– Але, Семюеле! Ми більше не родина, бо ти там, а ми тут.

– Поговори зі своєю дочкою.

І от одного дня вони покинули Ямайку назавжди. Наташа попрощалася зі своїми друзями й родичами, щиро сподіваючись, що знову їх побачить, може, на Різдво. Вона не знала, що це означає – бути нелегалом. Що можна взагалі ніколи не повернутися додому. Що батьківщина більше не відчуватиметься як дім, а просто як інша країна, про яку ти десь прочитала. Наташа пам’ятає, як того дня, коли вони відлітали, вона сиділа в літаку і хвилювалася, як же вони пролітатимуть крізь хмари, перш ніж зрозуміла, що хмари геть не схожі на ватні кульки. Вона все думала, чи впізнає її тато і чи досі він її любить. Минуло стільки часу…

Але тато впізнав її й досі любив. Він міцно обійняв їх в аеропорту.

– Господи, як я за вами скучив! – вигукнув тато й обійняв їх іще міцніше. Він здавався таким самим. Тієї миті навіть його голос звучав так само, звичний патуа. Однак пахло від нього інакше – американським милом, американським одягом і американською їжею. Наташі було байдуже. Вона була така щаслива, що бачить його! Вона могла звикнути до чого завгодно.

Упродовж двох років, коли Семюел сам був в Америці, він жив у давнього друга своєї матері. Робота йому була не потрібна, а щоб покрити свої невеличкі витрати, Семюелу вистачало заощаджень.

Після того як до Америки прилетіли дружина з дочкою, це мало змінитися. Семюел влаштувався охоронцем до однієї з будівель на Уолл-Стріт. Також він винайняв двокімнатну квартиру в районі Флетбуш у Брукліні.

– У мене все вийде, – говорив Семюел дружині. Він обрав нічні зміни, щоб мати час на прослуховування удень.

Але вдень він був стомлений.

Та й ролей для нього не було, а акцент не зникав, хоч як Семюел старався. Не дуже допомагало й те, що Патриція і Наташа говорили з рідним ямайським акцентом, хоч як він намагався навчити їх «правильної» американської вимови.

А відмови – це не так легко. Аби стати актором, треба бути товстошкірим, а Семюел був не зовсім таким. Відмови були для нього наче наждачний папір, від постійного натиску якого лущилася шкіра. Через деякий час Семюел не був упевнений, хто протримається довше – він чи його мрії.

Звісно, можливо, я трохи драматизую, але саме так я відчуваю. Цей Магічний Довбаний Потяг несе мене від дитинства (радощі, спонтанність, розваги) до дорослості (страждання, передбачуваність, жодних розваг). Коли я вийду з нього, то матиму план і зі смаком доглянуте (тобто коротке) волосся. Я більше не читатиму (чи не писатиму) віршів – лише біографії Вкрай Важливих Людей. У мене буде своя Точка Зору з серйозних питань, як-от імміграція, роль католицької церкви у світському житті й порівняно відстійна гра професійних футбольних команд.

Потяг зупиняється, і половина пасажирів виходить. Я прямую до свого улюбленого місця – два сидіння в кутку біля кабіни машиніста. Я розвалююсь одразу на обох сидіннях.

Так, це зухвало. Але в мене є чудовий привід для такої поведінки: цілком порожній потяг о другій ночі (далеко за комендантську годину) і чоловік зі здоровезною змією навколо шиї, який вирішує сісти поруч зі мною попри те, що вільні ще тисяча місць (плюс-мінус).

Я виймаю блокнот із внутрішньої кишені свого піджака. До Тридцять четвертої вулиці на Мангеттені, де працює мій улюблений перукар, десь близько години, а цей вірш сам себе не напише. Через п’ятдесят хвилин (і три слабеньких рядки) до моєї станції залишається всього кілька зупинок. Двері Магічного Довбаного Потяга зачиняються. Ми проїжджаємо десь двадцять футів тунелем і зупиняємося. Світло вимикається, ну звісно ж. Ми сидимо п’ять хвилин, перш ніж машиніст вирішує, що непогано було б поспілкуватися. Я очікую, що він скаже, що потяг невдовзі рушить тощо, але чую наступне:

– ПАні та ПАнове. До вчорашнього дня я був такий самий, як і ви. Я так само їхав у потязі в НІкуди.

Хай йому чорт. Зазвичай диваки їдуть у потязі, а не ведуть його. Мої попутники випростовуються на своїх місцях. Над нашими головами висять хмарки «Якого біса?».

– Але зі мною щось СТАлося. Я пережив релігійний ДОсвід!

Не впевнений, звідки він (Місто Схибнутих, населення – 1 особа).

Він старанно вимовляє початки слів, і звучить так, наче він постійно усміхається, проповідуючи нам.

– Сам ГОСподь спустився з НЕбес і врятував мене.

Люди ляскають себе по лобах і закочують очі в цілковитій недовірі.

– ВІН і вас спасе, але ви маєте ВПУстити Його у свої серця. ВПУстити зараз, перш ніж дістанетеся кінцевого пункту ПРИ-значення.

Я теж стогну, бо його обігравання образів жахливе. Хлопець у костюмі горлає, щоб машиніст заткнув пельку і вів потяг. Мати затуляє вуха своїй маленькій донечці й каже хлопцеві, щоб він так не висловлювався. У потязі номер 7 можуть розгорнутися події «Володаря мух»6.

Наш машиніст-проповідник стишується, і наступну хвилину ми сидимо в темряві, перш ніж починаємо рухатися знову. Ми під’їжджаємо до зупинки «Таймс-Сквер», але двері відчиняються не одразу. Тріскотить динамік.

– ПАні та ПАнове. Цей потяг не ОБСлуговується. Зробіть собі ПОслугу. Виходьте. Шукайте Господа, і знайдете Його.

Ми виходимо з потяга у стані, середньому між полегшенням і гнівом.

Кожному кудись треба. Пошуків Бога немає в розкладі.

Люди – нерозумні істоти. Замість того, щоб керуватися логікою, ми дозволяємо емоціям керувати нами. Світ був би щасливішим місцем, якби ситуація була протилежна. Наприклад, через один-єдиний телефонний дзвінок я почала сподіватися на диво.

А я навіть у Бога не вірю.

Розлучення далося машиністу нелегко. Одного дня його дружина просто оголосила, що більше його не кохає. Вона не змогла це пояснити. У неї не було роману. Не було іншого, з ким би вона хотіла бути. Але кохання, яке вона колись відчувала, зникло.

За чотири роки після розірвання шлюбу справедливо буде сказати, що машиніст став кимось на кшталт скептика. Він згадує їхні з дружиною обітниці одне одному, які вони виголошували перед Господом. Якщо людина, яка присягається вам у вічному коханні, може раптом перестати любити, то в що там вірити?

Самотній і невпевнений, він мандрує з міста до міста, з квартири на квартиру, від роботи до роботи, і майже ніщо його у цьому світі не тримає. У нього проблеми зі сном. Єдине, що допомагає – перегляд нічних програм по телевізору з вимкненим звуком. Нескінченний потік зображень заспокоює його думки, і він засинає.

Одного разу вночі під час цього ритуалу його увагу привертає передача, якої він раніше не бачив. Перед величезною аудиторією за кафедрою стоїть чоловік, за спиною якого чималий екран з його ж обличчям. Чоловік плаче. Камера показує захоплених людей. Дехто з них теж плаче, але машиніст точно знає, що не від горя.

Тієї ночі він не засинає. Він умикає звук і всю ніч дивиться цю передачу.

Наступного дня він проводить деякі дослідження і відкриває для себе євангельське християнство, що веде його в подорож, про необхідність якої він не знав. Машиніст дізнається, що аби стати євангельським християнином, потрібні чотири складники. Перший – ви маєте переродитися. Чоловікові подобається думка про те, що можна народитися знову, вільним від гріха і тому гідним любові й спасіння душі. Другий і третій складники – ви маєте щиро вірити в Біблію та в те, що Христос помер за наші гріхи. І останнє – ви повинні зайняти активну позицію, поширювати і проповідувати Євангеліє.

Ось чому машиніст виголошує свою промову через гучномовець. Як він може не поділитися своєю віднайденою радістю з ближніми? А це справжня радість, яка корениться у щирій вірі. У впевненості, що ваше життя має мету й сенс. Що хоч земне життя може бути важким, у майбутньому існує краще місце, і в Господа є план, як вас туди привести.