Для більшості іммігрантів переїзд до нової країни – акт віри. Навіть якщо ви чули історії про безпеку, можливості та процвітання, це все одно стрибок, що віддаляє вас від рідної мови, народу і країни. Від вашої історії. А якщо розповіді неправдиві? А якщо ви не зможете пристосуватися? А якщо ви не будете бажаним гостем у новій країні?

Зрештою, лише кілька історій виявилися правдивими. Як і всі іммігранти, Мін Су й Де Хьон пристосувалися настільки, наскільки змогли. Людей і місць, де були небажаними, вони уникали. Двоюрідний брат Де Хьона справді допоміг їм, і вони почали процвітати, їхню віру було винагороджено.

Через кілька років, коли Мін Су дізналася, що вагітна, першою її думкою було, як назвати дитину. Їй здавалося, що американські імена нічого не означають, не те, що корейські. У Кореї спочатку йшло прізвище, яке розповідало цілу історію роду. В Америці прізвище називали «остан нім іменем». Де Хьон сказав, це свідчить про те, що американці вважають особистість важливішою за родину.

Мін Су було досить складно вибрати для сина ім’я, яке американці називали «першим». Чи має воно бути американським, легким для вимови його майбутніх учителів та однокласників? Чи вони мають триматися традицій і обрати два китайських ієрогліфи, аби створити двоскладове ім’я?

Імена – могутні речі. Вони діють як маркер індивідуальності й своєрідна карта, що орієнтує вас у часі й географії. Ба більше, вони можуть бути компасом. Зрештою, Мін Су пішла на компроміс. Вона назвала свого сина американським ім’ям, за яким слідували корейське ім’я та прізвище. Вона назвала його Чарльз Чже Вон Бе. Другий син отримав ім’я Деніел Чже Го Бе.

Врешті-решт вона обрала обидва імені. Корейське й американське. Американське й корейське.

Аби вони знали, звідки походять.

Аби вони знали, куди йдуть.

Я спізнилася. Заходжу до кімнати очікування і прямую до секретарки. Вона хитає головою, наче вже бачила таке. Тут усі все вже бачили, і їм байдуже, що для тебе все це нове.

– Вам треба зателефонувати на головну лінію Служби громадянства та імміграції США й записатися на нову зустріч.

– У мене немає на це часу, – відказую я. І розповідаю про дивакувату охоронницю Ірен. Я кажу це спокійно й розважливо. Секретарка знизує плечима й опускає погляд. Мені відмовлено. І якогось іншого дня я змирилася б із цим.

– Будь ласка, зателефонуйте їй. Зателефонуйте Карен Вітні. Вона сказала мені повернутися.

– Вашу зустріч було призначено на восьму ранку. Зараз 08:05. У неї інший прохач.

– Будь ласка. Я спізнилася не з власної провини. Вона сказала…

Секретарчине обличчя напружилося. Хай там що я говоритиму – їй байдуже.

– Міс Вітні вже приймає іншого відвідувача, – вона промовляє так, наче я не розумію англійської.

– Зателефонуйте їй! – вимагаю я. Мій голос звучить надто гучно й істерично. Решта присутніх, навіть ті, хто не розмовляє англійською, дивляться на мене. Відчай зрозумілий будь-якою мовою.

Секретарка киває до охоронця, який стоїть біля дверей. Перш ніж він устигає підійти до мене, відчиняються двері, що ведуть до кімнати перемовин. Дуже високий і худий темношкірий чоловік гукає мене. Він киває до секретарки:

– Усе гаразд, Мері. Я займуся нею.

Я швидко проходжу у двері, поки він не передумав. Він не дивиться на мене, лише розвертається і йде низкою коридорів. Я тихо прямую слідом, поки він не зупиняється біля кабінету Карен Вітні.

– Чекайте тут, – каже він мені й зникає лише на кілька секунд, але повертається з червоною папкою – моїм файлом.

Ми йдемо черговим коридором, доки, зрештою, не дістаємося до його кабінету.

– Мене звати Лестер Барнс, – каже він. – Сідайте.

– Я…

Він піднімає руку, зупиняючи мене.

– Усе, що я маю знати – у цьому файлі, – він піднімає папку за ріжок і трясе переді мною. – Зробіть собі послугу й помовчте, доки я читатиму.

Його стіл такий охайний… Він напевно цим пишається. Набір канцелярського приладдя срібного кольору: тримач для ручки, лоток для вхідних та вихідних паперів, навіть візитниця з вигравіруваними ініціалами. Хто взагалі ще користується візитками? Я простягаю руку, беру одну й кладу до кишені.

За спиною у нього стоїть висока шафа зі стосами папок, розставлених за кольорами. У кожній – чиєсь життя. Чи справді колір папок такий очевидний, яким здається мені? Мій файл червоного кольору відмови.

За кілька хвилин він підводить на мене погляд:

– Чому ви тут?

– Карен… Міс Вітні сказала мені прийти. Вона була мила зі мною. Вона сказала, що, можливо, для мене щось буде.

– Карен новенька, – він говорить так, наче це щось пояснює, але я не розумію, що саме. – Останню апеляцію вашої родини було відхилено. Депортація в силі, міс Кінгслі. Ви та ваша родина маєте виїхати сьогодні о десятій годині вечора.

Він закриває папку й підсовує до мене упаковку серветок, очікуючи, що я заплачу. Але я не плаксійка.

Я не плакала навіть тоді, коли батько вперше розповів нам про наказ про депортацію, і тоді, коли відхиляли наші апеляції.

Я не плакала, коли минулої зими дізналася, що мій колишній хлопець Роб зраджує мене.

Я навіть учора не плакала, коли офіційно прощалася з Бев. Ми обидві кілька місяців знали, що це наближається. Я не плакала, проте все одно це було нелегко. Бев прийшла б сьогодні зі мною, але вона поїхала з родиною до Каліфорнії ознайомлюватися з університетом у Берклі та з іншими університетами штату.

– Може, коли я повернуся, ти ще будеш тут, – з надією сказала вона після наших сімнадцятих обіймів. – Може, усе вдасться…

Бев завжди була непохитною оптимісткою, навіть у безвихідних ситуаціях. Вона з тих дівчат, які купують лотерейні квитки. Я з тих дівчат, які глузують із таких людей.

Отже. Зараз я точно не збираюся плакати. Я підводжуся, збираю свої речі й прямую до дверей. Я щосили намагаюся залишатися не плаксійкою. У голові я чую мамин голос:

Не дозволяй гордості взяти над тобою гору, Ташо.

Я розвертаюся.

– То ви насправді нічим не можете мені допомогти? Я справді маю їхати? – я кажу це так тихо, що ледве чую себе. Містер Барнс, своєю чергою, чує мене без проблем. Прислухатися до тихих, нещасних голосів – це його робота.

Він стукає пальцями по закритій папці.

– Ваш батько керував транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння…

– Це його проблема. Чому я маю розплачуватися за його помилку?

Мій тато. Один вечір його слави призвів до того, що він сів за кермо п’яним. А це призвело до того, що нас викрили, і тепер я втрачаю єдине місце, яке зву домом.

– Ви досі перебуваєте тут незаконно, – каже Барнс, але його голос уже не такий твердий, як раніше.

Я киваю, проте мовчу, бо тепер я справді можу розплакатися. Я вдягаю навушники й знову прямую до дверей.

– Я був у вашій країні. Був на Ямайці, – каже він, усміхаючись від згадки про подорож. – Я чудово провів час. Там усе irie. У вас усе буде гаразд.

Психіатри радять не стримувати почуття в собі, бо зрештою ті вибухнуть. Вони не помиляються. Я злилася впродовж кількох місяців. Мені здається, ніби я злюся усе своє життя. Злюся на батька. Злюся на Роба, який минулого тижня сказав мені, що ми маємо бути друзями попри «все», тобто попри той факт, що він зрадив мене.

Навіть Бев не уникла мого гніву. Усю осінь вона переймалася тим, до якого університету подавати документи, зважаючи на те, куди вступатиме її хлопець, Деррик. Вона регулярно перевіряє різницю в часі між різними університетами. «Чи спрацюють стосунки на відстані?» – питає вона щокілька днів. Востаннє, коли вона запитала мене, я сказала, що, можливо, їй не варто будувати все своє майбутнє на своєму сьогоднішньому хлопцеві-старшокласнику. Їй це не сподобалося. Бев гадає, що вони будуть разом завжди. Я думаю, що їхні стосунки закінчаться після випускного. Можливо, улітку. Мені довелося кілька тижнів робити за неї домашню роботу з фізики, аби загладити свою провину.