5. Я йому не подобаюсь. І не подобаюсь уже багато років.

Я кладу свій телефон, навушники й наплічник до сірого контейнера, перш ніж пройти крізь металошукач. Охоронниця (бейджик сповіщає, що її звати Ірен) зупиняє мій контейнер на конвеєрній стрічці, як робила це щодня.

Я зводжу на неї погляд і не усміхаюся.

Вона зазирає до контейнера, перевертає мій телефон і роздивляється чохол, як робила це щодня. На чохлі зображена обкладинка альбому «Nevermind» гурту Nirvana. Кожного дня її пальці затримуються на немовляті з обкладинки, і щоразу мені не подобається, що вона торкається його. Вокалістом Nirvana був Курт Кобейн. Його голос, зірваний, неідеальний, слухаючи який відчуваєш усе, що відчував він сам, який натягується так, що, здається, ось-ось обірветься, – це єдине, завдяки чому я не збожеволіла, коли почався цей кошмар. Його страждання значно гірші, ніж мої.

Ірен не поспішає, а я не можу пропустити цю зустріч. Я розмірковую, чи не сказати їй щось, але не хочу дратувати. Мабуть, вона ненавидить свою роботу. Я не хочу давати їй привід затримати мене ще довше. Вона підводить погляд, але жодним чином не виказує, що впізнає мене, хоча я весь останній тиждень щодня приходжу сюди. Для неї я – лише чергове обличчя, черговий прохач, черговий хтось, хто чогось хоче від Америки.

Наташа геть помиляється стосовно Ірен. Тій подобається її робота. Більше, ніж подобається – вона їй необхідна. Це майже єдиний контакт із людьми, який вона має. Це єдине, що тримає її цілковиту й відчайдушну самотність на відстані.

Кожна взаємодія з цими прохачами потроху рятує її життя. Спочатку вони ледве помічають її. Вони кидають свої речі в кошик і пильно стежать за тим, як ті проходять крізь металошукач. Більшість підозрюють Ірен у намірі прибрати до рук дрібні гроші, ручку, ключі абощо. За звичних обставин відвідувачі навіть не помітили б її, але вона робить так, щоб вони звернули на неї увагу. Це її єдиний зв’язок зі світом.

Тож вона перехоплює кожен контейнер однією рукою у рукавичці. Затримка достатньо довга, аби відвідувач підвів на неї погляд. Аби насправді побачив жінку, що стоїть перед ним. Більшість бурмоче вимушене «доброго ранку», і ці слова тішать її. Хтось питає, як її справи, і вона радіє ще більше.

Ірен ніколи не відповідає. Не знає, як. Натомість вона опускає очі до контейнера й уважно розглядає кожну річ, шукаючи якусь зачіпку, щоб відкласти предмет убік і роздивитися пізніше.

Над усе вона прагне скинути рукавиці й торкнутися ключів, гаманців та дрібних грошей. Як би їй хотілося провести кінчиками пальців по поверхнях, запам’ятовуючи текстуру, і пропустити крізь себе артефакти з життя інших людей! Але вона не може надовго затримувати чергу. Зрештою, Ірен пропускає контейнер і його власника далі від себе.

Минула ніч для Ірен була особливо поганою. Нестерпно голодний рот самотності хотів проковтнути її цілком. Сьогодні вранці контакт був їй просто необхідний, аби врятувати своє життя. Вона відводить погляд від контейнера, що віддаляється, і дивиться на наступного відвідувача.

Це та сама дівчина, яка протягом тижня приходить сюди щодня. Їй не більше сімнадцяти. Як і решта, дівчина не відводить погляд від контейнера. Вона зосереджено дивиться у нього, наче не витримає розлуки з яскраво-рожевими навушниками та мобільником. Ірен кладе руку в рукавичці на бік контейнера, аби той не вислизнув з її життя на конвеєрну стрічку.

Дівчина підводить очі, й Ірен підноситься духом. Здається, дівчина в такому ж відчаї, що й Ірен. Ірен стримується, проте подумки усміхається до неї.

«Ласкаво просимо. Рада тебе бачити», – каже Ірен, але лише подумки.

Насправді вона вже дивиться вниз і вивчає чохол телефону. На ньому зображене вгодоване біле немовля, повністю занурене у прозору блакитну воду. Хлопчик розкинув руки й ноги, тож здається, що він радше летить, аніж пливе. Його рот і очі відкриті. Перед ним з рибальського гачка звисає доларова банкнота. Картинка неблагопристойна, і щоразу, коли Ірен дивиться на неї, їй перехоплює подих, неначе це вона під водою.

Вона хоче знайти привід, щоб конфіскувати телефон, але його немає.

Я знаю, коли саме перестав подобатися Чарлі. Це сталося влітку, коли мені виповнилося шість, а йому вісім. Він катався на своєму претензійному новому велосипеді (червоний, крутий, з десятьма швидкостями) зі своїми претензійними новими друзями (білими, крутими, десятирічними). Навіть попри те, що впродовж цілого літа була купа натяків, я ще не зрозумів, що мене понизили до Докучливого Молодшого Брата.

Того дня він зі своїми друзями поїхав без мене. Я переслідував його квартал за кварталом, вигукуючи «Чарлі!», переконаний, що він просто забув мене запросити. Я крутив педалі так швидко, що стомився (шестирічні діти на велосипедах не відчувають втоми, тож це щось та означає).

Чому я просто не здався? Звісно ж, він чув мене.

Зрештою він зупинився і зістрибнув зі свого велосипеда. Чарлі штовхнув його на землю, у бруд (начхати на підніжку), і стояв там, чекаючи, поки я під’їду. Я бачив, що він злий. Він накидав бруд на велосипед, демонструючи всім присутнім свій гнів.

– Хьон, – почав я, звертаючись до нього, як звертаються молодші брати до старших. Я зрозумів, що це було помилкою, тільки-но промовив це слово. Обличчя Чарлі почервоніло – щоки, ніс, кінчики вух – повністю. Він майже палав. Його погляд перемістився убік, на нових друзів, які спостерігали за нами, наче дивилися реаліті-шоу по телевізору.

– Як він щойно тебе назвав? – запитав один із них, той, що був нижчий.

– Це якийсь таємний корейський код? – втрутився вищий хлопець.

Чарлі проігнорував їх обох і подивився мені в обличчя.

– Що ти тут робиш? – він був такий розлючений, що його голос прозвучав трохи надтріснуто.

Відповіді я не мав, та вона насправді й не була йому потрібна. Чого він хотів – то це вдарити мене. Я розумів це з того, як він стискав і розтискав свої кулаки. Я бачив, як він прикидає, що йому буде, коли він зараз ударить мене тут, у парку, перед хлопцями, яких ледве знає.

– Чому б тобі не завести власних друзів і не перестати ходити слідом за мною, наче дитина? – натомість сказав він.

Краще б він мене вдарив.

Чарлі підняв свій велосипед із бруду. Його так розпирало від гніву, що я подумав: ось він зараз вибухне, і мені доведеться сказати мамі, що її старшого й більш ідеального сина розірвало.

– Мене звати Чарльз, – відрекомендувався він хлопцям, перевіряючи, чи наважаться вони сказати ще щось. – То ви їдете чи як? – він не чекав на них, не озирався назад, аби подивитися, чи їдуть вони. Вони пішли за ним слідом у парк, у літо і в старшу школу, як і безліч інших людей, які зрештою йтимуть за ним. Якимось чином я зробив свого брата королем.

Більше я ніколи не називав його хьон.

Деніел не помиляється щодо Чарльза. Він гівнюк аж до самісіньких кісток. Деякі люди виростають зі своєї ницої суті, але Чарльз не виросте. Він приросте до неї як до шкіри, що завжди буде його.

Однак перш ніж він стане політиком і вдало одружиться, перш ніж змінить своє ім’я і почне зватися Чарльзом Беєм, перш ніж зраджуватиме свою вірну дружину та виборців на кожному кроці, перш ніж отримає забагато грошей і успіху й занадто часто матиме все, що забажає, він здійснить добрий безкорисливий учинок для свого брата. Це буде останнім добрим і безкорисливим, що він колись зробить.

Коли Мін Су закохалася у Де Хьона, вона й не сподівалася, що кохання приведе їх із Південної Кореї до Америки. Але Де Хьон усе своє життя був бідняком. А в Америці, у Нью-Йорку, непогано йшли справи у його двоюрідного брата. Він обіцяв допомогти.