. Вона знову у своїх суперрожевих навушниках погойдується в такт музиці. Я не бачу її обличчя, але думаю, що очі в неї заплющені.

Вона не встигла перейти на зелений, і тепер я стою просто за її спиною. Якщо вона обернеться, то точно подумає, що я переслідую її. Червоне світло для автівок – і вона робить крок з бордюру.

Вона не досить уважна, аби помітити, що хлопець на білому BMW збирається проїхати на червоний. Але я досить близько.

Я рвучко смикаю її за руку. Наші ноги заплутуються. Ми зіштовхуємося і падаємо на тротуар. Вона приземляється зверху на мене. Її телефону не так щастить, і він падає на асфальт.

Кілька перехожих питаються, чи все з нами гаразд, але більшість просто суне повз нас, наче ми – лише черговий об’єкт на смузі перешкод під назвою Нью-Йорк.

Дівчина-без-імені злазить із мене й дивиться на свій телефон. На екрані – павутинка з тріщин.

– Якого. Біса? – промовляє вона, але це не запитання, а радше протест.

– Ти в порядку?

– Той тип ледве не вбив мене.

Я зводжу очі й бачу, що автівка зупинилася біля узбіччя за квартал від нас. Я хочу піти й нагримати на водія, але не хочу залишати її саму.

– Ти в порядку? – питаю знову.

– Ти знаєш, скільки вже це в мене? – спочатку я подумав, що дівчина має на увазі телефон, але в руці вона стискає навушники. Під час нашого падіння вони якось зламалися. Один з амбушурів звисає на проводі, корпус тріснув.

Здається, що дівчина зараз заплаче.

– Я куплю тобі інші, – я відчайдушно намагаюся зробити так, щоб вона не заплакала, але не тому, що я благородний абощо. Я такий собі заразливий плаксій. Знаєте, як-от коли одна людина починає позіхати, і за нею позіхають усі? Або коли хтось блює і від смороду вам теж хочеться виблювати? Я саме такий, лише зі сльозами, і я не маю наміру плакати на очах у симпатичної дівчини, чиї навушники я щойно зламав.

Частина її хоче відповісти «так» на мою пропозицію, але я вже знаю, що вона цього не зробить. Вона стискає губи й хитає головою.

– Це найменше, що я можу зробити, – кажу я.

Зрештою вона підводить на мене очі.

– Ти вже врятував мені життя.

– Ти б не загинула. Можливо, трохи покалічилася б.

Я намагаюся розсмішити її, але нічого не виходить. На її очах бринять сльози.

– Сьогодні просто найгірший мій день, – каже вона.

Я відвертаюся, щоб вона не бачила, як наповнюються слізьми мої власні очі.

Дональд Крістіансен знає ціну безцінним речам. У голові він тримає актуарні таблиці. Він знає ціну життя людини, яка загинула в авіакатастрофі, автомобільній аварії чи аварії на шахті. Він знає це, бо колись працював у страхуванні. Вираховувати ціну небажаного й неочікуваного було його роботою.

Вартість життя сімнадцятирічної, вочевидь неуважної дівчини, на яку випадково наїхали, значно менша за ціну життя його власної доньки, яку збив водій, коли набирав смс. Насправді, почувши новини про свою дочку, перше, про що подумав Дональд – це ціна, яку заплатить страхова водія.